Озеро

Тарас обернувся і відчинив двері саме тоді, коли Аленка спускалася сходами.

— Що ти тут робиш? Ти вже був надворі?

Вона була вбрана у вчорашній одяг, єдиний, який узяла з собою, крім лижного костюма. Низ — джинси, верх — обтислий білий спортивний топ. Аленка й так видавалася молодшою за своїх ровесниць, а серед розфарбованих і на десять років старших жінок на новорічній вечірці була наче підліток. Тарасові пощастило в багатьох сенсах.

— Ні, тільки на терасі.

— А Прелців не видно?

Тарас похитав головою.

Жінка глянула на годинник.

— Ми не можемо більше на них чекати, через дві години маємо зустрітися з нашими малими.

Тарас і Аленка поснідали, зібрали свої речі (тобто гаманці й телефони) і мало не крадькома рушили до автомобіля. Тарас не мав нічого проти того, аби не зустрічатися ні з Прелцом, ані з його дружиною. Вранці, перед тим, як увімкнути двигун (улюблений Тарасів вислів), він хотів побути у тиші, а після вчорашнього вечора тим паче.

Замок замерз, тож чоловік мусив добряче помучитися, щоб відчинити дверцята. Ґумові ущільнювачі на дверцятах також попримерзали, і коли Тарас щосили потягнув за ручку, ґумка віддерлася й жалібно повисла у повітрі, наче ослаблена тятива лука. Тарас спробував закріпити її на місце, підсо­вуючи пальцями ґуму під метал, ніби пробуючи втиснути під нього пластилін. Влітку, у спеку, йому це вдавалося, а нині, при кількох градусах морозу, — ні. Тож Тарас покинув марну справу і, сівши за кермо, обережно зачинив дверцята, аби ґумка хоч якось зайшла у щілину.

Він виїхав на під’їзну дорогу, та за якусь сотню метрів його зупинив сніговий замет. Снігоприбирач очистив головну дорогу, водночас нагорнувши снігу і заблокувавши виїзд на неї. Тарас вийшов, подивився на кучугуру перед собою і спересердя копнув її ногою. Що ж робити? Він обережно здав назад, намагаючись проїхати по залишених слідах, що було аж ніяк не просто — шиба ззаду, як і дзеркальця, вкрилася шкіркою з налиплого снігу і льоду.

— Ти бачила десь лопату? — запитав він Аленку.

Жінка заперечно похитала головою. Лопати на подвір’ї не було; Тарас глянув на дерев’яний сарай на протилежному кінці подвір’я, оцінив висоту снігу між ним, будинком і машиною, зітхнув і ступив у сніг. Коли добрався до сараю, шкарпетки знову намокли, а сарай виявився зачиненим. Він жестами показав Аленці, що потрібен ключ, бо не хотів будити Прелців. Аленка зникла в будинку і за якийсь час повернулася з в’язкою ключів. Тарас по своїх слідах пробрався до неї.

— Я їх знайшла на стіні за дверима. Подивись, чи якийсь із них підійде.

Тарас уважно роздивися замок, вибрав три найбільш підхожі ключі і спробував відімкнути замок першим із них. Двері відчинялися назовні, тож він насилу протиснувся досередини і спробував розібратися, чи проведено в сарай світло. Якийсь час обмацував стіну, поки не натрапив на вимикач, такий масивний, що він мусив докласти чимало зусиль, аби ввімкнути його обома руками. Світло виявилося несподівано слабким, ніби Прелц заразився скнарістю — тутешнім способом економії. Лампочка кволо освітлювала приміщення, в якому всі речі були акуратно поскладані. Два велосипеди на стійках, лижі, ґумовий човен біля дальньої стіни, якісь інструменти і серед них — лопата. Тарас схопив її і рушив до дороги. Коли він закінчив відкидати сніг, Аленка повісила ключі на місце. Прелци не прокинулися.

В машині стояв собачий холод — двигун не поспішав розігріватись, адже Тарас мусив їхати поволі. Тепла не додавав вентилятор, увімкнений на повну для того, щоб на шибках не збиралася волога і вікна не замерзали; коли вентилятор не допоміг, чоловік відчинив вікно. Аж за п’ятнадцять хвилин машина нагрілася до більш-менш терпимої температури і стало видно дорогу.

— Ти ж можеш придбати собі краще авто, — сказала Аленка, гріючи руки під пахвами.

Тарас стенув плечима і, відмахнувшись правою рукою над кермом, усміхнувся сам до себе. Якби він вів допит і допитуваний на його запитання відповів так, як-от щойно він сам, Тарас повторив би запитання.

Де, ви сказали, ви перебували в четвер між дванадцятою і п’ятою дня?

— Чого ти боїшся?

— Нічого, — відповів Тарас.

— У нас є гроші і лише одне життя. Ми достатньо дорослі і достатньо всього пережили, щоб дозволити собі кращий побут.

— Ми через тиждень їдемо на лижі в Австрію.

— Ми справді поїдемо? Бо щоразу виникають усілякі несподівані перепони.

— Справді поїдемо.

Аленка витягнула руки з-під пахв, піднесла до рота і стала на них хукати.

— Ми платимо внески в Unicef, опікуємося одним місцевим нужденним і одним африканським, а їздимо на автівці з потрісканою ґумою на дверцятах і турбіною, чи що воно там, у якій пропадає тяга. «У-у-у» — і затихає, а тоді знову «у-у-у»... Що це таке?

— Думаю, зчеплення. Відвезу авто на сервіс.

— Ага, відвезеш. Сподіваюся, ще цього року.

— Це щойно почалося.

Аленка не засміялася.

— Тарасе, в мене є клініка, яка несе золоті яйця. І нестиме, бо люди завжди матимуть дітей. Чому нам не купити нову машину, якщо ми можемо собі це дозволити?

— Ти коли-небудь сідала в нову, велику, дорогу машину?

Аленка закотила очі, як це робили у свій найдурніший перехідний вік їхні Аня і Мойца. Дівчата набралися цього від матері, хоча якраз це закочування очей Аленку найбільше і дратувало.

«Ану перестань закочувати очі, шмаркачко мала!» — так зазвичай закінчувалася суперечка, перш ніж втручався Тарас.

— Я завжди їздила на нових, великих і дорогих машинах. До того, як познайомилася з тобою, і дотепер, коли їду у великій, старій і дешевій.

— Вибач, я постійно про це забуваю.

Тарас мав справу з дорогою машиною лише один раз — після убивств у Петачевому: коли він кілька митей купався у славі медіа, до нього звернулися з автомобільного журналу.

— Так, знаю, і тоді тобі дали той «мерседес», чи що там було, те теля.

— Так, класу S. На три дні, щоб я щось написав про нього.

Тарас усміхнувся і трохи помовчав, ніби вагаючись, розповідати чи ні.

— Дали саме тій людині, що треба.

— Точно. Дверцята, які самі зачиняються від доторку пальця, пасок безпеки, який сам защіпається, всякі функції, асистент... Прекрасне авто для інвалідів. Так я подумав, уперше сівши за його кермо, і мені було соромно їхати ним містом. На третій день мені вже здавалося, що ця машина мені належить, що я на неї заслужив. З усіма непотрібними причандалами, що в ній є.

— Вона ж не була твоєю.

— Знаю, та мені здавалося, що я на неї заслужив, бо я кращий, розумніший за інших, знаю більше, ніж вони. Я пам’ятаю, яким було моє обличчя, коли я паркувався перед якоюсь галереєю і побачив себе у склі.

— І?

— У мене на обличчі був такий ідіотський вираз. Такий... Не можу пояснити. Такий, який пасує дорогим автівкам.

Аленка знову закотила очі, ще виразніше.

— Я думаю, що така метаморфоза неминуча, отож треба себе стримувати.

— І тому ти не хочеш міняти зчеплення?

Тарас мусив визнати, що це така собі причина.

— Бачиш, а я пам’ятаю, який ідіотський вираз був на моєму обличчі всі ті роки, коли я перекладала квитанції за квартплату з лівої купки на праву. Чи коли мріяла про відпустку, якої не було, тож мусила відразу проганяти думки про неї. Часом мені здається, що ми викинули на смітник п’ятнадцять років нашого життя — отих, що між двадцять п’ятьма і сорока. І твоє кляте авто мені про це нагадує.

Вони під’їхали до місця, де напередодні стояла поліцейська машина. Місце було легко впізнати, бо це був єдиний відрізок дороги до Бледа, узбіччя якого було затоптано численними слідами.

— Ти вже можеш розповісти трохи більше, ніж учора в компанії?

До будинку Прелців вони повернулися за півгодини перед північчю. Їх вітальним вереском зустріли люди, з якими Тарас познайомився, либонь, годину тому, а вони поводилися так, ніби знайомі з ним усе життя. Звичайно, гості були п’яні, і середній рівень алкоголю становив більше, ніж півлітра на особу. Те, що вони — лікарі, аж ніяк не впливало на кількість випитого.