Перелетні птахи

Це сказавши, пан Данило першим таки витрихом, що його взяв до рук, покрутив сюди-туди, шасть-прасть! замок відскочив, і на порозі школи з’явився удекорований павутинням пан солтис а вслід за ним — обидва панове радні з вийнятково посинілими носами.

Появу трьох „мучеників” за всенародні інтереси привітало громадянство гураґанним окликом радости, а утраквістична дітвора, що в міжчасі позносила бляшані відра з цілого села, заграла тріюмфального марша.

Пан солтис зворушений до глибини душі відданістю й любов'ю населення просльозився та й каже:

— Спасибі вам, обивателі, за те, що ви вірно й непохитно стояли при мені у важкій пригоді. Зокрема тобі, Даниле, я не пам’ятаю того, що ти недавно виніс мені з комори два мішки пшениці…Ґреміяльни справа не в двох мішках пшениці, а справа, власне, в тому як покарати за публічну зневагу влади того нового нашого пана урвителя?.. Чи занести на нього скаргу до пана шпектора, чи до пана старости, чи, оґулі, до пана команданта поліції?

— О, о! — перехопили одночасно обидва панове радні.

Між населенням залягла мовчанка, а громадський поліцай, Тимко Пукавка, людина бувала, з пребагатим службовим досвідом, що з титулу свого відповідального уряду завжди мав у селі більший голос, як сам солтис, поміркував щось та й каже:

— Пане солтис, такі кавалки треба мати в пальцях. Так, чи овак, я єстем старий службіста, і хоч люди кажуть, що я в службі пес, а поза службою свиня, проте, при Божій й панській милости, я пережив на своїй посаді трьох солтисів і двох президентів. А моя думка в цій справі така: спершу треба занести скаргу до приложеної влади, то значить, до пана шпектора. Як не порадить пан шпектор — рекурсувати до пана старости, а не поможе пан староста — ліґурально апелювати до найвищої в світі бештанції — до пана команданта поліції!

— Ну, то добре, — відповів на це пан солтис. — То добре, пане Тимофіюшу, що ви мене так порадили. А, от, ви мені тепер скажіть, як його бути з доводами? Чи доводи з павутиння, що їх лєґально ношу на своїй лепеті, взяти з собою, чи їх, може, оґулі, не брати?

— Доводи — доводами, каже Тимко Пукавка, доводи, так чи овак, можна взяти з собою, а якби вони виявились недостатні, то куделю павутиння можна десь, на горищах, призбирати. Та все ж, на мою гадку, краще було б для справи, якби цей новий пан управитель попідбивав вам трохи очі, чи там, кожному хоч по три зуби вибив. О, з таким корпус деліктус можна сміло йти на скаргу.

Пан солтис склонив голову на груди, зідхнув та й каже:

— Ба! Коли б, сучий син, мав хоч трохи людяности та бодай раз тарахнув кого в морду! Де там! Вже ми його, харциза, і навмисне дрочили, та все дарма!

Відсутність конкретних речевих доказів мордобитного характеру сильно пригнобила пана солтиса й обох панів радних. Місцеве ідейне парубоцтво, щиро їм співчуваючи, з самопосвятою кинулось за полінами, щоб нашвидкоруч забезпечити трьох достойників потрібними „доводами”. Але з тієї самопосвяти воліли вони не користати. Зрештою, в міжчасі, заїхав перед школу замовлений „форшпан”, пан солтис і панове радні посідали на сані, поклали теж під заднє сидження правного дорадника — літру самогону і поїхали вносити акт обвинувачення на нового управителя школи.

Пан повітовий шкільний інспектор Славомір Новотни, зроду напів чех, напів німець, а в цілому — порядний хлоп, визначний педагог, вельмизаслужений в царині народного шкільництва, вже на світанку свого життя і, можна сказати, з раннього дитинства, виношував у своєму шляхетному серці нахил до збирання і комплетування поштових марок. Цей вроджений нахил не покидав пана інспектора і на старості літ, а котрий учитель забажав лише з’єднати собі його прихильність, чи випросити протекцію, він не рекомендував себе ні стажем, ні кваліфікаціями, ні заявами, льояльности, чи зміною обряду, а сумлінно збирав з-пів року поштові марки, а потім, одної днини, приносив слушний пакет і клав пану інспекторові на бюрко. Після того він був зовсім певний, що його справи в інспектора Новотного стоятимуть якнайкраще.

Пан повітовий шкільний інспектор сидів, саме, у своєму кабінеті і впивався розкішшю, розглядаючи закоханими очима нову, прекрасну колекцію заграничних марок, що їх подарував йому сьогодні пан Роман Гніздович, управитель 3-клясової народної школи в с. Закамарках. Номінаційна грамота, що виносила б пана інспектора принаймні на становище куратора львівської шкільної округи була б нічим, була б суцільним зером, у порівнянні з тією блискучою колекцією, за яку, ніде правди діти, кожний чистокровний філателіст з блаженною усмішкою щастя дав би собі вижолобити одно око.

Пан повітовий шкільний інспектор закохано і розмріяно приглядався крізь скло 5-ти сантимному ясно-голубому значкові бельгійського Конґо, коли нашорошений пан возний відчинив двері та впустив до кабінету делегацію с. Закамарків у складі: пана солтиса Кораби, пана радного Зазулі і пана радного Околота. Делеґація зняла з пошаною шапки та передбачливо зайняла вигідну з стратегічної точки зору позицію — близько дверей: у випадку, як би державний муж, згідно з прийнятим на авдієнціях церемоніялом, почав золити петентів по зубах, — делегація мала запевнений відворот на згори приготовані позиції — до сіней і на сходи.

— Ну, цо пак слішно? — спитав делегацію пан інспектор, звичайно, не відриваючи ні на мить захопленого погляду від ясноголубого значка з мініятюрним екзотичним краєвидом, що його творили: окраєць неба, дві пальми і три голі бушмени.

Пан солтис, як провідник делегації, обережно висунувся на її чоло і тоді впало з його уст невблагане, жорстоке: „Обвинувачую!”

— Пане шпекторе, єст така і така справа. Наш новий керовнік, пан Гніздович, виставив нас нині на посміх й оґулі, на людську публіку та допустився важкої зневаги самоуправної влади. Я, то значить, яко сам солтис, і пан Герасим Кукулка, і пан Трохим Околот, яко радні, прийшли до нього на контроль, а він леґально замкнув нас по школі і так тримав при десять ґрадусах морозу до дванастої години полудня. А пан керовнік Гніздович, це вивротовець, він оґулі школи не пильнує, а дзєців нічого не вчить, він цікавиться політикою й ґриміяльни ходить до читальні, він казав, що має польське панство десь, а в школі порядку не тримає, в устемпі скрізь непорядок, а за печею — павутиння і на те я маю доводи, а того Кота, то він копнув у задніцу та викинув за двері!

— О, о! — підхопили в один голос панове радні.

Пан інспектор аж тепер звів свої надхнені очі на делеґацію, і аж тепер члени тієї делегації вспіли помітити, що хоч навальне і м’ясисте тіло пана інспектора бовваніло за бюрком, то шляхетна душа інспектора вітала дотепер десь, поза межами реального буття… Може вона, замінившись в марку, приклеїлася денебудь, в котромусь з альбомів, а може злинула крилатою пташкою під гаряче, африканське небо, сіла собі в тіні струнких пальм, заслухана в пісню далеких морів, чи в тоскливу муринську мелодію.

— Ано пєкнє, міленьку, — заговорив нарешті пан інспектор голосом з-поза світів. — Але, кінець-кінцем, яке вам до того діло, що пан управитель викинув кота за двері? А може йому цей кіт шкоду зробив? А може він йому сметану випив?

— Пане шпекторе! — з’ясовує фактичний стан справи пан солтис, — пан керовнік викинув за двері не такого кота, що то як справжній кіт, а Кота, Грицька!

— Шітко єдно, мілєньку, — каже пан інспектор, чи це був кіт Грицька, чи Івана, раз він напакостив — його слід покарати.

— Пане шпекторе! — всебічно висвітлює справу пан солтис та й ще руками демонструє, — це не був такий лєґальний кіт, що то з хвостом і миші ловить, а такий хлоп, Грицько Кіт, презус Шкільної Ради!

— О, о! — ствердили однозгідно обидва панове радні.

Пан інспектор рад-не-рад встає і з надлюдським зусиллям викочує з-поза бюрка барильчасте черевце, одне із замітніших черевець, що їх занотувала історія наших часів: коли б, наприклад, із нього з’їздив возом, то обов’язково треба було б гальмувати заднє колесо. Дрібненькими крочками, які радше спиняли просування його особи, як штовхали її вперед, він наближається до делегації села Закамарків.