Перелетні птахи

— Президент Труман, — відповів із кутка Влодзьо-сирітка.

— Отож то, власне, для нього я робила цей ґерданець, щоб мав чим причепуритись, як вийде в неділю до церкви. Але потім той Труман сильно мені попсувався: ще коли обіцяв, що нас всіх прийме до Америки за своїх, а що з тої обіцянки вийшло?

В обороні президента Трумана забрав слово сам пан Микита Посмітюх, зайнятий у міжчасі розкорковуванням довгої батерії пляшок із пивом.

— Щодо тої точки вашої, то я дав би вам контра, пані Варваро, — сказав Микита. — Вiн, то значить хоч би і той Труман, ані мені брат, ані сват, і, взагалі, я навіть не ліміґрую до Прилучених Держав, лише до Канади, і мені його притехція непотрібна. Але скажу вам так, по справедливості: надаремне ви його псьочите! Чи ви хоч маєте понятіє, яка то тяжка служба бути президентом? Та ж до того треба мати голову, як бочка! Ви дивіться хоч би наш бльоковий, пан магістер Булька, вчений чоловік, школи скінчив, а прийде розподіляти жилетки, чи туалетний папір, то самий густо-часто збаламутиться! А що ж допіру такий президент… Ви гадаєте, що він одних нас дипістів має на карку? А Японія — що? А Франція що? А турок, що пес?… А до війни шикуватися треба, чи не треба? А головне мус пантрувати за продукцією антонівки, щоб накотити цього вдосталь, поки Ванька свого дідька зліпить! А ниньки такий час, що на обслугу не можна здатися, такий окей" аби вам свої години відкалатав і в п'ятницю пейду взяв, а ти, як господар, мусиш сам про все подбати. І хоч він і президент, а не раз мусить закотити рукави, взяти шуфлю в руки та підсипати під баняк коксу, щоб робота йшла справно і бомба за бомбою з-під праси вискакувала. А ви кажете:,Забув про нас", чи як там… Як тут не забути, коли тобі клопоти обсіли голову, як струпи?

— Говоріть своє! — зневажливо закопилила губи пані Варвара. Я знаю, що хлоп за хлопом завжди тягне, але скажу вам тiльки одне: i вiн колись інакший був, а теперечки попсувся. З того часу, як тая проклята Мокрина закрутила йому голову…

— Що за Мокрина? Чия Мокрина? допитувались гості.

— Iгi! А ви, хіба, що, не чули? Газет не читаете, радія не слухаєте? Та ж тепер цілий світ шумить про Мокрину Трумана!

— Не Мокрину, а доктрину, — поправив із кутка Влодзьо-сирітка.

— Мокрина, чи Дарина, все одно шельма-баба, опутала неборака так, що він уже сам не знає, що творить і що робить!..

….Отак, то за сим, то за тим, і прощальний бенкет на честь пана Микити Посмітюха, переплітаний культурною гутіркою, а далі щиро-патріотичними піснями, протягнувся далеко поза північ. І це справді якийсь фатальний збіг обставин, що вечірка, яка ввесь час стояла на такому товариському ступені, на другий день вранці знайшла свій епілог на станиці таборової поліції…

Бо, власне, на другий день вранці, коли пані Варвара ліквідувала рештки вчорашнього прийняття й приводила до порядку кімнату, виявилося, що з куфра канув, як камінь у воду, комплект народної ноші, призначений в дарунок пані Рузвелт, а на додаток пропав зі стола будильник марки „Докса”…

— Харцизи! Недолюдки! — ремствувала пані Варвара, а її голосок розходився по всіх залях і коридорах. — Зроби їм баль, дай їм їсти-пити, а вони за те останню вереньку з-під тебе витягнуть! Та коли б хоч знаття котрий гаспид так важко мене скривдив: цей Посмітюх чи тая Фуфайка?..

Як у всіх сумнівних випадках, так і тепер став пані Варварі в пригоді неоцінений Влодзьо-сирітка. Вийшло на яву, що, завжди кмітливий і бистрий пластун не лише гриз „канапки” та ліпив поштові марки, але вряди-годи — позирав на деякі підозрілі рухи гостей, і в одному моменті запримітив, як наш свіжоспечений канадієць в самому розгарі політичної дискусії, всунув щось крадьки за пазуху, яка потім сильно була „віддулася”…

— Так, це він бухнув стрій і будильник! — загомоніла пані Варвара і, не гаючи часу, підняла відповідні кроки.

Зміцнена стежа таборової поліції, очолена самим паном командантом, затримала пана Посмітюха саме в той зворушливий момент, коли він, із сльозами в очах, розціловувався з друзями та знайомими і вантажив на самохід свої скромні, скитальські статки.

— Хвилинка! — службово підняв руку пан командант. — Ану, дозвольте нам, пане Посмітюх, ще раз, на прощання, заглянути до ваших валізок.

Очевидно на таке діктум пан Посмітюх спалахнув святим обуренням:

— Панове, ніби що це за гранда? Звідки на мене впало таке погане підозріння?! Справді, так тільки може зробити українська поліція! Неповинно напастувати чоловіка, в такій драматичній хвилині, коли він на віки вічні покидає рідний табір, їде в світ заочі, далеко від неньки-України…

Та тоді, серед такої напруженої ситуації, раптом в одній валізі так щось затріщало, що налякані поліцаї повідскакували на боки!

— Прошу пані! Наш будильник дзвонить! — тріюмфально зарепетував Влодзьо-сирітка, а пані Варвара з радости трохи не обімліла.

— Еге ж, не мала, зараза, коли задзвонити, аж тепер… — зрезиґновано махнув рукою пан Микита Посмітюх і вже навіть не пробував протестувати, коли поліцисти вивантажили з авта його баґаж і понесли на станицю…

А там, звичайна річ, в одній з валізок знайшовся не тільки будильник, але й сорочка з надтичкою, і хвартушок з крайкою, і мережана хусточка. Пан Посмітюх притомно тлумачився під час переслухання, що він хотів зробити прислугу пані Варварі і взяв ці речі з собою до Канади, щоб їх потім по-сусідству передати в дарунок пані Рузвелт. Не вмів лише якось пояснити, кому був призначений в подарунок будильник марки „Докса”…

РЕВНИЙ ЛИСТОНОША

Пан начальник Уряду Праці ще раз прочитав заяву, ще раз подивився на прохача, потер долонею бороду і спитав:

— Гм!.. То ви, шановний добродію, бажаєте посаду таборового листоноші?

— Еге, еге, як би так можна просити.

— А можна знати, чим ви займалися раніше?

— Ну…, так, переважно, я працював у купецтві і трохи в кооперації… Зразу, правда, мав свою власну крамницю, потім перейшов до кооперації, опісля знову мав свій бизнес і ще раз перейшов до кооперації…

— Гм!.. То, може, згідно законові чергування, попробуєте ще раз взятися до власного бизнесу?.. Гадаю — це, навіть, буде значно поплатніше зайняття і більше для вас відповідне, бо ж ви старша віком людина, а знаєте, як то є з поштарським ремеслом? Поштар мусить бути завжди в русі, вічно на ногах…

— Ні, ні, пане начальнику, мене нічого не відстрашить, — ні утяжлива праця, ні низька заробітна платня, я — на все рішений, на все готовий! Бо треба вам знати, пане начальнику, що я посвятив себе поштарському фахові, я склав собі обітницю, що як довго вистане мені сил та здоров’я, я нічим іншим не буду займатися, лише розношенням листів!

— Гм!.. Цікаво…

— Еге, еге! Якщо ласкаво зволите вислухати мене, я вам розкажу в яких обставинах це трапилось.

— Ну, прошу, розказуйте. —

— Пане начальнику, це було зараз після Гітлєрової капітуляції. Ми з дружиною сиділи в одній місцевості на пограниччі Австрії й Баварії, а гніздилися ген, високо, на полонині, в такій кошарі, чи колибі, яку нам „бавор” піднаймав за одну місячну „раухеркарту”. Жили ми дуже бідно і майже примірали голодом, бо хоч і сяка-така копійчина коло мене колотилася, то це був час, коли марка втратила свою вартість і німаки за гроші нічого не продавали. Що нас тоді врятувало від голодної смерти — це „штамґеріхти” і конина.

Сидимо так раз у нашій колибі і догризаємо останню цілушку хліба, а тут прибігає землячок, що жив у сусідстві та й гукає:

— Що ж це ви, кохані панство, так сидите і нікуди носа не висуваєте? Ви не бачите, що на світі діється?

— А що ж воно там діється? — питаємо.

— Як то — що?.. Кругом настала демократія! Вся служба втекла, жадної влади немає, а на станції — зарваниця! Німаки вкупі з нашими авслєндерами розбили два поїзди і розтаскують добро міхами! Тютюн, консерви, риж, коняки — чого душа забажає! Раджу вам, кохані панство, йдіть за добрим прикладом і покваптеся, щоб не було запізно.