Будні і неділя

…На згадку про читання в парку в ясні, погідні дні, бідолашне тіло Блекі затрусилось, як від пропасниці! Від Гудсону хлинуло на нього ще одним потужним подмухом, протинаючи кожну костомашку, і він мусів зачепитися пальцями за вінця дротяного кошика, щоб хуртовина не вхопила його та й не понесла з водою по ринштоці, як лушпиння з помаранчі, або клапоть газети. Даремне відвертався плечима до вітру, даремне ховав обличчя у дряний комір — льодова каша сікла його навскоси і простовіч, краяла шкіру, ніби товченим склом і зараз таки топилася, заливаючи потилицю струмками холодного дощу.

Блекі підвів заліплені снігом очі на вежу Едісона і ствердив, що добігало десять хвилин першої. Містер Ріджвуд усе ще не виходив із ресторану „Амбасадор”. І тоді Блекі заламався духом, не витримав і заплакав — із жалю до містера Ріджвуда.

— Ех, чорти б пірвали твого батька! — лаявся вголос, розтираючи під очима теплі сльози, змішані з льодовою кашею. — Ти собі там сидиш, при чарці,Мартіні”, та й тобі і десь там не гримить, що тут людина качаніє з холоду, дожидаючи тебе, як Божого змилування. Тобі не хочеться зробити мені хоч цю одну ласку — жбурнути під ніс прочитану газету, як собаці кістку… Ну, бо ти велика шишка в індустріальному світі, великий бос і менаджер, а я, для тебе, сміття, ганчірка! Так скажи мені, великий пане-босе, чому тебе вже двадцять хвилин немає там, за твоїм директорським столом? Твій песячий обов’язок каменіти там, керувати справами! А тебе немає, бо ти собі сидиш коло бару і романсуєш з підмальованою мавпою! Отакі ви всі, панове-менаджери, слиняві мазунчики, пройдисвіти прокляті! Ваші батьки-чорнороби починали від продавців газет та чистіїв чобіт і лишили вам мільйонерські фортуни, а ви їх проциндрюєте з дівками по кабаретах!

Якби комусь прийшла тепер охота пристанути на хвильку та прислухатись до Блекової промови, то він напевно виніс би таке враження, що це якийсь комуністичний агітатор вибрав собі ось-таку невдячну пору на вуличний мітінґ. Та це було зовсім не так: Блекові ще ніколи, мабуть, не приходило на гадку перевертати суспільний лад Америки, він взагалі не відчував класової ворожнечі чи ненависти до багатіїв, зокрема не завидував містерові Ріджвудові його прекрасних апартаментів на 5-ій Евню, чи охолодженого авта, ні! — його серце боліло лише за цю єдину кривду, заподіяну йому містером Ріджвудом: що він не кинув йому до кошика прочитаної „Трибуни”.

Шарпаний цим жалем і термошений вітром, як самітний-загублений листок серед осінньої пустелі. Блекі викрикував тепер із глибини своєї бідної душі ввесь біль там захований і приспаний, а ніколи ще не висказаний. Він кидав на голову містера Ріджвуда найважчі прокльони, бажав йому всіх нещасть і язв єгипетських, а при тому так галасував і так завзято погрожував кулаками, аж стійковий полісмен висунувся з-під якогось закапелка і, насунувши капу непромокального плаща, рушив службовим кроком до нього…

В цій хвилині закрутились скляні двері ресторану „Амбасадор” і на тротуар вискочив бартендер Джов, без шапки, в білому халаті. Розпустив над головою газету, ніби парасолю, і загукав до надходячого „кала”:

— Офіцере, а гей! Ходіть-но мерщій сюди. В нас випадок.

— Що сталося? — спитав полісмен.

— Нещастя: містер Ріджвуд з „Люкс-компанії” вмер нагло від розриву серця…

Обидва швидко потім щезли за дверима ресторану, а свіжий подмух вітру приніс та поклав Блекові просто під ноги відкинене бартендером, мокре і заболочене число „Трибуни”.

ВЕСНА МІЖ РУЇНАМИ

Недалеко від моєї хати „валять Америку” — знищують старі будинки й прочищують місце під якийсь великий готель, що має тут постати. Таким способом збурили майже цілий квартал, лише при 43-ій вулиці стояв ще донедавна один наріжний дім, з забитими дошками вікнами й виламаними дверима. Коли ж дібралися й до нього і впала задня його стіна, за нею появилось мале подвір’ячко, а на ньому — розквітла вишенька, вся облита рожевим квітом, як морозивом із полуниць!

Серед цвинтаря румовищ та розвалин, це самотнє розквітле деревце стояло, як символ, немов заблукана душа янгола, і робило на прохожих таке враження, що люди зупинялись раптово на вулиці і вдивлялися в нього, наче в яке чудо-диво, дарма, що мешканців Метрополії не так легко чим небудь здивуєш! Навіть п’янички, „боми”, що блукали туди сновидами, шукаючи даремне вчорашніх мурів, щоб знайти якусь життєву підпору, побачивши розквітлу вишеньку, на момент протвережувались і з радости вишкірювали зуби, раді, як малі діти, що вгледіли в крамниці, за вікном, якусь гарну цяцьку…

А з редакції „Трибуни” приїхали фоторепортери, сфотографували вишеньку з усіх боків, а потім, у вечірньому виданні газети, появилось її фото з таким поетичним підписом: „Весна завітала між руїни”.

Потім я виїхав на три дні з міста, а коли в неділю ввечері вертався зі станції додому, — я не впізнав наріжника 43-ої вулиці… Руїни й румовища зникли, площа була прочищена, рівнесенька, гладко заасфальтована ще й дротяним тином обгороджена, а на тому місці, де цвіла і красувалась вишенька — стояла дерев’яна будка з написом: „Паркінґ”…

В будці сидів якийсь чорний симпатяга і завзято маніпулював коло радіоприймача: слухав репортажу з бейсбольного матчу „Єнків” з „Тиграми”.

Я поздоровкався з ним і спитав:

— Який вислід?

— П’ять до трьох для „Єнків”, четвертий іннінг. Подумайте, Ментєл знову завалив гоум-рана, той чортяка!

— Знаменито!.. А де поділася та вишня, що стояла тут ще три дні тому?

Чорний глипнув на мене безжурними, веселими очима:

— Ха, ха! Він питається — де поділася мала вишенька?.. А де поділись десятки акрів вишень та яблунь, що цвіли колись-давно на цьому узгір’ї?… Недармо ж воно колись називалося „Орчард Гілл”. Люди знищили сади і збудували місто. А тепер розвалили місто і роблять „паркінґ спейс”… Чудасія та й годі. Між іншим, як хочете знати, така доля жде всі міста і села, на цілому земному ґльобі! Еге!.. Прийде такий день, — нас тоді з вами, звичайно, не буде між живими, — що люди зрівняють з землею все дощенту, гори будуть розкопані, ріки висушені, вся земна куля буде зацементована і порожня-порожня! На ній стоятиме лише один високий стовп з кольосальним написом: „Паркінґ”.

— А де ж люди тоді подінуться, за вашою теорією? — питаю.

— Ха, ха!.. „Люди”? По-перше, людей тоді вже не буде, самі „супермени”. Всі вони переселяться на Марса чи на Венеру і там житимуть; а тут, на Землі, буде одна велика газолінова станція і місце для паркування їх суперсонічних ракет. Тут вони набиратимуть пального по дорозі на якийсь міжзоряний Бродвей — до театру, вар’єте, чи що. Отак, добродію, виглядатимуть справи майбутнього! А ви турбуєтесь — „де поділася вишня?”… Просто сказати, це таки смішно!

Так „потішив” мене чорний-філософ у дерев’яній будці… Та мені не промовили до душі ці слова потіхи, як не захопили мене, вичаровані його буйною фантазією, міражі майбутнього. Мені жаль стало малої вишеньки, що з’явилась соняшним променем серед руїн і звалищ, серед цього понурого довкілля, і роз’яснила його сіризну своєю красою, непорочною, як усмішка дитини. І так, як химерний, соняшний мигунець, вона й зникла… Якби не число „Трибуни” з її фотом, що залишилось в мене на столі, могло б здаватись, що вона мені приснилась..

ЯЛИНКА ДЛЯ ТІНЕЙ

На площі Астора стоїть і мерехтить лямпочками Ялинка.

Може, не така чудесна й величава, як її горда посестра на Рокефеллер Плаза, на 60 стіп висока, що примандрувала в це залізобетонне місто аж з далекої Каліфорнії.

Ялинка на площі Астора тиха і скромна, як і все довкілля долини міста, особливо в холодний, грудневий вечір, коли вже й машини сповільнюють свій божевільний танець та й червоні автобуси показуються зрідка, і вогкі, білі тумани снуються поміж мурами, як причинні душі.

Тоді саме з тих туманів, із сіризни вечора, висуваються дивні, покручені фіґури й окружають Ялинку мовчазним колом. Товариство збирається справді надзвичайне: в кого борода, як у циганського ватажка, і волосся колтунами, в кого обличчя замащене сажею, нагадує маску старокрайового коминяра, в цього ніс поцарапаний, в того очі попідбивані і солідна ґуля на лобі…