Озеро

Брайц і Остерць навіть не кивали, зрештою, ця інформація призначалася не для них.

— Маєш уже якісь ідеї? — запитав Остерць. — Маю на увазі, це все, що тобі відомо?

— Так.

Тарас підійшов до дошки, яка висіла на стіні, точніше, до двох дощок. На пробкову він кнопками прикріплював картки паперу, а на іншій, звичайній шкільній дошці, робив фломастерами записи і потім губкою стирав написане — припущення, здогади, які у разі підтвердження переселялися на пробкову сусідку. Тарас узяв губку і стирав сліди попередніх записів, аж поки перед ним не заблищала сніжно-біла поверхня, тоді почав писати фломастером і коментувати вголос. Він звертався не до хлопців, Брайц і Остерць знали, що він говорив для себе і через нову працівницю не зраджуватиме своїй звичці.

— По-перше. На місце, де знайшли труп, відправляємо експертів, і хай вони перевірять, чи я вчора, тобто післявчора, чогось не пропустив. Це можливо, зважаючи на обставини, проте я сумніваюся.

Тарас написав «1», далі «огляд», тоді тире і «експерти».

— По друге, опитати селян в одному, на щастя, селі біля Сави Бохиньки на півночі, тобто у Рибчевому Лазі, а потім опитати власників дачі в Уканці; також треба перевірити гостей у готелях біля озера. Чи не зник хтось із тих, хто перебував там у час вчинення злочину. В річку вона могла потрапити тільки з озера, тобто злочин мав статися десь неподалік від його берега. І по-третє...

Тарас зупинився і якийсь час роздумував.

— Як називаються спеціалісти, які досліджують воду? Гідрологи?

Не чекаючи відповіді, він під номером «три» записав «гідролог».

— Мабуть, багато користі не принесе, але спробуймо.

Тарас відступив на крок назад, подивився на таблицю і потім обернувся до трійці, що стояла в нього за спиною.

— Я поїду в АРСО[10] до гідрологів. Брайце, подзвони Ґолобові і відправ групу у Бохинь. Повідом, що зустрічаємося у Бохинській Бистриці, нехай мене наберуть, якщо приїдуть на місце раніше. Брайце й Остерцю, зачекайте на дозволи і привезіть їх туди.

— А Тіна? — запитав Брайц. — Вона поїде з нами?

Тарас подивився на Тіну, яка сиділа за столом. Дівчина зніяковіла, зустрівшись очима з шефом. Вона знічено переводила погляд з Тараса на Брайца і здавалася такою молодою, дивилася так невинно, що нагадувала йому його доньок.

— Може їхати з вами, може зі мною. Їй треба буде трохи часу, щоб до нас звикнути.

А нам іще більше, подумав Тарас. Вона знову збентежено дивилася то на нього, то на Брайца з Остерцем.

— Або ж... Нехай їде зі мною. Ти сказала, що зможеш швидко перевдягнутися, так?

Дівчина рішуче кивнула головою:

— Я повернуся через п’ятнадцять хвилин.

— Зустрінемося по дорозі, чекатиму на тебе в машині.

— Ого, ми вже наклали право першої ночі. Класно, класно... — не стримався Брайц.

У твоєму житті ніколи не з’явиться жінка, подумав Тарас.

— І ще одне. Дотепер ми тут усі були на «ти», і я пропоную, щоб так було і надалі. Тіно, ти зможеш звертатися на «ти» до пана такого похилого віку, як Брайц?

Брайц роздратовано форкнув:

— Це я старий? Хто б казав...

Через десять хвилин Тарас зупинив машину на парковці для таксі на Цанкар’євій вулиці і, поки Тіна побігла в квартиру, заповнив талон на відрядження. Він скористався відсутністю дівчини, щоб у дрібні графки вписати цифри, які розпливалися перед очима, і подумав, що відтепер це зможе робити вона. Коли вони були на виїзді з Пенцою, документи завжди заповнював Тарас, навіть якщо був за кермом, і тепер, коли вже якийсь час працював без напарника, зрозуміло, також. І так, він приховував від Брайца й Остерця, що йому потрібні окуляри для читання. І ні, йому не йшлося про те, аби біля нього сиділа молода жінка. Ще й до того ж вродлива, принаймні всі довкола її такою вважали.

Розділ 10

— Якщо я вас правильно розумію, — сказав чоловік з короткою доглянутою борідкою, яка гострою лінією розділяла навпіл його дуже бліде обличчя, — ви хочете дізнатися, за який час тіло, яке кинули у воду десь у Бохинському озері, могло б припливти сюди...

Він пальцем торкнувся точки на розкритій перед ним на столі карті.

—...за три кілометри від Рибчевого Лазу?

Тарас подивився на карту, знайшов відрізок дороги, де натрапив на поліцейське авто, і кивнув.

— Я боюся, що не зможу вам допомогти.

— Бо? — запитав Тарас.

— Бо я поняття не маю, як швидко вода відносить тіла. Чи вони залишаються на поверхні, чи тонуть... Мої знання не поширюються на такі речі.

Він окинув поглядом Тіну, вже не вперше.

— Я, правду кажучи, не сподівався, що ви мені скажете, де тіло кинули у воду, а швидше, де його не могли кинути.

— Що ви маєте на увазі?

— Згідно з даними експертів судової медицини, дівчину вбили тиждень тому і стільки ж часу тіло пробуло у воді. Чи його могло віднести течією з якої-небудь частини озера?

Гідролог усміхнувся.

— Ні, не думаю. Бохинське озеро, щоправда, проточне, та вода в ньому змінюється тричі на рік. Якщо тіло кинути у воду на північно-західному березі, тобто в Уканці, воно б досі залишалося плюс-мінус там.

— Тобто це б мало статися ближче до місця, де з нього витікає Сава Бохинька?

— Єзерниця. З озера витікає Єзерниця, яка за сотню метрів зливається з Мостницею, і в цьому місці починається Сава Бохинька.

— О’кей, Єзерниця.

Гідролог його дратував, і Тарас, вочевидь, його також.

— Так, думаю, що так. Чому б вам не поїхати до озера, не кинути в нього шматок дерева і не поспостерігати за ним?

— Я думав, що у ХХІ столітті є прогресивніші методи, — сказав Тарас, навіть не намагаючись, щоб його репліка не прозвучала в’їдливо.

— Хоча б спробували, — пробурмотів Тарас, більше сам до себе, коли вони сіли в машину і поїхали по об’їзній.

Дороги почистили від снігу, і на узбіччях лежала вже сіро-чорна маса. Сніг у місті негарний, завжди казав Тарас, який не мав нічого проти дощу взимку в Любляні, аби лишень тоді, при під’їзді до останнього пологого схилу перед Рудиним полем, на Поклюці лежав метр снігу.

Якийсь час вони їхали мовчки, і Тарасові було ніяково через те, що радіо посилало в колонки якусь похмуру класику. Ну й нехай, сказав він сам собі, та вже за хвилину пере­мкнувся на хвилю з рок-музикою. Там крутили «Child in Time» Deep Purple, і він вже зібрався натиснути наступну кнопку, але зупинився на піврусі. Що з ним таке? Це ж не він співає.

— Ну, і що тебе до нас привело?

Прозвучало так, ніби запитання поставив Цвілак, чоловік, що ось-ось виходить на пенсію.

— Мене? — всміхаючись запитала Тіна, ніби в авто був іще хтось. — Я мушу все розповісти?

— Ні, не мусиш, якщо це таємниця.

— Та ні. Та якщо вам цікаво...

— Якщо тобі цікаво.

— Я мушу звикнути. Вибач...

Були часи, коли йому подобалося, що до нього зверталися на «ви», і ставало незручно, коли незнайомці тикали. Але ті часи минули.

— Вибач, я хотіла сказати, що поводжуся наче підліток. Ні, не таємниця. Нудьга — ось моя відповідь. У мене були інші мрії, але я, завдяки батькам, про них забула, вступила на інформатику і комп’ютерну техніку, закінчила факультет на їхнє бажання, хоча й знала, що це мене анітрохи не цікавить.

— А чого ти хотіла?

Тіна всміхнулася.

— Ти сміятимешся... Коли я була маленька і бавилася в пісочниці, я собі уявляла, ніби я археолог, палеонтолог, перш ніж дізналася, що щось таке існує. Інші дівчатка бавилися ляльками, а я лопаткою.

— А психологія?

— Я думала, що це моє. Або більш-менш моє. Або... Не знаю, про що я думала. Та я постійно читала детективи і дивилась американські серіали. Знаю, що це по-дурному і по-дитячому, та мені хотілося стати членом криміналістичної групи, яка відгадує загадки.

— Чому по-дурному? Ми це фактично і робимо.

Вона на мить замовкла.

— Я тут завдяки вам... ой, завдяки тобі також.

10

Агенція Республіки Словенії з питань довкілля.