Варта у Грі

Еверест лупав на Варту очима й недовірливо косився на суддю.

— Це ваша перша зустріч за останні тижні. Той, з ким ти останнім часом працювала в забігайлівці, — тінь мого клятого онучка, — кинув суддя. — Ми вирішили прихистити Орка в себе, поки йде Гра. Бо розбиратися із ситуацією будуть після її закінчення. Щоби він не постраждав через біду, в яку його упхав ваш Морт і пшек.

— А вони тут до чого? — Варта не зводила погляду з обличчя Евереста, такого знайомого і водночас чужого. Їй було сумно від однієї думки про те, що це черговий обман Златана. Перший світлий, з котрим вдалося порозумітися, котрий навіть добре до неї ставився, котрий врятував її від нападу і ризикнув прийти до дому темних... Його насправді не існувало ніколи. Це була тінь проклятущого мага. Лише тінь і, мабуть, частина його планів. Мага, який допомагав їй і рятував теж, захищав і підтримував, дратував і тішив, примусив її відчути себе живою і здатною пройти цю Гру. Аж тут з’ясувалося, що цього мага теж не існувало. То була лише маска, котра приховувала його справжнє бажання: віддати її життя для оплати свого прокляття. Якщо вірити словам судді.

Варта дрібно затремтіла, пригадуючи, як він обіцяв їй захист. Обіцяв, що вона буде в безпеці, хоч і боявся демона та смерті, котрі дихали в потилицю. Про що він думав тоді?.. І про що він подумав би, якби дізнався, що всесильний демон — всього лиш голова Конгломерату, котрий століття тому отримав силу, яка не мала б належати йому? Отримав, бо справжні батьки Варти сто років тому хотіли дати їй шанс на життя... Але натомість Златан не знав нічого, бо його дід-суддя ставив свою позицію в Конгломераті вище за будь-що інше.

Її роздуми перебив голос Евереста:

— Судді дали мені прихисток, оскільки я вбив алхімею Софікоду, — видихнув він сухо.

— Та заткнися, тлумку! — суддя вдарив його набалдашником ціпка в потилицю. — Придумав собі, ага. Не слухай ’го, Гатко. Його вини нема тут. Наш Емек просто вирішив, що буде гарно зіграти по-своєму, дати своїм улюбленим світляним фору. Тож коли проявилася перша мітка і ми почали з’їжджатися до Львова, пшек повідомив Мортові, наче той — жертва. Тоді надоумив пітьмавого виродка дати світлим перше очко і перейти до них — у того вашого мага й так ворогів серед темних вистачало. А з певністю щодо ролі жертви він міг торгуватися своїм життям.

— Морт — темний! — спалахнула Варта. — Він не міг би позначити точку для світляків...

— Ну, ще б! Але в нього є шикарна сила навіювати божевілля. Тому темний використав іншого. Руками твого друга, Евереста, він убив Софікоду. Закатував її і прийшов до Люцема, аби в обмін на таку криваву поміч отримати гарантії того, що в його час, коли він сам стане жертвою, — хах! — світляки захистять його.

— І ви забрали Евереста із собою? — перепитала Варта, відчуваючи запаморочення в голові від того, як все навалилося одразу.

— Судді вирішили, що вини Ореста Гірняка тут нема. Але алхіміки, ще й темні, — мстиві скотиняки. Вгадай, що вони зробили б, якби дізналися, на чиїх руках кров їхньої соратниці... От і все. Випитала вдосталь? Чи хочеш тут чекати, поки Златан повернеться по твою душу?

— Ні, — Варта потерла затерплі зап’ястя й підвела очі на суддю. — Тоді ходімо? Де та ваша мітка? Я хочу із цим покінчити.

Вона підбадьорливо усміхнулася до Евереста, але той ніяк не зреагував на посмішку. Дівчина смикнула себе і нагадала, що це не її друг. Це просто світляк, котрий насправді вперше розмовляє з нею. Світляк і пітьмава. От вони хто. Не більше. Що ж, принаймні мама буде вдоволена цим фактом і не приписуватиме їй зайвих залицяльників. Утім, тим, що Варта зробить сьогодні, мама навряд чи буде вдоволена.

Але треба було швидше завершувати. Чаклунка вже знала, як саме. Навіть якщо це стане помилковим рішенням...

Варта намацала телефон у внутрішній кишені і, поки суддя не дивився в її бік, натиснула зелену кнопку виклику, благаючи, щоб на тому боці дроту взяли слухавку й не клали її достатньо довго. Бо в неї не буде часу пояснювати.

Варта ковтнула слину, коли опустила погляд на люк.

Остання мітка. Останній момент Гри. Такий бажаний і такий раптовий водночас. Суддя сам привів її сюди. Адже він казав правду: все прораховано і все визначено. Це Гра правління не менше, ніж львівських чародіїв. Власне, нікому діла не було до львівських чародіїв. Варта прокручувала в голові події Гри, оповідь про кривавий початок за участі Морта й Евереста, вчорашню сутичку в закинутому особняку. Нікого не турбувало, що чаклунська молодь з гарячою кров’ю — бо тільки така може позначити мітку — йде на все, аби вирвати перемогу. Але кров мала бути пролита — і так сталося.

З даху дівчина бачила все місто, залите вогнями літньої ночі. Десь унизу дзвонили останні трамваї. Кілька кнайп горіли, як прихистки для найпізніших гуляк. Небо світилося темно-синім, який переходив у фіолет з рожевими прожилками, обрієм. У будь-який інший момент Варта подумала б, що це місто у сутінках прекрасне. Проте зараз вона усвідомлювала лише, що ніколи не почувала себе настільки самотньою тут, як зараз, на висоті цього даху. Над розсипами намистин-вікон, іскор ліхтарів і літньою млістю. Чаклунка задивилась на шпилясті силуети храмів. Цікаво, чи дивилася на них маленька Агата Тарновецька? Чи повезли її батьки до Львова хоч раз?..

«Ти навіть не належиш до цього часу», — шепнув внутрішній голос, який дивним чином спокійно сприйняв цю новину. Цю найдикішу правду в її житті.

Варта уявила, яким мало стати її коротке життя в минулому. Життя тієї дівчинки в мереживній сукні. У багатому краківському домі. Із зеленими шторами, візерунчастими паркетами, з дорогим роялем у залі, які завжди з’являлись в її снах й видивах... Чи встигла б вона побачити у своєму житті хоч щось? Скільки часу в неї було б? Чи змінило б її повернення все — і її теперішні батьки мали б інше життя теж? Можливо, їхні рідні діти не загинули б? Можливо, вони теж стали б Вартовими?..

Вона обійняла себе за плечі.

Дорогою Богумін-старший розповів більше. Про минуле, про голову Конгломерату, про сварки між двома родами. І як голова прокляв Богумінів на хвилі неймовірної сили, яку отримав. І як він, чеський суддя, врешті, планує скоро домовитися з головою і зняти прокляття зі свого роду, коли буде вдалий момент. Для його зняття не треба особливих сил. Тож зі Златаном усе буде гаразд... Варта слухала і механічно кивала.

Потім вони вийшли на дах старого дому з подвійними дерев’яними сходами.

І мітка вже горіла там. І нікого більше. Везіння чи це теж було продумано суддею?

За хвилину з’явився сам голова. Без почту чи охорони. Утім, навіщо вони комусь з його силою? Варта вперше бачила його. Керівники Конгломерату майже ніколи не спілкувалися з молодими магами. Вони жили своїм, неприродно довгим життям і були певні, що знають усе краще, як, зрештою, певні всі, хто старший за віком.

— Отож, якщо панна вже в курсі справи, то зробимо це швидко, — голова вивищувався над нею. Говорив він повільно й сухо. Виглядав як той, кому ніколи не перечать.

Варта дивилась повз нього і думала: чи заряд телефона в кишені не сів? Чи її дзвінок досі слухали?

— Тобі треба пролити кров жертви. Тоді мітка загориться — я засвідчу перемогу темних, — швидко кинув чеський суддя. — Нічого надзвичайного, ти вже бачила, як це робиться. Тоді ми з головою поповнюємо свої запаси сили. А ти можеш попросити все, чого хочеш. Непогано для рядової темної зі Львова, так?

«Для Вартової», — подумала дівчина, відчуваючи, як вага цього слова, знайомого й нового водночас, звихрює їй думки.

Поза тим Варті здалося, що Богумін-старший остерігається голови. Вона й сама відчувала нищівну силу керівника Конгломерату. Силу демона, яку батьки дали йому самі, щоби викупити їй, малій Гатці, життя. Нехай це життя далеко від них, нехай ціною страшної жертви. Мабуть, вони її справді любили...

Варта зціпила зуби. Навмисне чи ні, та чеський суддя дав їй підказку. Адже Вартові зупиняли попередніх голів, щоб ті не втонули у звільненій силі. Отож, вона теж це змогла б. Протистояти йому. Протистояти демону. Як Вартова. Якби тільки захисників досі було двоє. Якби тільки вона знала, як...