Варта у Грі

За кільцем Златан припаркував машину неподалік від гаражів і вчепився в руль обома руками.

— Ну, я пішла, — чаклунка клацнула дверима.

— Почекай своїх. Ми тут перші.

— Чого мені чекати? — здивувалась дівчина. — Там Моль і Дикоросла. Навіть якщо алхімік якусь дурню вичворить, розберуся. Урешті, я його викликала на дуель.

— Що сказала? — Златан спалахнув, але Варта не потребувала зараз лекції про безпеку і вистрибнула з машини.

Аури друзів вчувалися зовсім поруч. Чаклунка швидко знайшла потрібний гараж і відчинила двері.

Усередині, у світлі тьмяного ліхтаря сиділи Молібден і Дикоросла. Руки відьми були зв’язані. На її обличчі блискотіли заплакані очі.

— Що у вас тут таке? — Варта спохмурніла й озирнулася — нікого більше. — Моль, Дік?

Замість відповіді Дикоросла схлипнула.

Це спрацювало, ніби перемикач. Варта випустила з рук павутину, котра мовби й чекала цього, і підлетіла до алхіміка, впиваючись у нього всім своїм холодом.

— Падлюко, — шепнула вона в очі Молібденові, — чому, коли ми перевернули півміста, моя подруга зв’язана і сидить тут ридає?

Він тримав крейду в руці. Але не атакував.

— Подруга? — губи Моля скривились. — Я тут бачу лише відьму. Дволику, як і ти, магічко, яка працює зі світляками... Ти знаєш, що вона — жертва?

— Так, — Варта послабила натиск, але не забирала павутину від алхіміка, щоб він не шокував її раптовим випадом.

— А ще вона планувала втекти — це теж знаєш?

— Здогадуюся.

— Ну, то тепер не втече, — коротко реготнув Молібден.

Варта черкнула павутинкою — і пута на руках відьми розсипались.

— Слухай сюди, Молю. Не знаю, хто і що тобі вбив у голову. Але я виб’ю це геть. Дикоросла не може покинути місто, отямся. Зараз сюди зберуться наші, бо вас шукали весь день. Ми візьмемо жертву під охорону...

— Щоб здати її світлякам? — гаркнув алхімік. — Як Софі й Ерран? Як і Ґайру здали б? Я, може, програв на дуелі, темна. Але жертву не здам.

— Молю, спокійно, — Варта опустила павутину і подивилась у вічі друга. — Усе гаразд. Ніхто не віддасть їм Дикорослу. Ми захистимо її.

Чаклунка відчувала, як слова розбиваються об невидиму стіну між нею та алхіміком. Чого було тут більше: його шаленства й образи чи бажання захистити відьму?

Дикоросла дрібно тремтіла і не ризикувала втручатися.

— Ти брешеш, — сплюнув Молібден. — Ти і твій світляцький дружок. Ви розіграли все на дуелі. Ви зробили так, щоб мене втоптали в болото. Ви...

Молібден замовк, і його погляд загорівся недобрим вогнем, перебігаючи на двері гаража.

— Так і знав. Кранти тобі, зраднице, — він кресонув крейдою — і Варту відкинуло до стіни. Іржаві прути засипали її, але чаклунка швидко вибралась з-під них. І тут вона відчула те, про що говорив Моль.

Аури світлих насувалися так стрімко, як цунамі. Дуже багато. Зовсім поруч. Вони точно знали, куди йти.

— Молібдене, трясця! Я не казала нічого світлякам! — скрикнула Варта і першою кинулась до дверей. — Зараз наші приїдуть. Треба дочекатися...

— З дороги, — міцна рука Молібдена відштовхнула її без жодного підсилення. — Я сказав: Дикорослу вони не отримають.

Алхімік вийшов із гаража і зачинив двері. Варта вдарилась об них. Спалахнуло закляття замка.

— Чорт! Чорт! Чорт! — дівчина вдарила двері ногою, але це нічого не дало.

— Я не хочу, — видушила Дикоросла, дивлячись на свої руки, — Вартусю, я не хочу, щоб вони...

— Ніхто до тебе не торкнеться! — Варта підійшла до відьми, ривком поставила її на ноги і дала в руки металевий прут. — На, ось. Хто наблизиться — вмаж йому на повну! Так, як ти на концертах руками вимахуєш.

Дикоросла повільно кивнула. Здавалось, що вона зараз зомліє. Проте прут стиснула міцно. Чаклунка закусила губу. Темні скоро прибудуть. Златан не зможе допомогти. Моль — самогубець. Хтось здав їх...

— Та гори воно все! — Варта смикнула медальйон, шукаючи в нього підтримки, а тоді сплела павутину в складну сітку закляття.

Сила, вдоволена волею, запульсувала. Атака рвонула двері. Закляття замка, витворене алхіміком, стерлося. Двері зірвалися з іржавих петель і відлетіли вбік, ледь не зачепивши самого Молібдена.

Варта вийшла з гаража перед очі світляків.

— Хто перший у смертники? — крикнула вона, переводячи погляди з обличчя на обличчя.

Тут не було Люцема. Як завжди, не хотів вимащувати руки кров’ю. Її раптово втішило те, що Еверест і Мельхіор теж не прийшли. Брат Аллі взагалі рідко втручався в сутички, посилаючись на свою мізерну силу. А нахабний співробітник — що ж, Варта сподівалася, що він зараз десь далеко звідси, тому сумління світляка не змусить його підтримати сторону Люцемових посіпак.

Але тих все ще вистачало, щоб знищити їх з Молем за хвилину.

Темрява затопила її всю. Павутина виросла з пальців. Краєм вуха Варта почула, як тріскає Молібденова крейда — він розколов один шматок на два, щоб креслити більше заклять одночасно.

Чаклунка не відчула першого удару, хоч той розсік їй ліву руку вище ліктя. Вона атакувала одночасно з алхіміком. Коло світлих розірвалося, а тоді зімкнулося, ніби глибока вода, яка ковтає все, що падає в неї. І ніколи не повертає назад.

Коли ввірвався Тайфун, Варта не почула теж. Він просто з’явився в правильний момент. У момент, коли сила ще бухкотіла в руках чаклунки, але то вже були конвульсивні пориви.

Очі заливала кров.

Боліло все.

Павутина відгукувалась чітко. Але краплю повільніше, ніж Варті хотілося б.

Тоді хтось вдарив у спину.

Ноги похитнулися.

Джинси шарпнулись об асфальт і розірвалися на колінах. Руки загуділи від зіткнення із землею.

Варта думала, що встигне придумати щось. Вирішити щось. Знайти якийсь вихід. Але в голові пульсувало тільки єдине бажання: опинитися вдома. Просто опинитися вдома. Опинитися вдома, зачинити двері й не виходити надвір довго-довго.

Думка билась у голові кілька секунд.

А тоді голова темних виріс перед Вартою, сіпнув її вгору і поставив на ноги. Тайфунову щоку перерізала рана, але знавісніла усмішка горіла на обличчі. У його правиці пульсував затиснутий у кулак клубок павутини, сплетений для складного закляття.

— Ану, не вмирай мені! — гаркнув Тайфун.

Він розвернувся і тут же кинув атаку собі через плече — прямо в світляка, котрий замахувався на нього.

Варта зціпила зуби. Знайшла поглядом Молібдена. Живий! Праворуч від неї в коло ураганом увійшла Аллі. Вона прокреслила закляття, що здійнялося довкола неї, як шквальний вітер. Алхімея нагадувала давню богиню війни. Її руде волосся злітало вгору, як стовп полум’я.

Максиміліан пробивався до Молібдена. Ферум зайшов з іншого боку. Ерран і її друзі... Ружа, Рома і відьомський шабаш з їхніми зіллями... Неф з Адом...

Темні прибували й прибували.

Сили вирівнювались.

Варта відчула спалах позаду й вивернулася від атаки.

Люсент дивилась на неї з-під примружених повік, ніби оцінювала, чи варто витрачати закляття взагалі.

Варта сплюнула кров, витерла губи і зробила крок До світлячки. Обидві руки судомно вчепилися в павутину, котра норовила вислизнути.

Але Люсент зникла у веремії. Натомість світлий алхімік прокреслив щось у напрямку Варти.

Бухнуло.

Вона заплющила очі від спалаху. Енергія обдала гарячим чужим потоком.

Вона була певна, що цього разу рана сильна. І це просто шок, який не дає її тілу прийняти поранення та здатися.

Перед очима горіло золотисте сяйво. Полиск, такий зримий, наче...

Світляк злякано відсахнувся.

Варта машинально кинула в його бік гостру атаку. Оглушила суперника. Підійшла.

Золотий полиск не зник. Щити!

Чаклунка спробувала знайти його поглядом. Того, хто міг зробити це. Того, хто дав їй захист. Але довкола майоріло надто багато знайомих облич. Світлі й темні. Темні й світлі. Червона кров і кров червона. Златана не було.

Щити Варти завібрували.