Озеро

Тарас витягнув з кишені телефон.

— Правду кажучи, я вже спізнююся!

— Це ви інспектор, який веде справу, пов’язану з отим на столі, чи ні?

Молодий слідчий суддя верещав, аж розчервонівся, всі інші, від Цвілака до секретарки, втупились у підлогу.

— Ні, — відповів Тарас.

— Що?

Він іще раз повторив своє «що?», дивлячись на інших, які й далі розглядали підлогу й стіни, і Тарас бачив, що, попри всю їхню вдавану байдужість, вони йому не вірять.

— О’кей, у мене сьогодні вихідний. Учора, коли я повертався з Воґеля, з лиж, я натрапив на поліційний патруль: два хлопчаки, в яких на плечах по зірочці, виявили цю жінку, і я їм допоміг. Це все.

— Все? А хіба не ви наказали витягнути тіло з води, не ви розмовляли зі свідком, який знайшов тіло, не ви наказали його відпустити, не ваше ім’я стоїть на протоколі?.. І це все? Коли ми туди приїхали, місце не охоронялося належним чином... З нами навіть судмедексперта не було, бо підозрювалося утоплення. Нам ніхто не повідомив, що труп без голови!

— Не повідомив?

Тарас зітхнув і усміхнувся. Якщо він колись вирішить спровадити когось на той світ, він це зробить у надвечір’я Нового року.

— Мабуть, сталась якась помилка. Не знаю, як і чому, але якщо коротко, то було так: я вертався з Воґеля, зупинився, бо дорогу перегородила поліцейська машина, і підійшов до поліцейських, які виявили труп у воді. Я допоміг цей труп витягнути і зробити все, що можна було на той момент. І за Бохинь відповідає поліційне управління в Крані, а не ми.

Цвілак кивнув головою. Тарас вказав на двері до секційної за спиною слідчого судді.

— Тоді я справді поговорив із дівчиною, яка мала щастя знайти тіло, і порадив поліцейським відпустити її додому, точніше, ми з дружиною самі її відвезли. Це не моя справа. До того ж я чітко пояснив поліцейським з Краня, що жінка померла неприродною смертю. І тому вона тут.

Тарас, звісно ж, не сказав, що він допоміг поліцейським за те, щоб йому натягнули ланцюги на колеса. Запанувала неприємна тиша, тоді очі присутніх поповзли вгору і вперлися у слідчого суддю, який почервонів іще більше.

— Ну що, що? Коли нас викликали, нам сказали, що криміналіст на місці і що справу передано в управління поліції в Любляні. Ми з лікарем поїхали туди, а ті двоє поліцейських сказали, що криміналіст усе зробив і поїхав геть.

— Вони так сказали?

— Ну... Сказали, що ви там були.

— Дозвольте, — втрутився Цвілак. — Тарас, слідчий суддя і всі решта розвернулися до нього. — Там у нас тіло, напрочуд свіже, як на таке, що тиждень пролежало у воді, і все одно запах від нього не найприємніший. Та гірше те, що за стінами — народ, який от-от прокинеться і дізнається, що в поліції й Інституті рік почався з повного бардаку. Тож я пропоную вже і негайно зробити нашу частину роботи і поводитися так, ніби нічого не сталося, ніби ми про все домовились, а ви потім собі удвох сядете і любесенько все обговорите. Мені до пенсії лишилося кілька місяців, мені нічого не буде, а вам іще не так скоро.

Цвілак подивився на слідчого суддю, Долеса, якщо Тарас правильно запам’ятав. Той знову почервонів. Тарас зачекав трохи, а тоді заперечно похитав головою.

— Цвілаку, це не моя справа. Якщо я зараз увійду, мені її з горба не скине навіть Бог, а я не хочу її брати.

— Чому ти не хочеш її брати? — здивувався Цвілак.

Тарас знову похитав головою.

— Бо не хочу.

Що він мав сказати? Що пообіцяв Аленці тиждень лиж в Австрії, і що дотепер йому вдавалося щасливо уникати такого відпочинку, і коли його зараз призначать на це розслідування, Аленка ніколи не повірить, що він не сам це влаштував?

— А ти не хочеш піти з нами лише для того, щоб ми весь перший день Нового року не чекали, поки знайдуть когось, хто б підписав клятий протокол? Тобі нас анітрохи не шкода?

Цвілак показав на присутніх рукою, і Тарас хочеш — не хочеш провів її поглядом. Самі кислі обличчя.

Він зітхнув, видобув з кишені телефон і рушив з холодильної до скляних дверей, які відчинились автоматично, кивнув курцям і перевірив, чи на його телефоні з’явилися рисочки, що означали появу сигналу. Коли повернувся, група далі стояла перед зачиненими дверима секційної. Тарас подав руку Долесові.

— Тарас Бірса, старший інспектор управління поліції в Любляні... Коли на роботі.

Долес вдячно потиснув його руку й усміхнувся.

— Тепер мені здається, що це мій прокол... хоча з Краня доповіли, що криміналіст на місці, й попросили, щоб ми взяли цю справу, бо в них роботи по горло через ДТП...

Через годину Тарас і Цвілак сиділи у кабінеті патолого­анатома на четвертому поверсі медичного факультету і пили каву з автомата. Цвілак видавався втомленим.

— Я застарий для такої фігні, Тарасе, розумієш?

— Ти ж через це і йдеш на пенсію, хіба ні?

Цвілак нахмурився.

— Я сподівався, що ти скажеш: «Ніхто не може бути застарим для такої справи».

Колега подивився на Тараса, а тоді перевів погляд кудись за вікно свого кабінету.

— Ні, повір. З роками... Розумієш, спочатку тобі здається, що ти витягнеш. Працюєш, працюєш, а тоді виявляється, що до певних речей ти не готовий. Тоді твій світ перевертається з ніг на голову, ходиш сам не свій. З часом стає не так страшно, бо вже всякого надивився. Вмиваєш руки, зачиняєш кабінет, ідеш додому, кажеш собі: «Зараз я поїм, вип’ю склянку вина, а ввечері стягну з жінки труси»... і зовсім не згадуєш про те, що розрізав двадцятирічне дівча від шиї до симфізу, тобто до лобка. Працюєш наче робот, тобто уявляєш собі, ніби працюєш як робот. Ти бачив оте сьогодні? Виголений пах, вона їхала до когось на побачення, а тоді хтось відрізав їй голову. Курва...

Цвілак висунув шухляду робочого столу і видобув звідти пляшку.

— У тебе нема з цим проблем?

— Ні.

Цвілак потримав пляшку перед очима.

— Віскі. Ірландське, воно ніби трохи краще, трохи м’якше, ніж шотландське.

— «Bushmills». Два чи три роки тому ми там були з Аленкою.

Спочатку була екскурсія узбережжям, де стоять оті знамениті восьмикутні природні колони, а потім їх відвезли до винокурні на лекцію про ангельську частку[5]. Там вони придбали пляшку особливої суміші, з чорною наліпкою, хоча Тарас знав, що навіть не куштуватиме її. Все, що треба знати про те, як Тарас і Аленка не дозволяють собі нічого у житті.

— Серед патологоанатомів купа алкоголіків. Ти знав Брезника?

Тарас кивнув.

— У нього була звичка охолоджувати напої в камерах разом із трупами. А коли пив, пригощав присутніх. «Скуш­туєш гнилятинки?» — запитував. Прикрий був чоловік. Він уже давно відійшов, доконала його гнилятинка. Я іще живий, але тільки тому, що не пив. На роботі — ні, вдома перед восьмою — теж ні, жодного алкоголю. Лише завдяки цим правилам я не спився. Цю пляшку мені подарували на мої п’ятдесят, зараз мені п’ятдесят шість, а я її навіть не відкоркував. Завжди відкладав до якоїсь гарної святкової нагоди...

Цвілак відкрутив корок.

— Тепер мені до пенсії лишилося півроку, і бодай стану алкоголіком за тих шість місяців, тож... Окрім того, святкова нагода завжди була поруч, я просто її не помічав. Я живий, а вона — вже ні. Як і всі мої клієнти... Земля їм пухом. Якщо це не привід для святкування... Ну от, а склянок у мене нема.

Цвілак ковтнув з пляшки.

— Ти далі не п’єш?

Тарас кивнув головою.

— Далі алергія?

— Востаннє, коли пив, була реакція.

Цвілак запитально глянув на колегу.

— П’ять років тому. Одна склянка.

— І не пробував відтоді? Може, минулося?

— Останній раз мені було дуже погано. Звідси близько до станції швидкої, але хіба то радість — пити з думкою про можливі наслідки? Я вже відвик від питва.

Цвілак іще раз перехилив пляшку, зробив ковток, облизав губи і поставив її на стіл.

— А ти пив би, коли б міг?

— Якби мене не підводив шлунок чи якби алкоголь не був шкідливим?

— І те, й інше.

5

Ангельська частка — віскі в повітряно-газоподібному стані, яким живиться специфічний вид бактерій.