Будні і неділя

Такі словесні поєдинки з Іваньом отець декан завжди програвав, і, звичайно, складав зброю, хіба-що Іваньо чимось сильно йому допікав, як то кажуть: задівав його за живе! Тоді вже о. декан грозив:

— Ось ти зараз побачиш: піду і пожаліюсь на тебе їмостуні!

Га, тоді не було пардону: Іваньо вставав і йшов завертати коней з „айзенбанту”.

СТАРА ГАЗЕТА

Була година 11:30 перед полуднем і Блекі, розуміється, вже стояв на своїй стійці, на схрещенні Бродвею та 14-ої вулиці, біля дротяного кошика на відпадки. Зрідка в тій порі дня вискакували з горла підземки подорожні, вкидаючи мимоходом до смітярки читані, або й не читані газети. Тоді Блекі схилявся над кошиком, а його закостенілі пальці шелестіли лахманами паперу: починався його робочий день.

Як багато мешканців Нью-Йорку, Блекі балакав наголос сам до себе. Сам себе переконував і сам собі перечив, ділово розмахуючи руками, згідливо чи заперечливо потрясаючи головою.

— Що за публіка тепер завелася, Ісусе Христе! Ніхто не читає поважної преси! Кожний летить на дешевий хлам, на сенсацію та кримінальну блекотину. Гм, так, ви не вірите?.. Будь ласка, прошу: „Кур’єр”, „Геральд”, „Вечірні новини”… А де „Таймс”, або „Трибуна”? Невже не знайдеться хоч одна інтелігентна людина, що кинула б до кошика „Трибуну?”

Блекі гірко посміхався і в парі з тим ритмічно подзвонював почорнілими пльомбами. Сказати правду, йому-то зовсім не було до сміху: холодний, докучливий вітер прошибав його до кости і вже надносив від сторони Гудсону сніговий гураґан, бо надворі цілком почорніло. Прохожі пробігали бігцем і щезали в брамах, у дверях ресторанів, западалися в підземелля підземки. Блекі втиснув свою миршаву постать у підшитий вітром плащ, а задубілі руки запхав аж під пахви і крав звідти, крав у себе самого останні крихти тепла, які ще збереглися в його тілі. Як родовитий ньюйоркчанин він переносив досить стоїчно вибрики весняної, химерної погоди, з якої, зрештою, славилось його місто. Натомість більше хвилювало його те, що дзиґар на вежі Едісона показував годину 12.40, а містер Ріджвуд ще не виходив з ресторану.

Від років між ним і містером Ріджвудом існувала тиха, неписана умова, щось на зразок джентлменського договору, контракт споріднених душ. Точно п’ять хвилин по дванадцятій містер Ріджвуд спускався еле-вейтором з десятого поверху будинку Лінкольна, де були бюра мільйонерської „Люкс-компанії”. Містер Ріджвуд займав тепер пост головного менаджера цієї фірми, хоч Блекі пам’ятав ще ті часи, коли містер Ріджвуд був тільки асистентом головного менаджера. Однак, як тоді, так і тепер містер Ріджвуд, завжди енергійний, усміхнений містер Ріджвуд, точно п’ять хвилин по дванадцятій з’їздив елевейтором вниз і йшов на полуденок до ресторану „Амбасадор”. Коло будки сліпого ветерана Оскара зупинявся на момент і купував „Трибуну”. Очевидно, Блекі також уже стояв коло будки, стояв у пристойному віддаленні від купуючого „Трибуну” містера Ріджвуда, все ж таки не так далеко, щоб містер Ріджвуд не міг його не запримітити та обмінятись з ним завжди таким самим дружнім кивком руки, тією самою усмішкою, значення якої розуміли тільки вони обидва, втаємничені.

Після того містер Ріджвуд щезав за скляними дверями ресторану, а о годині 1.30 виходив назад. Переходячи попри будку Оскара, зложену вдвоє „Трибуну” злегка, непомітно, спускав до кошика і тоді, майже рівночасно, простягалася по неї рука Блекі, так що хребти їхніх рук ледве не торкалися один одного, тільки очі дивилися тоді в інший бік, ніби себе виминаючи…

Зрештою — це тривало один момент, відламок секунди.

З газетою в кишені Блекі завжди почував себе якось надзвичайно, сливе урочисто: це було таке почування, ніби він щодня, в цій хвилині, відроджувався, як той Фенікс, із попелу нікчемности, до нового, кращого життя, ніби двигався високо вгору з найнижчого щабля суспільної драбини.

Коли надворі було холодно, або падало таке свинство, як сьогодні, Блекі йшов просто до Публічної Бібліотеки, де мав своє місце до читання, а радше до хитро маскованого дрімання. Тут його вже знали і толерували, то значить — ніби не помічали. Блекі сідав собі в куточку, коло кальорифера (до якого часто сушив свої перемоклі шкарпетки) і починав студіювати, Трибуну”. Але тепло кальорифера й особлива бібліотечна атмосфера безруху й затишшя діяли на нього запаморочливо, наче насонні порошки, і Блекі хоч-не-хоч починав куняти. Насправді, він не хотів спати і страшенно соромився тієї слабости своєї натури. Навіть дрімаючи, намагався з усіх сил не заснути, тим більше, що тоді власне котрій-небудь із секретарок могла прийти до голови фантазія — випросити його з читальні.

Тому саме Блекі не любив читати „Трибуну” в Публічній Бібліотеці. Зате ж це була для нього велика радість, справжнє свято душі, коли в погідний, соняшний день весни, літа, чи осени він мандрував собі з газетою під пахвою по парку! Треба було тоді бачити його, як він бундючно, по-ковбойськи перебакиривши капелюха, весело вимахував „Трибуною”, всміхався до закоханих пар на лавочках, до мамок з немовлятами і смішно підстрижених собачок, здоровкався з продавцями морозива окликом: „Гай, чіф!” — і жвавим кроком поспішав під пам’ятник Петра Стайвесанта, де в півтінку гіллястих кленів стояла „його” лавка.

Цей куток був вийнятково вільний від інвазії закоханих та дитячих „тачанок”, а засідали тут переважно й відпочивали по трудах життя „пенсіонери” на подобу нашого Блекі. Коло їхніх ніг танцювали вивірки та юрмились галасливою, сорокатою хмарою голуби. Блекі не любив вивірок, вони нагадували йому щурів з додатково пришпиленими патлатими хвостами, а поява щура викликала в нього почуття обмерзіння, бо йому зараз виринав перед очима його нічний притулок для бездомних.

Зате з голубами Блекі дружив. Він мав повні кишені недоїдків, шкоринок з хліба, що їх дбайливо визбирував зі столів по дешевих тавернах на Третій Евню, а потім, у парку, кормив ними своїх крилатих любимців. Робив це з великою насолодою, втикаючи крихти хліба в їх пажерливі дзьоби так ніжно, як молода мати кладе „смочка” в уста дитинки. Звичайно ці самі недоїдки становили одиноке „менью” його власного обіду, але частенько Блекі, зачитавшись в якомусь цікавому „едіторіялі”, затрачував відчуття дійсности до такої міри, що роздроблював голубам усю містоту своїх кишень. Коли ж, накінець, спам’ятався, то хіба для того, щоб з тихою меланхолією констатувати, що йому самому не залишилось нічого…

— Об’їли ви мене, боми, — казав тоді до любимців і пестив долонею їх гадючкуваті шийки. — Покористувались нагодою, що я зачитався в статті містера Ліпмена, і стеребили дві кишені апровізації. Та я не маю до вас жалю за ваше обжирство, але завжди картатиму вас, що не вмієте пошанувати достойної лисини першого губернатора нашого стейту!

Блекі мав вийнятковий пошанівок до губернатора Петра Стайвесанта, того хороброго „Срібного Цвяшка” на дерев’яній нозі, який, маючи всього сто вояків залоги й пару старих пукавок, не завагався ставити чоло гордій фльоті Його Королівського Величества. Блекі порівнював геройську поставу оборонця Нового Амстердаму до жалібного квиління про „мир за всяку ціну” різних пацифістів на сторінках тієї ж таки „Трибуни”, і йому ставало соромно за його велику націю, так соромно, що він готов був заплакати!

— Наші предки, узброєні в луки і самопали, завоювали цей континент і збудували наймогутнішу в світі державу! А ви, йолопи, маючи атомові бомби і ракетні літаки, готові її запропастити! — докоряв він авторам пацифістичних статтсй і тремтячим від нервозности п’ястуком гатив по газеті.

Тоді голуби спурхували з лавки, з його колін та рамен, з дірявого капелюха, підлітали трохи вгору і сідали купою на відлите з бронзи погруддя губернатора. Блекі схоплювався з лавки зараз за ними, одчайдушно махав газетою і капелюхом, пробуючи зігнати голубів із пам’ятника, але крилате братство ані трохи цим не бентежилось, зрештою деякі куняючі на сусідніх лавках побратими, піднімали голови й легковажно посміхались в його бік. Блекі, зніяковілий та розгублений докраю, сідав назад на своє місце, відвертався спиною до пам’ятника і поринав із головою у „Трибуну”.