Будні і неділя

— З огірками? — скривилась прихильниця мистецтва, пані Оксана, що палила цигарку за цигаркою.

— Зразу видно, що пані — галичанка. Так, у нас, на Полтавщині, їли кавуна з огірками, — загудів басом полковник і потягнув ще один окраєць.

— Господи Боже! — зідхнув блаженно поет, видимо наситивши досхочу душу-тіло. — Пригадую баштан і пасіку мого покійного діда, земля йому пером! Тож і знаменитий був у мене дід, не дід, а просто: патріярх! Достоту такий самий, як у „Дитинстві” Юрія Яновського або в „Зачарованій Десні” Довженка. Пригадуєте?..

Тут несподівано обізвалась мати господині дому, тихенька, старша дама, яка в товаристві зрідка забирала слово, мабуть з причини фізичної уломности — злегка недочувала…

— Так. так, — промовила старша пані, — і на нашому хуторі був такий старовинний дід-баштанник, Опанас на ім’я. Забув лік своїм літам дід Опанас, до дев’яноста, казали, лічив, а там і надоїло, та й перестав. Здавалося, житиме вічно, як святий Мелхиседек… Та прийшла голодівка в 33-му році і скосила діда Опанаса! Таки під своїм куренем лежав дід, чорний і висохлий, мов ощипок… Такий маненький зробився, маненький, що просто аж дивно…

Старша пані добула з рукава батистову хусточку і витерла вологі очі.

— Такий маненький, — повторила, — маненький і сухий, мов щипочка.

В їдальні начеб маком посіяв, усі замовкли, зніяковіли. Полковникові застряг у горлі кусень кавуна, поет засопів і понурив голову додолу, а пані Оксана нервово запалила свіжу цигарку від недопаленої, що тліла їй у пальцях. Атмосфера стала така, ніби оце раптом до весільної кімнати внесли і поставили домовину з покійником.

Тоді ж увійшла в їдальню гожа, рум’яна пані господиня з срібною тацею, що вгиналась під пірамідою свіжонакроєних, розкішних скибок кавуна… Вмить покмітила, що тут щось недоладу, лише кинула оком на маму-старушку.

— Мамо! Ти знову щось наплутала, правда?.. Казала ж я тобі — скінчиш обідати, зараз іди в свою кімнату і відпочивай!

— Я нічого, Люсечко, я нічого… Я згадала лиш діда Опанаса, — знітилась старша пані, швидко встала, вибачилась і слухняно вийшла з їдальні.

Полумисок із соковитими, рожевими скибками кавуна так і залишився на столі, ніким не торкнутий.

ХРІН

До традиційних передсвяточних обов’язків Івана Никифоровича належить щороку принести з Першої Евню хріну і натерти йото вдосталь, щоб вистачило і до ковбаси, і до прочих снідів. Оце ж стояв наш дорогий Іван Никифорович, підпоясаний по-господарськи хвартушиною, і завзято тер хрін на терці, а сльози ручаєм текли з очей, потопаючи в клоччі тарасів-ських його вусів.

— Ух, пече, чортове зілля, прости, Боже, гріха в Святу П’ятницю! — сердився Іван Никифорович. — Просто, мов жужлями очі випікає!

— Плачте, плачте, дурні очі, бачили, що купували, — дражнила чоловіка Олімпія Осипівна, пораючись коло пасок, а це ще більше дратувало Івана Никифоровича, між нами кажучи — людину голубиного серця.

Та сьогодні, зраджу вам секрет, він сердився і плакав не так від того хріну, що кусав очі, як з причини тієї події, що трапилась ненароком, коли купував хрін на Першій Евню, — як звичайно, у свого Дарницького земляка, Соломона.

— Здоров, земляче! — привітав Іван Соломона, дружньо поплескавши його по плечу. — Ну, як там діла ваші і наші?.. Як бізнес?

— Бізнес — окей, — зідхнув Соломон, — а діла ваші, — підкреслив, погані! Ай, ай! Дуже погані!

— Чим же то вони такі погані?

— Погано про вас пишуть, земляче, наші американські газети… Не хороше! Пишуть, нібито ви помагали тому дідькові-Гітлєрові наших людей мордувати! Пишуть, що коли нацисти вели наших стріляти в Бабин Яр, ваші люди, нібито, раділи й тішились з нашого нещастя.

В цьому місці Івана Никифоровича ніби різонуло тупим ножем попід серце; він заколихався і мусів присісти на складаному кріселку Соломоновому, щоб не звалитися на хідник.

— Ну-ну, — підтримав його Соломок, — ти, земляче, не хвилюйся, я не про тебе річ веду, я тебе знаю, ти — свій чоловік. Я навіть не хочу тепер думати про те, чи так було чи ні, але се дуже погано, що наші газети таке про вас пишуть. Ти розумієш — їх читає ціла Америка, цілий світ!

— Слухай сюди, Соломоне, — заговорив Іван Никифорович, перевівши дух, — я тобі скажу, як землякові, ось що: тоді, коли нацисти шаліли в Києві, ти сидів собі тут, у Нью-Йорку, і робив бізнес; а я був там, в самому пеклі, самому дідькові в зубах, і все на власні очі бачив!.. Ну, от. Ти знаєш — Київ великий город і всякого зброду в ньому чимало. Може знайшлася шантрапа, яка раділа, коли ваших вели в той, тричі проклятий Бабин Яр, — я цього не бачив. Але я бачив, як ґестапівці везли на розстріл мого племінника, а з ним одинадцять хлопців-студентів з нашого кварталу, що належали до підпільної організації! Отак, як тебе, бачу їх усіх у забризканому гряззю грузовику, побитих, покривавлених, з руками, зв’язаними колючим дротом… Ти думаєш — мало наших, порешетованих кулеметами, лягло разом з вашими в спільну могилу?.. Та про це, звичайно, ваші, американські газети не напишуть!

…Оце ж, мабуть, на згадку про той випадок на Першій Евню, Іван Никифорович сердиться тепер і плаче, лаючи при цьому „чортове зілля” — тертий хрін.

ХАРАКТЕРНИКИ

При всьому моєму пошанівку до великого рабина українського гумору, редактора „Лиса Микити” Едварда Козака-Ека, при всьому моєму захопленні його прекрасним мистецтвом, з жалем і смутком мушу тут заявити, що однією з його картин я аж ніяк не захоплений, а то можна б сказати, тяжко пригнічений… Я маю на гадці несамовитий, просто, образ „У січовій кузні”, що в каталозі 5-ої виставки Е. Козака в Ган-тері мав число 19, і ще до офіціяльного її відкриття був замаркований зірочкою, значить проданий „на пні”.

Господь Святий знає, звідки Екові прийшла до голови така несусвітна ідея!.. Уявіть собі трьох за-порожців-характерників, власне не козаків, а чортів, що витягли десь з болота бідного, зачуханого українського дідька! Вхопили в свої ведмежі лапи, затягла до січової кузні і там узяли в обертаси: один звитяга, викапаний Тарас Бульба, регоче на всі 24 зуби і роздуває жар міхами, другий цупко держить дідька за роги та хвостюру, а третій — справжній демон, виволік обценьками чортячого язика, розпластав на ковадлі і гатить по ньому здоровенним молотом!

Картина, від якої стає вам холодно і жарко, страшно і смішно, а при тому всьому обгортає вас жаль і співчуття до бідолашного дідька, що попав у таку халепу. До речі, його незавидній долі співчувають навіть найменші глядачі, такі от, як Петрусь, синок панства Кобзярів, власників пансіону „Ксеня”, де відбувалася виставка.

— Мамо, — сказав малий Петрусь, приглянувшись картині, — а я дам тому чортові полизати кавґумі, бо йому дуже язика спалило… (Що сказав, те й виконав!)

„Співчування” викликає саме той момент, що у могутніх козачих руках бідний чорт виглядає, як паршива, беззахисна собака… Таким, зрештою, і змальовує його народна демонологія, що в неї український чорт ніколи не втішався великою повагою. В інших народів чорти — це демони, Мефісти, а в нас — зачуханий, осмолений дідьчище, що сидить десь у трясовинні, в дуплі чи в комині, радше сміхотворний, ніж страшний покруч, з цап’ячою головою і свинячими ратицями, що навіть назви гідної не має. Народ дражнив чорта „куцим” або „куцохвостим”, а з легенд-переказів, із творчости Гоголя і Стороженка знаємо, що так звану „нечисту силу” легко міг загнуздати не лиш козак-характерник, але й простий дядько або коваль Вакула з „Ночі під Різдво”.

У порівнянні з нікудишнім чортячим плем’ям — якими ж бравурними, фантазійно-барокковими являються постаті славних лицарів запорізьких у творчості нашого незрівняного Ека — Е. Козака! Він закоханий у козацьку бувальщину одержимою любов’ю свого незабутнього товариша по кисті, покійного Миколи Бутовича. Може загадка цієї великої пристрасти Е. Козака скривається і в тому, що він же сам козацького роду?