Будні і неділя

На цій посаді дотягнув Петро, при дружній підтримці робітничого колективу, аж до перших роковин жовтневої революції, що до них нові господарі міста Львова готувалися з особливою помпою. На фабриці не вгавало від передсвяткових мітінгів та зборів. А Петра зробив комісар відповідальним за участь всіх працівників у парадному поході.

— Ну, пан, — сказав йому напередодні свята, — завтра рішається твоя доля. Або дістанеш патент відданого країні і партії радянського службовця, або помандруєш туди, куди Макар телят не ганяв!

Тут мій Петро трохи не навколішках благає своїх батярів:

— Товариші, — говорить, — рятуйте ситуацію!

Приходьте всі на параду і то, по-змозі, тверезі, бо я відповідаю за вас головою!

А вони сміються:

— Не турбуйтесь, кажуть, пане директоре. Все буде в порядку.

Така була між ними радянська „етикета”: він казав їм „товариші”, а вони далі титулували його „паном директором”, як за панської Польщі.

Погода випала в той день прекрасна, соняшна, немов би серед літа… Парадний похід розтягнувся трохи не через половину Львова: чоло стояло перед Великим Театром, а хвіст волочився аж по вулиці Городецькій чи що. Петрова група зібралася коло Музичного Інституту при вулиці Котляревського. Слава Богу — хлопці з’явилися всі до одного, з прапорами, транспарентами, з портретами „вождів”. Величезну голову небіжчика — Сталіна двигало двоє людей, на зміну, а всі інші достойники з Політбюро мали поменші „ікони”, на дерев’яних держаках.

Минула година перша з-полудня, а Петрова група не посунулась з місця постою ані одним кроком! Бачить Петро, що хлопці вже трохи хвилюються і тужливим оком споглядають на ріг вулиці Сапєги, де була, якщо пригадуєте, „Бакалія і гастрономія”… Врешті підходить до нього один з „ударників” та й каже:

— Пане директоре, та доки будемо так стояти, як ті фраєри, з оцими червоними богомазами?.. Проле-таріятові вже горло пересохло. Дозвольте скочити на п’ять хвилин до гастрономії, трошки прохолодитись.

Ну, що було робити?..

— Гаразд, — каже Петро, — на п’ять хвилин можна, щоб не довше! І тільки по одній скляночці пива, прошу вас дуже!

Під костьолом святої Маґдалени зеленів високий насип, засіяний рясною ще травою. Хлопці поскладали туди гарненько, рядочком, портрети „вождів”, а самі пустилися гусаком до гастрономії. Коли ж бачить мій приятель, а пролетарі! з інших відділів роблять те саме — кладуть „вождів” на мураву, лицем проти сонечка, і пруть до гастрономії, як по свячену воду!

Минає п’ять хвилин, минає десять, минає чверть години! — а хлопців нема… Тут, раптом, зробився рух, заграли оркестри, впала команда: „Рушаємо вперед”!.. Ой, Господи Боже! Кинувся Петро по своїх хлопців, — а вони вилазять з гастрономії, але в якому стані! Обличчя горять, як прапори революції, очі в кожного сміються, йдуть хлопці ши-и-ироко, від тротуару, до тротуару, тримаючись дружньо попід руки, та виспівують таку контреволюцію, що й слухати лячно:

„Подивися Молотов, як я штани полатав!

А на заді залишив, щоб ся Сталін подавив!"

Мій приятель, розуміється, вмирає від страху — гине!

— Товариші! — благає їх, — схаменіться, на милий Біг! Ставайте на свої місця! Беріть портрети!

Ба!.. Але ж з цими портретами вийшла справжня халепа: якраз коло Петрової групи поскладали були своїх „вождів” працівники львівського „Хліботресту”, які теж вернулися з гастрономії в піднесеному настрою… Чи то під впливом цього настрою, чи від поспіху, їм і Петровим батярам геть чисто перемішалися „вожді”!

— Не руш мого Микити! — кричить якийсь балабушник і насилу вириває з рук Петровому бригадирові портрет першого секретаря партії.

— Пусти сякий-такий сину мого Молотова, бо як тя встрілю в ліхтарню, то всі кремлівські зорі побачиш!

А тут від слів приходить і до діла! Ось майнув у повітрі портрет маршала Тимошенка і з цілим розмахом опинився на чиїйсь маківці, аж полотнище лопнуло! Тут хтось когось вгараздив Мікояном! Там хтось комусь зацідив Кагановичем! А два Петрові стахановці підняли високо вгору портрет батенька народнього і засадили його по шию директорові „Хліботресту”, що навинувся їм під руки…

Піднявся крик, метушня, засюрчали свистки, з’явилась піша та кінна міліція… Але на дальші наслідки тієї „жовтневої революції” мій приятель вже не чекав: бічними вуличками втік додому, спакував чемойдана, ніч переночував у сусідів, а насвітанку „вицофався”, як кажуть галичани, на Захід…

„І ПАН НАД ПАНАМИ”

Покійний Микола Голубець, покровитель і великий приятель початківців, зібравши, бувало, довкола себе, в наварні „Де-ля-Пе” у Львові, адептів красного письменства, у хвилинах особливого духового піднесення любив читати їм Шевченка. Зокрема, з великим жаром у серці, рецитував такий вірш:

„Не женися на багатій

Бо вижене з хати.

Не женися на убогій.

Бо не будеш спати.

Оженись на вольній волі,

На козацькій долі…”

Після того незабутній наш Мольо, тоді вже вдруге щасливо одружений, в екстазі та в захопленні гукав:

— Воістину — Шевченко був геніяльний поет!

З книги проф. Павла Зайцева знаємо, що Тарас Григорович пробував одружитись і на багатій, і на убогій, і не вийшло діло. Мабуть, і після того він написав текст до вищезгаданого старопарубоцького гимну, до якого, на жаль, досі ніхто з наших музик не здогадався скомпонувати музику.

А проте той самий Шевченко вилив на папір стільки ніжних-преніжних епітетів про українську дівчину та жінку! Як же красно він їх називав — і „ясочка”, і „рибонька”, і „зіронька”, і „голубонька”, і Бог не знає, як ще! Це ж той самий Шевченко закінчує свої „Думи” зворушливим визнанням:

„Одна сльоза з очей карих

І пан над панами!"

За криваву муку розтерзаного серця, за всі свої печальні думи, що стали на папері сумними рядами, Поет не бажає собі ані пам’ятників, ні лаврових вінків, ні монографій, ані нагороди Нобеля, лиш одну сльозинку з дівочих очей — „і більше нічого”. Бо він своїм віщим духом передчував, що як прочитає його „Думи” і заплаче над ними дівчина, жінка, сестра, мати, то вже вони донесуть його Слово і до нареченого, і до чоловіка, і до брата, і до свата, до дітей та внуків — „живих і ненароджених”.

От, перед нами і проблемонька, дорогі друзі пера і писальної машинки в екзилі! Чи капне колинебудь з яких карих очей хоч одна сльозина на наші поеми, романи, драми та інші „камбруми”?.. Та чи вистане ще у нас стільки жару в серці, щоб тую сльозину виточити?.. Та й чи багато ще знайдеться на еміґрації карих, голубих чи іншого кольору оченят, які читатимуть все, що ми тут пишемо, пишемо і друкуємо?..

Так мені здається, що з жіночими очима — ще півбіди, але з дівочими — мабуть пропаща справа! Одна панночка-студентка цілком щиро призналася, що за минулий рік вона прочитала з української літератури лише декілька чисел „Лиса Микити” і всі запрошення на балі-вечорниці… А що буде, друзі мої, коли ми тут посидимо ще з десяток років? Як тоді стоятимуть справи з сльозами з карих очей?

Великим смутком повіває від сцени, коли на ній стоїть чи сидить соліст і співає чи грає для півпорожньої залі. Та не меншим смутком віє від книжки над білими листками якої може й ніколи не схиляться нічиї очі, а тим більше — карі дівочі.

КАВУН

На „Малярівці” засіло до обіду товариство невеличке але чесне — три образотворчі, один поет, один полковник та й ще дехто з нормальних, так сказати, обивателів. До речі, було вже по обіді, але гості ще далі розношувались, насолоджували піднебіння соковитим, м’ясистим кавуном, що сам у рот просився.

— Пропадаю за кавунами! — щиро об'явив полковник, уминаючи третю порцію. Чи повірите, що я й на сніданок їм кавуна?.. З житнім хлібом! Прекрасна медицина на нирки й печінку!

— А хто чув про таку прелесть, як кавун з квашеними огірками? — перепитав один з образотворців.