Варта у Грі

— Вартусю! — Дикоросла лежала на дивані, вкрита смугастим пледом. — Без гарної історії ти звідси не вийдеш!

Здається, відьма ні краплі не ображалась через їхню останню розмову.

— Заходь, сідай, магічко, — Ружа відреагувала не так радісно, проте й не відмовила гості. А коли відьми впускали тебе через поріг, то ти міг розраховувати і на їхню допомогу. Це правило Варта вивчила добре.

— Ти жива? — спитала вона в Дикорослої, синці під очима якої могли б налякати й кровопивцю.

— Більше, ніж учора! — з ентузіазмом заявила подруга, демонструючи руки із синцями від крапельниць. — Ті людиська замислили собі мене вмордувати вкінець. Ледве вирвалася! Певна річ, що від Роминого чаю теж може вивернути, якщо вона кілька складників сплутає, але тут хоча б є що до роботи. І пахне гарно зелом усяким. А в тій їхній лікарні суцільна смерть.

Відьма піднесла обидві руки до обличчя й глибоко вдихнула.

— Ну, от, Вартусю, я й сама пропахла там смертю, — Дикоросла нахилилась до подруги і прошепотіла їй у вухо з несподіваним запалом: — Іти теж. Ти теж із ніг до голови у смерть закутана. Стережися!

— Дякую, буду, — Варта мимоволі відсторонилась. Вона перед виходом бризнула на себе трояндових парфумів і вловлювала тільки їх. Але їй не подобалося, що Дикоросла відчуває щось інше, пов’язане зі смертю, — хай і на рівні аури.

— То що нинька таке? Велике полювання? — діловито спитала Ружа, вимішуючи щось у глиняній мисці. — Нечасто ти сама просиш про поміч.

— Макс підкинув кілька ідей, — невизначено відповіла чаклунка. — Фінал близько. От я і вирішила, що підтримка мені не завадить.

— Ромцю, найсильнішого принеси! З найвищої полички! — гукнула Ружичка до третьої відьми, котра дзенькотіла банками на кухні. — А ти, — вона повернулась до Варти, — розказуй. Усі спантеличені. Ніхто не знає, що сталося на дев’ятій точці. Мель оце казав, що світляки самі в шоці. То ти їх обвела довкруг пальця з восьмою міткою та попалася на дев’ятій — слів нема!

— Це один із тих трьох щось вдіяв? — спитала Дикоросла зачудовано.

— Яких трьох? — здивувалась голова шабашу.

— Я їй ворожила, як тільки Гра почалася. На любов... — білява відьма гортанно загиготіла.

Варта вирішила, що Дикоросла сьогодні надто радісна з нагоди свого звільнення з-під опіки людських лікарів.

— Оце знайшли час! Краще би ти вміла мітки наворожити, — пирхнула Ружа.

Її подруга кинулась захищати свої передбачення:

— Але ж там була любов!

— Ні, — втрутилась Варта. — Там була смерть. Тричі, — вона пригадала безтямні плутані слова Дикорослої, котрі того вечора здавалися жартом. Про трьох, хто біля неї. Про трьох, які несуть загрозу. Туманний світляк — чи ж не химерний Еверест? Пітьмавий, з чорною душею — Морт, певна річ, Морт, який тоді ж намагався розбити їй голову. І останній — ні світлий, ні темний. Якщо щодо перших двох дівчина ще могла мати якісь сумніви, бо смерть їй намагався принести також Люцем, то третім точно був онук судді.

— І ще там була любов! — наполягала відьма. — То це вона?

— Ні, — Варта знову похитала головою. — Я не можу зараз розповісти вам усього, — додала вона примирливо. — Але знайте, що моя кров на дев’ятій мітці — це повернення боргу. Кровного боргу за порятунок.

— Овва! — Рома вийшла з кухні з підносом, навантаженим баночками. — А ліпше б то була любов. Правда, дівчата?

— Ні, не ліпше, — чаклунка закотила очі й почала швидко пакувати зілля в наплічник.

Дикоросла спостерігала за нею й мугикала під ніс якусь мелодію. Ружичка раптом відійшла й повернулася з крихітною баночкою, в якій блискотіло щось сріблясте, як повний місяць.

— Коли мова пішла про борги кровні, — прошепотіла вона, вкладаючи баночку в руки Варти, — то я б хотіла попросити твоєї допомоги у відповідь. Фінал близько, так. Але я ще не відплатила другові нашому, Люцемові. Тож якщо тобі станеться побачити його і якщо випаде момент... — вона міцно стиснула Вартині руки, — я вірю, що тобі до нього легше підібратися, ніж мені.

— Що це? — чаклунка не впізнала сріблясте зілля, хоч вже багато бачила їх у відьом.

— Це козир для тебе, — осміхнулася голова молодшого шабашу. — А для Люцема найбільший жах. Тільки обережно: зілля будить багато прихованого. І навіть я до кінця не знаю, як наш Люцик зреагує на це.

— Вливати всередину чи достатньо в пику кинути? — спитала Варта з готовністю заштовхати крихітну баночку просто в горло світляному голові, який ледь не вгробив її та Дикорослу.

— Як вийде. Зона дії в нього широка, — осміхнулась Ружа. — Спочатку я хотіла просто йому очі вибрати, але буде проблематично закапувати мою улюблену бовтанку так, аби світляк не рипався.

— Скажи мені, що воно того варте, — шепнула дівчина, сторожко визираючи з кущів на старовинний дім із розбитими шибками. Там маячила точка. І там же зібралося до біса багато світляків.

— Давай краще скажу, що ти круто виглядаєш. Навіть у рукавицях улітку! — відказав Златан.

Варта хмикнула. Довгі рукавиці без пальців закривали порізи на її руках. Вона натягнула їх ще вдома, щоби не турбувати батьків рівчаками ран.

— Здається, ти теж схожі одягаєш, коли хочеш начаклувати щось особливо круте, — пригадала дівчина.

— Так. Ті рукавиці мають усі причетні до правління в Конгломераті. Статусна штукенція і не тільки. На повноліття подарували, — набундючився чех.

— Тсс... — Варта цитьнула й прислухалась, бо їй вчувся рух.

Аури світлих горіли в домі, проте надвір ніхто не виходив.

Максиміліан нещодавно повідомив, що вони знайшли потенційну жертву суперників і споїли її відьомським зіллям, проте мітка не проявилась. Мельхіорові справді збрехали і заманили алхіміків у засаду. Єдине хороше в цьому було те, що тепер Аллі остаточно вгамувала свою образу, точніше змістила її на світляків і об’єднала сили для пошуків з магами і відьмами.

— Їх там надто багато, — прошепотів Златан. — Треба чекати на підтримку.

— Сам хотів іти вдвох. Поки ми чекатимемо, вони позначать точку, — видихнула Варта. — А ти не можеш застосувати проти них якусь свою супермагію?

— Ні, — відрізав чех. — Як тільки я торкнуся до суддівських сил, то хтось із суддів чи сам дід зможе засікти мене і влаштує триндець. Як тоді після Морта і Люсент. Слава духам, що ти втекла...

— Ти ж казав, що твій старий головою зайнятий.

— Так, але я б волів настільки не ризикувати.

— А хто із суддів сьогодні на мітці?

— Фелікс. Австріяк. Але його ще нема тут. І не буде до півночі, поки судді тусуються на прийомі з головою. А до того часу ми впораємось.

— Оце таке в суду відповідальне ставлення до Гри?

— Ні, це відповідальне ставлення чудового мене до своїх обов’язків спостерігача. Я домовився, що підміню Фелікса.

— Я щось не бачила ще жодного спостерігача з такими повноваженнями, — засумнівалась дівчина.

— По-перше, ти й так жодного не бачила. А по-друге, серед них лише один онук судді.

— Тоді це зловживання посадовими можливостями і сімейними зв’язками... Що ж, у будь-якому разі годинник цокає. Тому пропоную просто завалитись до світляків і потягнути час, — запропонувала чаклунка. — Максові й Таєві я написала, аби вони дули сюди. Якщо всередині і точка, і темна жертва, то ми програли, але ризикнути варто.

— Гаразд, — кивнув Златан. — Аури наші приховані гарно, отож сюрприз вдасться...

Варта хижо всміхнулась і прослизнула до бокового входу. Важкі двері відчинилися зі скрипом, пропускаючи їх у темний вузький коридор. Затхле повітря, суцільна захаращеність і запилюжені стіни.

— Хоч жахастик знімай, — шепнув хлопець.

— Ми — в головних ролях? — Варта дозволила павутині вільно стікати з її пальців униз, щоб кожної миті бути готового до атаки.

— З боку людей чи потойбічних монстрів? — поцікавився Златан, і паркет під його черевиком прогнувся з голосним хрипом.

— Дай подумати... Люди вжахастиках зазвичай вмирають. Але й монстри теж — наприкінці.