Озеро

Тарас уважно стежив за її обличчям. Ні, жодних змін. Або вона так добре собою володіє, або справді не розуміє запитання.

— Так само нам не зрозуміло, чому д-р Хлеб не розповів про погрози, коли ми з ним розмовляли про труп, знайдений у Саві Бохиньці.

— Я не розумію...

— Д-р Хлеб був одружений, чи не так?

— Двоє дітей, — відповіла секретарка, і Тарас зачекав, чи вона раптом не розплачеться знову. Не розплакалася.

— Чи могли б ви нам допомогти?

— Допомогти? З чим? Як?

— У вас нема ніяких ідей про те, ким була та жінка?

Секретарка похитала головою.

— Те, що ми зараз скажемо, — неприємне, але ви мусите зрозуміти...

Жінка здригнулася.

—...у нас є вагомі підстави вважати, що вона — його коханка...

— Приведіть до мене, — мовила вона, зціпивши зуби і з перекривленим від гніву обличчям, — приведіть до мене того, хто вам дав вагомі підстави так вважати, і я йому прямо в очі скажу, що я про нього думаю.

— Ви вважаєте, що це неможливо?

— Життя д-ра Хлеба проходило тут, разом із сімʼєю. Він нікуди не їздив без своєї дружини. Вона і в Бохині мала бути, і я власноруч скасувала бронь у готелі, бо захворіла дитина.

Тарас відкинувся на спинку крісла і поплескав себе по голові.

— Бачте, я теж щасливо одружений чоловік, — сказав він, — у мене теж двоє дітей, але якщо б мені у житті раптом трапилася гарна, на двадцять років молодша дівчина, мені, може, було б нелегко. Не так багато чоловіків, які б могли...

— Я не знаю, що зробили б ви, пане інспекторе, і мені навіть не цікаво. Але я знаю, що д-р Хлеб не був такою людиною.

Тарас сперся ліктями на стіл, переплів пальці обох рук і підпер підборіддя великими пальцями. Зітхнув і подивився у вічі секретарці. Вона не збентежилась.

— Якщо вам потрібно, я можу це написати.

— Не треба, — мовив Тарас. — Я сам напишу.

Через півгодини вони з Тіною були у дружини Хлеба. Вона мешкала на Лавриці, у південно-східному передмісті Любляни, у котеджі з деревʼяною огорожею і крихітним садком, де влітку, мабуть, росли квіти, тепер покриті снігом. Тарас подякував долі, що йому не треба повідомляти, що її чоловіка нема в живих. Він розслідував злочини і мусив бути присутнім при огляді місця події, тому рідко коли мав із цим справу, хоча Пенца колись змусив його пройти курс про те, як розмовляти з рідними жертви. Воно не вартувало тієї доплати, яку він отримував за додаткову кваліфікацію. Цієї миті, натискаючи на кнопку дзвінка, інспектор намагався притлумити все людське в собі й уявити себе роботом, поліцейським роботом, який повинен виконувати те, на що людина не здатна. Йому відчинила жінка, яка була застарою, аби бути дружиною вбитого, і, коли Тарас представився, кивнула головою й запропонувала зайти.

— Я — її мама, — повідомила жінка.

Дружина сиділа на канапі у вітальні і зі спокійним відсутнім виразом на обличчі дивилася в порожнечу, кудись повз увімкнений телевізор, де йшов канал «National Geographic». Жодним знаком, жестом чи поглядом вона не дала знати, що зауважила відвідувачів. Інших звуків не було чути. Дітей, вочевидь, не було вдома. Поліцейські ніяково сіли на диванчик навпроти. Тарас представив себе й Тіну і висловив співчуття.

— Я хотів вас запитати, чи знаєте ви, хто міг скоїти таку жахливу річ?

Жінка подивилася на нього вперше, відколи вони увійшли до кімнати, і той погляд, попри всі заспокійливі, які вона прийняла того дня, був такий страшний, що Тарас аж тепер щиро пожалкував, що тоді, того тридцять першого грудня, він не проїхав повз поліцейський автомобіль посеред засніженої дороги.

— Ми знали, що він божевільний, але такого ніхто не сподівався.

Голос звучав не обвинувально, а просто безконечно сумно. Тарас ковтнув слину і хотів щось сказати, запитати, але мусив повторити, бо його слова загубились у кашлі.

— Матей Вербич? Ви про нього говорите?

Замість відповіді у жінки з очей потекли сльози. Вона не хлипала, не плакала, просто текли сльози, капаючи на канапу брудно-білого кольору.

— Матея Вербича сьогодні застрелили в ході поліцейської операції... — Тарас уважно стежив за її обличчям, сподіваючись вловити втіху, вдоволення, але їх не було. Ніби він нічого й не сказав.

— Чи знаєте ви, що ваш чоловік робив у Бохині? Він вам розповідав?

Жінка проковтнула слину і насилу витиснула з себе, ніби слова завдавали їй фізичної муки:

— Знаю... Якась домовленість з однією фармацевтичною компанією... Більше він мені не смів розповісти...

— Чи можливо, — швидко продовжував Тарас, боячись, що в пані Хлеб будь-якої миті забракне сил для розмови, — що те, що сталося з вашим чоловіком, якось повʼязано з цією зустріччю?

— Ми подали на нього заяву, але ніхто нічого не зробив...

Тарас глянув на Тіну, вона взяла зі столу хустинки і подала жінці. Та їх узяла і з відсутнім виразом тримала в руці. Сльози продовжували капати їй на коліна.

— Я не знаю, чи вам відомо, — вів Тарас, ненавидячи себе за слова, які вимовляв його рот, — про те, що напередодні Нового року ми в Бохині знайшли ще одну жертву, тіло молодої жінки... За даними, які ми зібрали, ваш чоловік, перебуваючи в Бохині на зустрічі, розмовляв із незнайомкою, яка відповідає описові жертви. Чи знаєте ви, ким могла бути та жінка?

Співрозмовниця не відповіла, не подала жодного знаку про те, що почула запитання. Вона й далі сиділа, випроставшись на канапі, по її щоках і далі текли сльози, і коли інспектор погасив у собі останню краплину доброти й зібрався по­вторити запитання, жінка озвалася:

— Жінка? Він не згадував про жодну жінку.

І знову потонула в мовчанні. Тарас кілька митей зачекав, потім подивився на Тіну, яка сиділа бліда і широко розплющеними очима вдивлялася в підлогу перед собою, штовхнув її ліктем і показав на двері.

— Дякуємо вам, пані, і вибачте, що ми вас потурбували. Ще раз щирі співчуття.

— Щирі співчуття, — повторила за ним Тіна голосом, який от-от міг зірватися на плач.

Тарас мусив себе стримувати, щоб не вибігти. Коли вони з Тіною вийшли з будинку, він кивнув старшій жінці, яка їх проводила, щоб вона вийшла у сад і зачинила за собою двері. Вона була вдягнена тільки в легку курточку, але не тремтіла, і здавалося, що не помічала ні снігу, ані морозу.

— Бачте, я мушу запитати...

Тарас пояснив їй, щó їх привело до розкриття вбивства д-ра Хлеба, про мертву дівчину в Саві Бохиньці і зустріч із фармацевтами саме в той час, про слова рецепціоніста...

— ...і ми, звичайно, хотіли б знати, чи ці два вбивства повʼязані.

Тарас запитально подивився на жінку.

— А мені звідки про це відомо?

— Нас цікавить, у яких стосунках перебували ваш покійний зять і дівчина, з якою він розмовляв у готелі в грудні.

Стара жінка дивилася на нього, очевидно, очікуючи на запитання.

— Я ні на що не натякаю. Мене цікавить, чи є ймовірність того, що вони були...

Тарас зупинився, сподіваючись, що співрозмовниця йому допоможе. Але ні. Вона дивилася на нього допитливо.

— Чи є ймовірність того, що вони були коханцями? — запитала Тіна втомленим голосом.

Теща вбитого поволі, але рішуче похитала головою.

— Ні.

— Ви видаєтеся дуже впевненою, — сказала Тіна. — Але про такі речі тещі зазвичай не знають. Чи все ж можливо...

Жінка всміхнулася сумною усмішкою людей, яких життя назавжди змінило, які знають, що ніколи не буде так, як було, і все, що їх чекає віднині і до смерті, — спокійна байдужість. Запитання, з якими зʼявилися Тіна і Тарас, не могли її образити, вони просто були зайвими. Її зять скакав у гречку?.. Навіть якщо так...

— Ви знаєте, я розлучена. Чоловік мені зраджував, і ми розійшлись. Я добре навчилася розпізнавати такі знаки...

Жінка ще раз заперечно похитала головою.

— Ні, я їх не помітила.

— Що буде, якщо ми не ідентифікуємо першу жертву? — запитала Тіна.

Тарас глянув на колег — Брайц закотив очі, а Остерць стенув плечима.

— Ти мене питаєш, чи я думаю, тобто припускаю, що Вербич убив також дівчину з озера, так?