Варта у Грі

— Можна починати, — наказав голова.

Чаклунка повільно підійшла до мітки. Еверест дивився на неї невідривно, ніби шукав підтримки.

— Ти цього не знаєш, — прошепотіла вона до нього. — Але останні тижні я була певна, що ти — перший світляк, з яким мені вдалося порозумітися. Тому з поваги до тіні Златана, котра примусила мене повірити в можливість цього порозуміння, я зроблю все, щоби ти не постраждав.

Алхімік повільно опустив повіки й кивнув.

— Але допоможи мені, — шепнула вона ще тихіше. — Допоможи мені, коли я позначу мітку, — дівчина схилилась близько-близько до світляка і зашепотіла швидко...

— Отож, все, як заплановано. Половина сили — ваша, половина — моя. І збільшуємо квоту темних у Конгломераті. Аби тільки пшеки не сказилися після того, знаючи їхню чваньковитість, — сказав Богумін-старший до голови.

Той поважно кивнув і відповів щось тихо.

Варта всміхнулася подумки. Ось звідки стільки поспіху. Чеський суддя й сам хотів силу демона. Стільки часу чекати... Що ж, мабуть, така мрія для когось і варта того, щоби закривати очі на прокляття, котре винищує твій рід. Урешті, темні всюди однаково темні, як казав колись Златан.

Дівчина повільно дістала ніж, котрий дав їй суддя. Сам він із головою підійшов до краю даху. Вони задивилися на місто.

— Не барися там, — кинув Богумін-старший через плече. Довкола нього золотіли щити.

— Швидше... — видихнула Варта і полоснула руку Евереста ножем.

Кров виступила на шкірі світляка. Потекла вниз. Задзебеніла по металу, окреслюючи число дванадцять.

— Швидше... — шепнула чаклунка вдруге, коли стіна енергії останньої мітки розігнала кров у її тілі.

Вогонь метнувся вгору.

Іскри у повітрі сипнули на всі боки.

Перемога!

— ...сим засвідчую, що з рахунком 7:5 темні міста Львова вибороли більшість для Центральноєвропейського конгломерату. Рішення суду оскарженню не підлягає, — урочисто промовив Богумін-старший. — А тепер, Аґато Тарновецька, відступи вбік. Твоя робота тут завершена.

Варта відчула, як ноги наливаються свинцем.

— Швидше... — шепнула вона втретє.

Раптом Еверест, стискаючи порізану руку, хитнувся.

Чаклунка вловила спиною хвилю тепла, мовби поруч розгорівся шалений вогонь.

Двері на дах гахнули об стіну, зірвавшись з петель.

Потік сили, схожий на два вихори, чорний та золотаво-білий, бухнув із місця останньої мітки і, закручуючись у спіраль, виростав-виростав-виростав вгору. Сліпив. Змушував вібрувати все довкола і все всередині. Хвиля енергії вдарила у спину — і Варта заточилась.

То ось яка вона була, сила демона...

Еверест теж хитнувся від ударної хвилі, перечепився через власну ногу і загримів на землю, тягнучи за собою голову Конгломерату, котрий уже намірявся ступити в бік вихору енергій.

— Що ти робиш, світляний тлумку! — в руці судді з’явився ціпок зі срібним набалдашником. Він схопив Евереста за барки й різко відштовхнув ударом у живіт.

Златан, розтріпаний, захеканий, з телефоном біля вуха і живий-живісінький, вистрибнув на дах.

Його очі панічно зиркнули в бік світлого із суддею й голови, а тоді в бік Варти.

— Прокинься, Вартова, — шепнула вона сама до себе, пригадуючи, про що так довго просив її внутрішній голос. І батьки. Давно-давно-давно.

Вона не замислювалась над тим, як це має бути і як це бути не має.

Просто зробила крок уперед і виставила між вихором енергії та іншими магами щит, котрий до того лише вимальовувала у своїй уяві. Усі Златанові настанови промайнули в думках.

Павутина енергії напнулася, як вітрило.

Щит блиснув золотом.

Суддя і голова Конгломерату, який уже підвівся, з несподіванки наткнулися на нього.

Дівчина розвернулася до них спиною, сподіваючись, що бар’єр витримає бодай кілька секунд. Тоді здолала кроки, які відділяли її від Златана, від нестерпного, нахабного, іронічного мага, який стане її смертю.

Очі в очі.

— Ти все чув. Демона не існує, тому... стань демоном, — шепнула Варта і з усіх сил штовхнула Златана просто у вихор енергії.

— Що ж ти робиш, дурепо, — чеський суддя за три секунди стер її щит, мов луснув мильну бульбашку. — Я чітко сказав: мій онук хоче тебе знищити. Відмотати твій час у минуле, де ти здохнеш!

Він схопив її за плече важкою рукою.

— Та будь ласка! — Варта вирвалась, полоснувши суддю вогняним потоком, і відступила на безпечну відстань. Хоч і розуміла, що насправді немає жодної безпечної відстані, коли проти тебе двоє найсильніших магів Центральноєвропейського конгломерату.

Вихори, світлий і темний, спліталися сильніше довкола фігури мага.

Наростав шум, котрий вібрував і подзвонював, заглушуючи все, викривлюючи голоси, перетворюючи їх у нестерпний шум.

Варта глибоко вдихнула й крикнула:

— Якщо моє життя зможе викупити життя йому, і його батькам, і його прабатькам, то гаразд! Златане! — заволала вона до вихора енергії. — Чуєш мене? Бери цю силу. І сам здійсни своє бажання. Здійсни те, що задумав!

— Це не те, про що ми домовлялися, шановний Богуміне, — голова Конгломерату примружився, дивлячись на два потоки енергії та єдиного мага в центрі. — Потрібно забрати звідти вашого онука.

Він говорив твердо й упевнено. Не сумнівався в тому, що все вдасться.

— А дзуськи! — Варта встала між вихором і головою, відчуваючи, що її саму зносить убік від натиску. — Така сила не повинна нікому належати! Вона випалить вас!

— Відійди, темна, — голова зробив крок до вихору, проте його відтіснило, як і Варту.

— Мій онук сам на себе це накликав, — прошипів суддя здавлено. — Тепер дивись, що ти наробила... Угробила його сама ж. Він не витримає. Він уже не витримує.

Варта озирнулася. І зрозуміла, що Богумін-старший правий. Златанові очі закотилися, оголюючи білки. Колосальна сила проходила крізь його тіло, але тіло не хотіло приймати цього. Він тремтів, ніби у пропасниці, і не міг зробити ні кроку геть.

— Він — наслідний Вартовий. Він зможе, — шепнула вона сама до себе, щоби зважитися на наступний крок.

— Не зможе він нічого. Нам не потрібні Вартові, Ґатко, — дід Златана почув її і видихнув без злості зовсім, втомлено і байдуже. — Не потрібні ті, хто посягатиме на нашу силу.

— Та не ваша це сила, — гаркнула чаклунка, — а моя! І магів, алхіміків, цілителів, відьом... їхні кров і біль. Їхні життя і смерті. Їхні темрява і світло.

— То дивися, що твої темрява і світло роблять! Дивись, як він помре! — гаркнув голова.

«Він не помре так, — шепнув внутрішній голос. — Він для цього надто проклятий».

Варта зняла медальйон із шиї і зробила крок у бік Златана.

Крок, другий, третій.

Крихітна золота підвіска відкрилася сама, й здавалося, що дала їй невидимий захист від вихору. Сила, котра відтіснила голову й суддю, не зачепила Варту цього разу. Мовби розуміла, що треба підкоритися, як колись давно іншим Вартовим.

Чаклунка занурилася в саме пекло сплетіння двох сил. Вони не обпікали, не здавлювали, навіть не торкалися до неї. Варта різко накинула ланцюжок на шию мага й осміхнулась до нього:

— 27 років, 27 липня і смерть від золота. Здається, я здійснила всі умови. Прокинься, Вартовий!

На мить їй здалося, що вже пізно. Що її свавільний порив таки вартував йому життя. Що потоки звільненої сили випалили його, і це лише оболонка, котра скоро зітліє.

Проте наступної миті очі Златана прояснилися.

Енергія й далі проходила крізь його тіло, але вона негайно зникала, мовби вода в пісок. Мовби її стирали вищі сили, без сліду стирали. Золото діяло, як і раніше. Золото поглинало всю магію Златана, включно з тією колосальною силою, котра полум’яніла довкола мага. Золото повільно вбивало його, але водночас не давало нестримній енергії вбити його швидше.

Задум спрацював.

— Припини це! — гаркнув голова, втративши свій незворушний вигляд. Його самого вихори все ще стримували на відстані. — Ти спускаєш на вітер унікальну силу! Ти просто знищуєш її!