Господарі Охотських гір

Щодня, з ранку і до пізнього вечора, пастухи ловили оленів, ставили печатки і тільки на четвертий день, коли на своїх паличках Гаврило поставив п'ятсот дев'яносто четверту зарубку, він дав знак припинити лови.

— Оце твої олені, — сказав він Чидорові, показуючи на чималий табун, що пасся в долині.

— Ось скільки ти заробив оленів, — щиро посміхаючись, говорили наймити. — Чи думав ти коли-небудь, що в тебе буде стільки оленів? Етикан Чидор, чи думав ти?

Старий наймит обвів поглядом табун, потім повернувся до товаришів. Він усміхався, але з очей котилися сльози.

Наймит силкувався щось сказати, та хвилювання заважало говорити.

— Я… Ви… — почав він зворушено, але слова не йшли з горла. Він підійшов до Зуба і простяг йому дві руки. — Спасибі! Спасибі! — нарешті промовив він. — Ти будеш у Москві. Розкажи всім у Москві, що Чидор з роду Дулганів має тепер великий табун. Ти скажи так: багато років Чидор пас Істапових оленів і думав, що вмре бідняком, але руські більшовики прийшли в гори і допомогли наймитові стати багатим. Скажи, що Чидор ніколи не забуде того, що зробила для орочів Радянська влада.

ПЕРШЕ ОЛЕНЯТКО

Більше місяця наймити, уперто працюючи щодня, вилучали своїх оленів. Коли вони взяли першу тисячу, Гаврило сказав Зубові:

— У людей немає чаю, та й коржа хочеться хоч інколи покуштувати. Риба набридла, а різати оленів щодня шкода… Я думаю, чи не послати до району за продуктами. Яка твоя думка?

— В районі давно турбуються, як би привезти вам сюди все потрібне, — відповів Зуб. — Але там немає транспорту.

Того ж дня пастухи відібрали сто їздових оленів і виділили кількох провідників на чолі з Іллею.

На оленів можна було нав'ючити приблизно двісті пудів. Тут жило сорок родин, і Зуб, порадившись з орочами, скільки і яких потрібно продуктів, склав список, що купити.

Він записав тютюн, порох, свинець, рушниці, мануфактуру, сокири, мило, ножі, голки, нитки, цукерки…

Валку вирядили до моря, і пастухи ще з більшим захопленням взялися до вилучення своїх оленів і скінчили роботу тільки тоді, коли вже стала відчуватися весна.

Стояли тридцятиградусні морози, та все ж це була вже весна. Сонце світило по-весняному, і під його гарячим промінням танув зверху на заметах сніг, перетворюючись з сухого пороху на прозорі синюваті зернини. Все навколо: і сніг, і гори, і небо, і, здається, саме повітря — було голубим.

— Весна! Вже весна — говорили орочі радіючи.

Одного вечора до Гаврила, якого пастухи обрали головою колгоспу, прийшов Кузьма і подав йому свіжу паличку з однією зарубкою. Всі, хто був у юрті, кинулися розглядати її так, ніби це була не звичайна паличка з топольника, а якась дорогоцінна річ. Зуб і собі присунувся до Гаврила.

— Сьогодні, — промовив голова колгоспу, — в нашому табуні знайшлося перше оленятко.

— Воно тепер з зірочкою, наше оленятко? — спитав діда Мача, і його очі, що дивилися на паличку, були задумливі й радісні, наче він бачив перед собою малесеньке звірятко з пухнастою шерстю і тоненькими ногами.

Йому ніхто не відповів, та Мачі й не потрібна була відповідь. Хлопчик просто висловив цим запитанням свої почуття, свою радість, що от з'явилося на світ маленьке оленятко і що воно тепер не куркульське, а їхнє.

— Я переніс його на схил гори, де сніг неглибокий, — сказав Кузьма. — Там воно зможе бігати. Хороше таке телятко. Важеночка.

— Хороше? — питали жінки, ніжно дивлячись на паличку. — Яке ж воно? Буреньке?

— Буреньке, — розповідав Кузьма. — А під черевцем біле.

— Тепер починається найважча робота, — пояснив Чакар Зубові. — Тепер всі пастухи день і ніч будуть біля табуна. Треба допомогти важенкам, треба винести телят на такі місця, де мало снігу. А то, буває, знайдеться оленятко, а пастух не побачить, воно й загине в глибокому снігу.

Настрій у юрті був святковий. Важка робота не лякала пастухів. Навпаки, вона викликала радісні почуття: це ж робота не на когось, а на себе, на своїх дітей.

— А в наших краях — найважча робота в жнива, — промовив Зуб. — Наші колгоспники отак, як і ви, радіють, коли достигне хліб на ниві.

Орочі підсунулися ближче до діда Чакара, що перекладав Зубові слова. Пастухи любили послухати оповідання Зуба про далекі краї, про життя на «материку», як вони називали центральні частини Радянського Союзу.

Сьогодні Зуб став розповідати про те, що тепер у нас виробляють багато різних машин, які полегшують працю робітників і колгоспників.

— Ми тепер самі виробляємо багато тракторів, — розповідав Зуб. — А раніш ми привозили ці машини з-за кордону.

— Трактор? А який він, трактор? На що він схожий? — спитав один з пастухів.

Зуб замислився, шукаючи якусь відому орочам річ, що була б схожа на трактор. Та не тільки в горах, а й на узбережжі не було навіть звичайного воза, домалювавши якого, можна було б дати слухачам уявлення про трактор.

— Катер бачили? — прийшов на допомогу дід Чакар. — Трактор — це катер на колесах. Катер тягне за собою човни, а трактор — по сухому рухається.

— Правильно, — засміявся Зуб.

— А правда, що у вас ставлять юрту на юрту, а зверху ще юрту? — спитала Віра. — Я чула про це, тільки не вірила. Як можна поставити юрту на юрту, адже спідня юрта зламається? І як не страшно жити в тій юрті, що зверху?

Зуб зрозумів, що «юрта на юрті» — це багатоповерховий будинок.

— Правда, — сказав він. — Тільки наші юрти зроблені не з шкіри, а з дерева або каменю. Вони не зламаються..

— Мабуть, незручно в них жити, — сказав один з наймитів. — Щоб влізти до верхньої юрти, треба носити з собою драбину?

Зуб докладно розповів про те, як збудовані будинки в містах, про водогін, електрику, центральне опалення, і орочі тільки ахкали дивуючись.

— Хтозна, може і в наших горах будуть колись отакі юрти… — зітхнула Віра.

— Безперечно будуть, — упевнено підтвердив Зуб. — У нас тепер будуються цілі міста в тайзі, в тундрі, в голім степу. Будуть і у вас хороші будинки, і ті орочі, яким нема потреби кочувати, не мерзнутимуть у юртах, не ковтатимуть дим, а житимуть у хороших будинках.

— Хе-хе… — зітхнув хтось із стариків.

— От чому б вам зараз не збудувати хату десь у хорошому, затишному місці або просто поставити там кілька юрт, щоб у них жили хворі, старі, малі? Адже вони заважають вам і полювати, і кочувати?

— Правда, це було б добре, — згодилось кілька пастухів. — А то у нас так бувало. Народиться дитина сьогодні, а табун іде вперед. Що робити? Змайструє чоловік швиденько колиску, покладе туди дитинча, прив'яже колиску на оленя, і їде немовля, а мороз такий, що дерева лопаються! А що зробиш інакше, коли куркуль примушує тебе йти за табуном?

Зуб вирішив зараз же поговорити і про школу, яку планував тут відкрити райвиконком.

— Восени, — сказав він, — до нашого району прибудуть вчителі. Я бачив, з якою охотою ваші діти переписують азбуку, як вони хочуть вчитися. Треба збудувати школу тут, у горах, щоб восени почати і навчання. А біля школи поставимо юрти для тих, хто не буде кочувати або кому важко кочувати.

— Самий правильно! — щиро погодилися присутні. — Орочі дуже люблять вчитися. Треба будувати школу.

В цей час знадвору почулося постукування оленячих ратиць. В юрті всі примовкли.

— Хтось приїхав.

Через хвилину завіска на дверях піднялася, і в юрту вліз Пилип Биякан.

— Здорово! — улесливо посміхаючись, привітався він і, побачивши Зуба, прожогом кинувся до нього, подаючи йому дві руки. — Здорово, товаришу!

Орочі не виявили ніякої радості від зустрічі з своїм головою кочової ради. Вони стримано відповіли йому на привітання і дивилися на багаття, уникаючи зустрічатися з ним очима. Тільки Кузьма не зводив з Биякана свого погляду, чекаючи, що він казатиме, як викручуватиметься тепер. Та Пилип відводив свої очі від Кузьми.

— Ну, — нарешті промовив Кузьма, — розкажи, чого ти втік тоді від нас?

Пилип відразу заметушився, зблід.