Варта у Грі

— Усі вмирають наприкінці. Найбільше, що в нас є, — вибір, як це станеться. І то не завжди, — маг різко зупинився й нечутно підняв руку.

Варта завмерла поруч із ним.

Тепер хтось справді рухався поруч швидко й шумно — явно не очікує нападу. Чаклунка обмінялася поглядами зі Златаном і вийшла вперед.

— Вітаємо в жахастику, — шепнула вона до Арі, який наткнувся на неї, щойно вилетів із-за повороту.

Світляк зі здивування не встиг навіть торкнутися до павутини, перш ніж Варта оглушила його.

— Ну, вітаю, пітьмава.

— Навзаєм, — Варта подивилась на Люсент зверху вниз.

— І ти тут, зраднику, — світлячка вже повернулась до Златана. Від колишнього інтересу до чеха не залишилося й сліду — принаймні, на обличчі чародійки.

— Я вам кілька днів тому очко здобув, — відповів він із усмішкою та зиркнув на Морта. — І тобі привіт. Щось ти зовсім відбився від своїх.

— Не чіпайте мене, — заявив той здавлено. — Я нікуди не піду звідси.

Він сидів у старому кріслі, вчепившись у бильця — так, ніби руки звело судомою.

— Та хто тебе чіпає, — здивувалась Варта.

— Темні мене вб’ють, — видихнув Морт твердо.

— Тлумку, заткнися, — Златан реготнув. — Ми тут лише, щоби прослідкувати, аби тебе не вбили світлі... випадково. У них це надто часто трапляється.

— Краще й не скажеш, — Варта крадькома озирнулась. На підвіконні сиділи близнюки Арі й Арі — другий із синцем після падіння. За спиною Альтер відрізав шлях до відступу. Люсент звивалась поруч. З кутка кімнати, примруживши світлі очі, їх розглядав його бісова величність Люцем. За дверима ще кілька. Оце втрапили так втрапили.

— Вас ніхто не кликав, — процідив Морт. — Не втручайтесь.

— Він сам вам здався? — спитала Варта в Люцема.

— Так, шановна пітьмава, — відповів голова світляків. — Він знає, як обирати союзників. І смію нагадати, що при спробі зашкодити жертві, очко отримаємо ми.

— Ну, я — світлий, — помахав рукою Златан. — Технічно якщо я зашкоджу жертві, то очко отримають темні.

— Мені відомо, хто ти, шановний Богуміне, — відповів Люцем. — І дідька лисого ти вийдеш звідси, якщо вже прийшов.

— Якщо оцей навчився вимовляти «дідька лисого» і не червоніти, нам справді капець, — відказала Варта, швидко думаючи над тим, звідки Люцемові відомо щось про Златана.

Чех підбадьорливо всміхнувся.

— Постійно забуваю, як оцей зветься, — кивнув він у бік світляцького голови і додав різко: — Знаєш, хто я? То не доріс ще мені погрожувати.

Довкола Златана блиснуло золото щитів.

— Якого біса? — втрутилась Варта, зиркаючи на Морта у кріслі. — Ти добровільно віддаєш їм очко? Забиваєш на своїх?

Вона слабко сподівалася, що її слова матимуть бажаний вплив, проте тягнути час краще розмовами, а не бійкою.

— А ти хіба не те саме зробила? — блиснула посмішка темного мага. — Немає ніяких «своїх». Я вже казав.

Варта затнулася. З його боку справді все так і виглядало: вона теж віддала свою кров задля чеха і його бажання, забувши про темних.

— А я можу відповісти замість нашої жертви, — кинув Златан весело.

— Ми вас послухаємо, поки мітка не проявила себе, — милостиво кивнув Люцем і підпер голову рукою.

— Ваш новий друг Морт на початку Гри невчасно зустрів добре знайомого вам суддю Емануеля, — голос чеха став до безмежжя іронічним. — Попри свою доброзичливу мармизу, клятий пшек уміє гарно переконувати. Він саме потребував якнайбільше допомоги у своїх планах. Тож відкрив Мортові його роль жертви. І оскільки цей виродок на ножах із темною тусівкою та зробив ще дещо дуже паршиве — але цього ми зараз не торкатимемося, — то вирішив, що вислужитися перед світляками вигідніше й безпечніше. Морт вирішив, що світляки добрі, хах. Правда, Люцику? — очі Златана знайшли голову. — Він вирішив, що ви оціните його допомогу і посприяєте тому, аби він пережив Гру.

— Стули пельку. Ти взагалі приблуда, — голос Морта виказував його страх. — Я одразу казав, що щось із тобою не так. Але вони хотіли твою силу. Ти... ти... — маг застогнав і вдарив себе кулаком у чоло. — Чому я не можу пригадати? Що це за магія, виродку?

— Я знаю про тебе все, вбивце. Забув? — Златан осміхнувся. — Молодець, що забув.

— Які б не були його наміри, шановний, ми плануємо цивілізовано позначити одинадцяту точку й відпустити темного Морта, — сухо повідомив Люцем і подивився вниз. — Час. Тримайте їх подалі, — наказав він своїм посіпакам.

На підлозі вималювався диск мітки. Дві одиниці, обплетені терновими гілками, проступили на мідній поверхні.

У цю ж мить Варта відчула міцну руку Альтера на власному плечі.

— Тільки ворухнися, — шепнув той, — і твої мізки будуть на стіні навпроти.

Люсент обійняла Златана. Варта скоса глянула у його бік і приготувалася атакувати, щоби відволікти світлих. Якщо б тільки Тайфун і Максиміліан прийшли зараз...

Люцем задер рукав светра Морта.

Мітки не було.

— І що це значить? — шепнув голова світляків самими губами.

Мітка жертви не проявлялась. Повітря загусло від напруги.

— Не знаю. Але певен, що це я! — Морт панічно дивився то на свою руку, то на Люцема. — Адже ж суддя не брехав би.

— І що це значить? — повторив світляк із притиском.

Варта зиркнула на Златана. Той усе ще розслаблено посміхався.

— Це значить, шановний, — кинув він, — що панусьо Емек такий же справний брехун, як і раніше.

— Ні... Ні, це помилка. Я одинадцята жертва. Я знаю! — Мортові губи затремтіли, мовби він знемагав від образи. — Це слова самого судді.

— От тобі слова судді, — Златан різким рухом відштовхнув Люсент і натягнув рукавичку на праву руку. — Якщо після заходу сонця мітка не проявилась за перші дві хвилини, тоді вона й не проявиться. Регламент Великої Гри, параграф третій, пункт восьмий. Я засвідчую, що ти не жертва, як офіційний спостерігач Гри від Центральноєвропейського конгломерату. Ти ж цю мою посаду хотів озвучити, Люцику?

— Ти обдурив нас, пітьмавий, — Люцем не повернувся до Златана. Він усе ще стояв над темним.

— Це не я. Обдурили мене. Ви ж усі знаєте. Я не брехав вам.

Морт учепився обома руками в коротке волосся і, здається, усвідомив глибину прірви, в яку втрапив.

— Мене обдурили! — крикнув він. — Мене обдурили!

Енергія вирвалась із його рук та пирснула у всі боки.

І хвиля впала...

Варта відчувала, що тоне.

Хвиля накрила їх усіх. Хвиля принесла сотні шумів. Сотні голосів. Сотні надривних струн. Усе сплелося й навалилося.

Не було ні вітру, ні поруху повітря. Але чаклунці здавалося, що щось зносить її, не дає сфокусувати зір, не дає втриматися.

— Спокійно, — Златан схопив її зап’ястя і став першою надійною точкою у цьому коловороті.

Його голос роздвоювався, розлітався на друзки.

— Морт... він має силу навіювати... це своєрідне божевілля.

Вдих. Видих.

Люсент корчиться на землі. Її біле волосся стає чорним. Стає синім. Стає червоним, як кров. Кров на волоссі Люсент. Коли там з’явилась кров?

— Спокійно. Це зараз мине. Тримайся за мене...

Голос чеха. Голос мага. Голос Златана. Рука Златана. Щит Златана.

Вдих. Видих.

Альтер ударився головою об стіну.

Вдих. Видих.

Тоді знову.

— Спини це! — вереснула Варта і не впізнала власного голосу.

Вона потягнулася до внутрішньої кишені. Пальці намацали холодне скло.

Імпульс прийшов зовні.

Баночка зі сріблистим зіллям тріснула. Тонкі цівки потекли по руках, скрапуючи на паркет.

«Воно вивільняє багато прихованого».

Вдих. Видих.

Маятник хитнувся.

Брудний паркет перед очима став чистим і лискучим. Картини на стінах. Сонце у зелених шторах. Музика з вітальні. Дім ожив — інший дім, але до болю реальний. Варта зробила кілька кроків, а тоді зрозуміла, що в неї немає тут тіла — і кроків немає.

Вона подалась уперед — зблиснуло.