Варта у Грі

Вона виставила руки вперед. Зосередилась на них. І запалила.

Від гаража пролунав ошалілий скрик.

— Дикоросла-а-а! — заволав Молібден, все ще відрізаний світляками.

Біла одіж Люсент. Сповільнення моменту. Крик тонкий, як скалки скла. Гострий, як скалки.

Варта здригнулась, повертаючись до тями від секундного заціпеніння. Рука натужно натягнула павутину. Тіло кинулось уперед, поки атака ще формувалась подумки.

Вдарило.

Дах гаража задвигтів. Пил осідав.

Люсент витягнула Дикорослу надвір. Її пальці стискали плутані коси відьми. Дикоросла вила і дряпалась. Світлячка вдарила її головою до одвірка.

— Геть від неї! — Варта продерлась крізь веремію сутички.

Вогняна атака хряснула об стіну поруч із головою Люсент.

Світлячка зиркнула на чаклунку і повільно випустила волосся Дикорослої.

— Зробиш їй щось — і ви програли, — видихнула Варта.

— Я знаю правила, — осміхнулась Люсент і ухилилась від наступного випаду темної.

Варта загарчала. Здавалось, що світла грається з нею.

— Але про тебе в правилах нічого не сказано, — проспівала Люсент і тут же запитала зовсім іншим тоном, бо щось упало їй на голову. — Ах ти вар’ятка!

— Це комплімент для відьми, — реготнула Ружичка і шпурнула просто в голову світлій цяці ще одну крихітну й крихку баночку із зіллям. — Заспокійся нарешті, маніячино!

З волосся Люсент стікала зелена рідина.

— Трохи паралітика теж, — голова шабашу спохмурніла. — Для певності.

З рук Люсент зірвалась остання атака. Варта ухилилась від неї, щоб не видавати силу щитів.

Ружичка зістрибнула з даху й хижо осміхнулась, роздивляючись скляні очі грізної світлої, котра безпомічно осідала на землю під дією зілля, як порцелянова лялька. Красива і порожня.

Дикоросла важко дихала, прихилившись полон, до одвірка.

Варта підлетіла до неї. Присіла навпочіпки.

— Ти як?

Подруга не відповіла.

Аура світлого спалахнула просто за спиною. Чаклунка озирнулася. Люцем. Сам його Високість світляк прийшов, побачивши, що його сестра в небезпеці!

Варта осміхнулась. У правиці Люцема майнуло щось сліпучо-біле. Складне й потужне сплетіння. Воно викликало заціпеніння, мовби авто, котре летить на тебе на повній швидкості. І стирає шанси ухилитися. Та дівчина була певна, що Златанові щити стримають заклинання.

Оце світляцький виродок здивується...

Світ хитнувся.

Чаклунка не втримала рівновагу. Відчула тільки, як її штовхнули у спину. І білий спалах зник. І Люцем теж. І все зникло на секунду затемнення...

Чоло врізалося в асфальт. Іскри сипонули перед очима.

Минула секунда чи дві. Варта силкувалась вчепитися за реальність, але випадала...

Вона заплющила очі у веремії сутички — і розплющила в повній тиші.

Кап-кап-кап.

Запаморочення. Вода стікає.

Вода затоплює.

Кап-кап-кап.

Вода заповнює собою все.

Чому так важко?

Варта силкувалась підвестися, але зрозуміла, що щось притискає її до землі.

Перед очима вже перестали танцювати маятники. Вода, котра заливала все, виявилась не водою.

Чорна в чорноті кров квацяла під пальцями, змішувалась із землею. Волосся Дикорослої лоскотало шию. Вона не давала Варті підвестися. Дівчина ковтнула слину.

— Дік?..

— Проклинаю вас.

Дикоросла лежала на спині. Дихала уривчасто. Дихала важко.

Варта не могла добре роздивитися, але розуміла, що крові багато. Дуже багато. Більше, ніж від легкої рани.

— Проклинаю вас, — голос Ружички наповнився ненавистю.

Сутичка між темними і світлими припинилась, коли Люцем поранив жертву. Але цілив він не в неї...

Варта ввігнала нігті в долоні. Дикоросла захистила її. Дикоросла, яка не хотіла у Гру. Не хотіла тут залишатись. Не хотіла вмирати.

— Ти не вмреш, — дбайливо шепотіла Рома, вливаючи у поранену подругу цілительське зілля.

Доріжки трунку стікали з кутиків губ Дикорослої і змішувалися з кров’ю.

Варта дивилась на неї й розуміла, що це все просто цілковите непорозуміння. Що цього просто не мало статися. Відьма закрила її собою. Вона знала, що це надто сильна атака. Вона не знала, що у Варти є щити. Ніхто не знав. Бо клятий чех... Ні. Він не винен.

— Проклинаю вас, — прошипіла Ружичка втретє, обводячи поглядом всіх і кожного. — Іменем львівського шабашу проклинаю вас. На всі біди сього світу.

— Руж, — торкнула її руки одна з відьом, проте та лише відмахнулась так, що черкнула кігтями по руці подруги.

— Залиште свої прокляття при собі. Нерозумно кидатися ними на тих, хто прийшов вам на поміч, — скрипучий голос озвався поза їхнім колом.

Варта здригнулась.

Чоловік, старший, сивий, проте все ще гордий і рівний, швидко рухався до них. Він кинув погляд на Дикорослу, тоді ціпком розштовхав світлих та темних і підійшов до відьом та Варти.

Дівчині стало холодно від одного його погляду. Тому вона опустила очі й помітила на руках чоловіка темні рукавиці. Набалдашник його палиці прикрашав срібний герб — дівчина зауважила завитки геральдичного листя, прапорів і початок слова — Bohu...

— Паскудство, — гиркнув новоприбулий, схиляючись над відьмою. — Що ви за виродки, молодняк?.. Навіть якби хтів сказати, що вона виживе, не міг би. Скасувати біль!

Дикоросла зітхнула й притихла. Варта зробила крок до неї, але їй у живіт врізався набалдашник чоловікового ціпка.

— Руки геть, Тарновецька. Це моя робота.

Він раптом спритно для свого віку присів і взяв Дикорослу на руки.

Чаклунці здалося, що груди подруги не піднімаються.

— Хто ви такий? — спитала Ружичка вимогливо.

— Кодло відьомське, роки йдуть, а у вас досі ввічливості й на черпак нема? — огризнувся чоловік.— Якщо хочете, аби ваша Дика виборсалась, то не спиняйте мені шляху. Отже, іменем великого суду повідомляю: поки ви тут гризлися, шосту мітку позначили темні кров’ю світлого алхіміка на ім’я Мельхіор, він же Марк-Ян Дворянин. Але до з’ясування обставин сьогоднішнього інциденту Гра буде призупинена. Усе, вільні.

— Кажу вам як Ружа Вершихата, голова львівського молодшого шабашу: я відповідаю за Дикорослу і піду з вами, — твердо відповіла Ружичка.

Чоловік зміряв її нищівним поглядом і відрізав:

— Ні, не підеш. Кажу тобі як Златан Богумін, суддя чеський.

Тоді він зробив крок уперед і зник разом з пораненою відьмою.

Розділ 9

Проклятий іменинник

Златан, суддя чеський.

Златан, суддя чеський.

Златан — суддя чеський!

Так він сказав.

Сивий пан, який забрав Дикорослу і зупинив Гру іменем суду.

До Варти повільно доходило усвідомлення того, що шоста мітка теж їхня. Проте десь була поранена відьма, і навіть могутній суддя не міг запевнити, що вона виживе.

Десь був Мельхіор, котрого темні встигли знайти, і успішно позначили мітку.

Десь був Люцем, який послав ту атаку в її бік. Не просто попередження чи погрозу. То була майже певна смерть. І він пішов на це.

І врешті, десь був Златан, який присягався, що він не суддя. Златан, який знав і вмів надто багато. Златан, який завжди тікав від відповідей. Златан, який з усіх сил намагався тримати її подалі від решти суддів. Златан, який твердив, що йому не можна брати в цьому участі. І все ж брав.

Варта розуміла, що все закінчиться погано, якщо хтось дізнається про її співпрацю з ним. Адже це відверта махінація. Порушення. Напевне, тому він і приходив до неї в такому юному образі, аби не помітили і не запідозрили. Адже й сама вона знала, що судді — дуже досвідчені й переважно старші панове. А явно не кучеряві молодики. Напевне, з їхнім досвідом та силами неважко змінити свій образ... Хоча він ще заливався про відсутність сильних ілюзіоністів у чинному суді!

— Варто! — покликав її Тайфун.

Дівчина стрепенулась.