Варта у Грі

— Ще скажи щось на кшталт: «Я з тобою», — саркастично відповіла Варта.

— Я з тобою, — темні очі чеха подивилися на неї прямо.

Дівчина очікувала, що Златан додасть ще якийсь жарт. Що бодай усміхнеться. Чи відведе погляд. Але він просто стояв і дивився. Пауза затягувалась.

— Тоді навчи мене використовувати щити, — відказала чаклунка, щоби відволіктися чимось. — Часу все одно прірва.

— Ти думаєш, що напівміфічні знання правлячої верхівки можна освоїти за кілька годин? — хмикнув Златан і остаточно розвіяв попередню ауру. — Чи ти у нас особливо обдарована?

— Сам щойно сказав, що я крута. Та й це не таємничі знання суддів. Адже ти використовував щити часто, і дід тебе не спалив ні разу. Тож давай, — Варта стиснула кулаки. — Я хочу ще якийсь козир.

— У тебе не вийде, — зітхнув хлопець. — Це надто великий обсяг роботи.

— Тоді матимеш причину постібатися, — чаклунка вирішила, що кращої нагоди все одно вже не буде.

До заходу сонця залишалося ще сім годин.

— Так, мам. Завтра прийду... Так. Усе під контролем.

Варта відклала телефон і важко видихнула. Руки тремтіли після експериментів зі щитами. Учитель зі Златана був такий собі, а от балакучий коментатор усіх її провалів — чудовий. Дівчина була певна, що чех здатен змусити й самого голову Конгломерату засумніватися у власних уміннях.

— Вони за тебе так хвилюються, — кинув хлопець, коли вона закінчила розмову. — Мовби не знають, що ти здатна заткнути за пояс будь-якого недоброзичливця.

— Хвилюватися — це єдине, що вони тепер можуть, — відказала дівчина. — Подейкують, мої батьки були достобіса сильними колись. Але зараз їхні можливості мізерні, тому вони однозначно не у Грі.

— Зате ти вельми активний гравець, — чех дзенькнув келихами, які наповнив до того, і простягнув один чародійці. — На ось. Вип’ємо найкращого зілля підсилення, яке я зміг тут роздобути, за Варту у Грі. Та її блискучу перемогу.

— За Варту у Грі, — дівчина подивилась на бурштиновий напій крізь стінку келиха й цокнулась зі Златаном. — Моя блискуча перемога, як я розумію, полягатиме в тому, що я виживу?

— Певна річ, — кивнув Златан. — Збирайся.

Екран мобільного підсвітився, вибиваючи нове повідомлення.

Варта нахилилася й зі здивуванням побачила, що це Еверест.

«Зі мною все гаразд. З Анною теж», — написав він.

«Чудово», — вирішила чаклунка, але нічого не відписала.

Варті здавалось, що всі погляди звернені на неї. Як і вчора. Тільки вчора це було обманом, а сьогодні мітка справді розгориться. Мітка проступить на її шкірі, щойно сонце розітне межу обрію.

— Ти виглядаєш так, ніби на смерть ідеш, — зауважив Златан, який навпаки променів бадьорістю.

Чаклунка не відповіла. Намагалась заспокоїтись. Але її невпинно переслідувало відчуття, що це помилка. Що це все погано закінчиться. Що все взагалі погано. Навіть не дуже вдалі спроби використовувати щити за вказівками чеха не відволікли її достатньо.

— Коли це ти стала такою розмазнею? — шепнула вона сама до себе, поки Златан пішов по авто.

Варта сиділа у вестибюлі готелю і машинально жувала апельсинові цукерки, які запропонували на рецепції.

Вона подумала, що могла б зараз встати й піти. І щезнути з очей проклятого онука судді. Звичайно, це не скасує її роль дев’ятої, але якщо Тайфун і темні швидше знайдуть жертву з боку світляків...

Варта нагадала собі, що в такому разі план Златана вигорить. Прокляття наздожене мага. І вб’є. Рано чи пізно. Якщо він не бреше. А якщо бреше?..

Тут їй негайно захотілося до мітки. Просто покінчити із цим. Якщо чех вірить в якихось демонів, то хай. З цим можна розібратися потім. Хай отримає своє бажання, загадає його наприкінці та знищить те, що його згризає...

Варта зціпила зуби, проганяючи думки про Златана. Проте тут же повернувся й він сам. З посмішкою, за яку хотілося вбити. Чи вчепитися, як за рятівну нитку.

— Світляків не помічено, — маг подав дівчині руку і допоміг підвестися з надміру м’якого дивана. — Можемо рухатися.

Варта стиснула його пальці до болю.

Сутінки пахнули лавандою й спекою.

— Дідько, яке ж місце... — чаклунка окинула поглядом високі стіни каплиці. Крізь напіврозвалений дах виднілося світло-фіалкове небо. Запах цвілі та прілого листя, вологи й холоду завжди поширювався на кладовищах. Так і тут. Паніка, яка накотилася в готелі, начисто зникла серед надгробків, ніби вони заспокоювали своєю стоїчністю. Усе минає — і це мине. Тільки кам’яна плита залишиться, як і тисячі інших тут.

Повітря здавалося надто сухим і важким. У горлі дерло.

— Не я його обрав, проте довелося гарно пошукати, — Златан сидів на потертій плиті й розминав пальці, хрускаючи ними. — Каплиця оточена петлями, тому ми у відносній безпеці. Щойно мітка проявиться, зробимо заплановане й підемо звідси. З мене вечеря. Щонайменше.

— Боюся, сьогодні мені шматок у горло не лізтиме, — Варта солодко потягнулася й ковзнула поглядом по тонкій почервонілій смужці вчорашньої рани від порізу. Анна гарно підлікувала її, хоч і не мала б цього робити.

— Я знаю гарні місця, — маг клацнув пальцями. — Просто казкові.

— Слухай, — Варта подивилась на нього і рішуче змінила тему. — Скажи краще, хто розповів тобі ту казку про демона? Та так, що ти повірив.

— Та казка вбила всіх чоловіків у моїй сім’ї, — відказав маг негайно і блиснув в її бік гострим поглядом, без тіні усмішки. — Важко не повірити.

Варті здалося, що тіні каплиці лягають на обличчя Златана і сам він пригинається під їхнім тиском, мовби під тиском гробових плит довкола.

— Але хто? — наполягала дівчина.

— Хто-хто... старий же ж. Але це знали всі родичі. Мої батьки та їхні теж.

— Це теж він тобі розповів, твій дід? — запідозрила чаклунка. — Ти ж казав, що батьків не пам’ятаєш майже.

— Так... Через розповіді старого я в дитинстві до дрижаків боявся демона.

— І в тебе що, навіть не виникало бажання боротися?

— Смієшся? — реготнув Златан. — Та в мене виникало бажання повіситися! Дід — майстер розповідати страшні історії... Утім, до пори до часу я його просто боготворив за порятунок.

— Думаю, цього він і прагнув, — хмикнула дівчина.

Маг погодився:

— Дід любить послух. А що краще стримає в шорах молодого мага, як не родове прокляття?

— А шляхи перемогти демона? — не здавалась Варта. — Хіба ти, чудовий, розумний і талановитий наслідник судді, не знайшов за ці роки часу пошукати їх?

— Забула про два роди захисників, яким кранти?

— Забув про таємні архіви Конгломерату?

— О так, ти відкрила особистому помічникові судді очі на існування архівів! — зіронізував маг. — Про захисників я там і прочитав. І про шлях зняти прокляття, хоч дід і вважає, що це все ахінея. У мене загалом доволі непогані знання історії нашого Конгломерату. Отож, два роди наприкінці Гри мали стримати силу демона...

— Ми ходимо по колу з тим демоном, — застогнала Варта. — Твій дід казав, що прокляття існує. Коли зустрівся зі мною в музеї. Він розповів і про золото, так. Але про пекельних створінь не згадував...

— Бо це інформація, яка не повинна виходити за межі суддівського кола. Ще нам паніки тут не вистачало... Але чому це тебе турбує? — Златан звів брови. — У мене вже все продумано.

Варта ледь стрималась, щоб не послати чеха до бісової мамці з усіма його хитромудрими планами, у яких продумано все — все, крім того, аби втаємничити ще й її.

— Та бо мені не усміхається ідея про те, що за лічені дні ти можеш загинути, — видихнула вона. — А по Львову теоретично гулятиме могутній демон.

— Перше — це не критично для тебе, — відказав маг відсторонено. — А з другим, я думаю, судді й голова якось розберуться. На те вони й вище правління. Я вже все для себе вирішив. Зараз ми позначимо точку твоєю кров’ю — і крапка. Ти вільна. Далі я сам. Якщо хочеш, можу навіть не зачіпати тебе до кінця Гри.