Блуд

цього вальсу не знає, але розучить — і спеціально гратиме для неї. А посварилися вони знаєш чого? Хвалько почав хвалитися, що його батько працює в кадебе і там у його батька є аж два досьє на Ольку. А вона ніяк не могла повірити, що аж два досьє. Вона то вірила, що на неї заведено досьє, бо на всіх заводили, але щоб аж два! І стала допитуватися, що ж у тих досьє. А в тих досьє, сказав народний дружинник, є навіть фотографії, де ти трахаєшся в парку на лавочці. «В парку на лавочці?» — «В парку на лавочці». — «В якому парку!» — «Важко розібрати, бо ж фотографії робилися вночі. Або в Першотравневому, або в Голосіївському, чи в Гідропарку. Хіба ти не бувала в цих парках?» — «Та я в усіх парках бувала і в цих бувала». — «Значить, компетентні органи зафіксували. Нічого немає такого, чого б там не знали». — «Та не трахалася я ні в яких парках ні на яких лавочках. Не було ні на яких лавочках! — «Але фотографії не брешуть. Якби міг, то я б показав тобі ці фотографії, але я не можу…» Олька прийшла до мене й весело розказує за піаніно й гірко — за фотографії. Зажурена-зажурена. Й де могли взятися такі фотографії — в парку, на лавочці, намагалася згадати, скрізь бувало: скрізь, але в парку на лавочці — не було. Мабуть, там, у кадебе, фальсифікували фотографії — і підклали їй у досьє, але навіщо це їм, навіщо? А може, було десь колись у парку на лавочці, тільки вона зовсім не пам’ятає? От би подивитися фотографії, тоді б вона точно сказала, було чи не було, справжні чи фальсифіковані знімки. Але хто ж їй покаже! Та й посварилася вона за ті фотографії з народним дружинником і ніколи більше не захоче зустрітися з ним, навіть нехай він із заплющеними очима навчиться грати своїм інструментом на піаніно вальс «На сопках Маньчжурії»

… як у Таїси помер чоловік… Може, справді геній? Тепер, як немає, то можна думати, що став би генієм. Учився — закінчив школу з золотою медаллю. Грав у футбол — був якимось чемпіоном. Радіотехніка — знав радіотехніку, електроніка — знав електроніку. Писав вірші, музику складав, у живописі розбирався. 3 політиком він політик, з економістом економіст, з міліціонером він міліціонер. А з лиця — наче врубелівський Демон, а може, як гетевський Мефістофель, тільки я ніяк не можу уявити, яке в нього могло бути лице. 3 жінками був легкий, невимушений, і вони біля нього ставали легкі й невимушені, закомплексовані втрачали всі свої комплекси, в них просиналися спокусниці, а красуні ставали ще більшими красунями, що тільки як хват — і нічого, крім захвату. Не чоловік, а батарея могутніх флюїдів, якими він усіх бомбардував і скорив на великих і малих відстанях. Таїса, як почула, що він хоче з нею одружитися, подумала: жартує, насміхається. І спочатку зовсім не сприймала всерйоз його залицянь. Було приємно, раділа, але всерйоз не сприймала. Аж поки він подарував золотий перстень з брильянтом, тоді вона вже повірила, хоч і не до кінця. Вона й після весілля не вірила, шо вони поженилися. А як його збила п'яна машина, як його не стало, та Таїса не хотіла жити, вона хотіла піти зі світу — слідом за ним. Усе їй ночами снилося й чілрилося, що він кличе її до себе. Вона скуповувала всяке снодійне, хотіла наковтатися таблеток, заснути — й не проснутися. Всі її виговорювали, я її виговорювала, ледве виговорили. Років два жила, як у кошмарі. То почало здаватися, що не помер, живий, тільки ховається від неї, що от-от зустріне його в натовпі на вулиці. Біда з нею коїлася. До ворожок зверталася, до гадалок, до екстрасенсів, пила всяке зілля, щоб забути, а він не забувався. Потім надумала ставити йому пам'ятник на могилі на Байковому. Шукала скульптора, то їй порадили вусатого Василя, якого всі називали не Василь, а вусатий Вусиль. Він скульптор непоганий, ліпив і видатних українських діячів усяких, виготовляв пам'ятні медалі гетьманів, а ще ж і майстер по металу, й до кераміки мастак. Він спершу вимовився знайомитися з Таїсою й говорити з нею про пам'ятник, але його вмовили, щоб допоміг молодій вдові, бо ж і сам удівець зі стажем, то знає, як їй самій важко. Вмовили, вусатий Вусиль згодився, почав з глини ліпити всякі варіанти фігури Таїсиного чоловіка, а вона всі варіанти бракувала. Те їй не так, те не так. І голову повинен тримати по-іншому, і розворот плечей не той. А скульптор понурої вдачі, небалакучий: не подобається — приходь через два місяці, запропоную інший варіант. І аж тоді вже заспокоїлася Таїса. кати вусатий Вусиль виліпив таку фігуру її чоловіка, з таким виразом обличчя, як вона хотіла. Спершу з глини виліпив, а тоді відлив у металі, Таїса з ума сходила від радості, шо дуже схожий. Аж розцілувала вусатого Вусиля. У неї багато родичів у Америці, то родичі дали їй долари на мармур для пам’ятника, купили білий мармур, і скульптор у своїй майстерні на вулиці Перспективній почав обтісувати мармур, а Таїса внадилася до нього ходити, щоб він тесав під її наглядом. Він теше, а вона йому вечерю готує чи каву варить. І дійшло до того, що йому не працюється, коли її нема, тоді він дзвонить, щоб вона приходила в майстерню, бо вона для нього як муза-натхненниця. Й чим довше отак ходила Таїса до вусатого Вусиля, тим більше їй забувавєя покійний чоловік, хоч, може, з мармуру поставав усе виразніше, як живий. Жалоба з неї зійшла, вона стала схожа на себе, і сміється, й чарку п'є зі скульптором, коли той пригостить, а він після робочого дня завжди пригощався— для розрядки. Аж ось уже пам'ятник готовий, Таїса задоволена-презадоволена, бо, мабуть, краще витесати з мармуру її чоловіка було просто неможливо. Й вусатий Вусиль вдоволений своєю роботою і сам собою. Йому Таїса давно вже сподобалася, то він ще й зумисне відтягував роботу над пам'ятником, щоб вона довше до нього ходила, це він уже пізніше їй признався. Повечеряли. Таїса висповідалася якнайщиріше про своє життя, скульптор висповідався їй, і вона йому в той вечір віддалася. А посеред ночі скульптор схопився, як обпечений, бо Таїса кричала. Вона кричала й показувала пальцем: пам'ятник, пам'ятник! І вся від жаху тремтіла. Їй приснилося, що вона віддалася мармуровому пам'ятнику, переспала з покійним чоловіком. То вусатий Вуєиль закрив пам'ятник простирадлом, щоб не дивився на них, і ще мусив Таїсу на таксі відвозити додому, бо вона більше й хвилини не могла зоставатися в майстерні, всяка маячня їй ввижалася. І після цього в майстерню до вусатого Вусиля не ходила, аж поки пам'ятник відвезли на Байкове й там встановили на могилі. Потім через якийсь час вона вийшла заміж за скульптора. Тільки ніколи з ним не ходила на кладовище на могилу свого першого чоловіка, було їй чомусь дуже страшно, що той дивитиметься на них. Їй і самій було дуже страшно, що той дивиться на неї з того світу. Таїса казала мені про пам'ятник: «Дивиться й дивиться на мене, запрошує до себе, а я ще не хочу йти до нього, я ще хочу трохи пожити, а потім піду, піду, бо де ж я від нього подінуся».

… пам'ятаєш, що ти мені колись розказував про Т., як він любив жінок, просто скакав з однієї на другу. Забув — то я тобі нагадаю. Це ж у нього був один інфаркт, другий, то лікарі застерігали його від жінок, наказували берегтися, бо, мовляв, його інфаркти — від жінок, від любовних перевантажень. Після першого інфаркту він зовсім не зважав на лікарські поради, а після другого інфаркту вже побоювався, хоч і не цурався цього відьомського кодла. Справді, мабуть, у людині прагнення смерті — вроджене, власне, все у ній вроджене, й вона запрограмована як на цікавість до чужої чи до своєї смерті, так і на прагнення її. Очевидно, для Т, невситиме прагнення жінок і було тим вогнем, який його вабив, який страхав — і водночас не можна було не бажати його. Пам'ятаєш, що він тобі казав після другого інфаркту? Самі його полюбовниці казали йому, щоб не поспішав, щоб берігся, щоб вилікувався до кінця, бо все це небезпечно, коли ти ще на лікарняному режимі. Але ж йому хотілося! Й одна з них змилостивилася над ним, дозволила — і його тоді як електричним струмом пронизало. Він так тобі й сказав: моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало. Таке в нього тоді було відчуття від жінки. Й скільки це в нього минуло часу після лікарні? А та, два роки. А він усе сміявся й сміявся, що його нічого не бере, що лікарі малокомпетентні, й не оминав жодної жінки — молода чи стара, гарна чи негарна, усіх любив, усіх жалів, усі були йому бажані… Пірнув у озеро — й не випірнув, у воді ударив його третій інфаркт… Моє серце й мене всього як електричним струмом пронизало…