Господарі Охотських гір

— Правильно! Самий правильно! — схвально пролунали голоси наймитів.

— Розумна жінка у етикана Гаврила!

Гаврило задоволено усміхався. Дружина висловила те, що він думав сам.

— Так. Будемо жити колгоспом, — сказав він. — Хай кожен, хто згоден зі мною, скаже про це зараз.

Зуб поставив пропозицію Гаврила на голосування.

— Хто за те, щоб організувати колгосп, хай піднімуть руки..

— Ні, — заперечив Кузьма. — Голосувати треба по-орочському.

— Так, так, — поспішив згодитися Зуб, який ніяк не міг звикнути до нового для нього порядку голосування.

— Хай амаганджа[23] скаже свою думку, — почулися голоси.

Старий наймит, що цікавився, чи можна брати в куркуля важенок, твердо сказав:

— Я за те, щоб жити колгоспом. Я віддаю в колгосп свої п'ятсот дев'яносто чотири олені.

Один за одним наймити заявляли про своє бажання вступити в колгосп. Коли всі висловилися, Кузьма запропонував завтра ж приступити до вилучення з куркульського табуна наймитських оленів. Радісні, весело розмовляючи, люди розходилися з юрти.

СПАСИБІ РАДЯНСЬКІЙ ВЛАДІ

До світанку було ще далеко, а в усіх юртах уже палали вогнища. Вирішальний, давно очікуваний день настав.

Радісно схвильовані наймити сідлали оленів. У темряві чулися збуджені розмови. Ще не розвиднілося, а всі, кому належало одержати заробіток за багаторічну працю, виїхали до табуна. За чоловіками їхали жінки, дітвора з веселим галасом супроводжувала дорослих. Юра і Мача в оточенні хлопчаків галопом мчали туди, де тисячі тварин, як хмара, посувалися схилом гори.

В неясному ранковому світлі табун здавався темною плямою, тільки інколи, відбившися від стада, раптом виринала голова з гілчастими рогами, і олень, хрокаючи, знову ховався в рухливій гущі.

Наймити зібралися докупи.

— Ну, будемо починати! — звернувся Гаврило до них.

— Давайте! Давайте! — весело загули наймити.

— В цьому табуні, — сказав Гаврило, — три тисячі сто вісімнадцять оленів. Весь табун наш.

— Давайте, — промовив, молодий наймит, — заберемо весь табун. Не будемо перераховувати. А з другого табуна візьмемо стільки, скільки не вистачає нам.

— А печатка? — спитав його Гаврило.

— А-а… — зніяковів юнак.

— Яка печатка? — не зрозумів Зуб.

Дід Чакар, який, забувши про свою старість, виїхав разом з усіма до табуна, пояснив:

— У кожного оленя є Істапова печатка. Маленька кругла дірочка на вусі. Коли ороч купує оленя або коли в нього знайдеться оленятко, він тоді ставить свою печатку. А інакше як узнаєш, чий олень?

— Коли Просто сказати, що цей табун наш — хто повірить? — обізвався інший наймит. — Головне — печатка!

Наперед виїхав старий Чидор.

— У мене ніколи не було своїх оленів, — сказав він, — то я хочу побачити, скільки їх тепер у мене, скільки оленів я передаю в колгосп.

— Самий правильно! — загули навколо.

— Переклади начальникові мої слова, — звернувся старий до Чакара. — Хай руський скаже, чи правильна моя думка?

— Правильна, — промовив Зуб. — Кожен наймит повинен побачити, скільки він одержує оленів.

— То, може, спершу і кожен поставить свою печатку? — спитав хтось з гурту. — А потім будемо ставити спільну печатку.

Це питання викликало жваві балачки. Орочі порадилися між собою, і Гаврило висловив загальну думку:

— Ні. Печатку зразу ж треба ставити колгоспну. Навіщо мучити оленів?

— Так! Так! — дружно підтримали його всі наймити.

— Робіть так, — сказав Зуб, — як вважаєте за краще. Коли все будете робити, добре обміркувавши, тоді і колгосп буде міцнішим. Може, хто, побачивши, скільки в нього оленів, не схоче їх віддавати до колгоспу, а вирішить жити сам, то нехай зараз скаже. Колгосп — справа цілком добровільна.

Зуб свідомо сказав про це і уважно оглянув обличчя наймитів. Але орочі одноголосно запротестували.

— Як? Адже ми вже вирішили! Ні, ні!

— А як я пастиму сам свої п'ятсот дев'яносто чотири олені? — весело усміхаючися, промовив Чидор. — Начальник правильно спитав нас ще раз, чи хочемо ми в колгосп. Тільки нехай він не боїться. Ми багато думали про це.

— Ні, хай начальник не боїться, — повторили наймити слова старого. — Ми хочемо жити в гурті. Ороч любить жити в гурті.

— Ну коли так, то це дуже добре, — розчулено промовив Зуб.

Частина оленярів оточила табун, притиснувши його до стрімкої гори, друга частина з арканами в руках вишикувалася в стрічку, даючи оленям вузенький прохід до долини. Здіймаючи галас, пастухи погнали оленів.

Юра і Мача, наготувавши аркани, з хвилюванням чекали початку ловів.

— Їздових оленів легко ловити, — сказав Мача. — А ті, що в табуні, — ті дикі. Їх не оточиш віжками.

Наляканий вигуками людей табун завирував, олені кинулися в один бік, скупчилися біля скелі, потім раптом ринулися туди, де стояли мисливці з арканами. Спереду біг красунь з велетенськими рогами. Гордо задравши голову, він широко викидав стрункими ногами, дико позираючи на людей-і з кожним кроком все збільшуючи і збільшуючи швидкість.

Чидор, що стояв першим, раптом пригнувся і, коли олень порівнявся з ним, з силою кинув аркан. Олень «робив велетенський стрибок, став дибки, але аркан уже зачепився за гіллясті роги, і» здичавіла від переляку тварина всім тулубом перекинулася назад і впала на сніг.

Решта оленів на мить спинилася і шугнула назад до табуна.

Ілля і Кузьма кинулися на допомогу старому. Зі свистом промайнули в повітрі аркани і впали на ноги оленя, що, як навіжений, пручався, намагаючись вирватися з полону.

За кілька секунд перший олень був зв'язаний, і пастухи лежали на ньому, тримаючи його за роги.

— Оце печатка Істапа, — показав Гаврило Зубові маленьку дірочку, пробиту на вусі тварини. — А оце буде наша. — І ороч витяг з торбинки тавро в формі п'ятикутної зірочки. Він наклав тавро на вухо, клацнув, і на місці дірочки утворилася маленька зірка.

Наймити випустили протаврованого оленя, і той вистрибом кинувся геть від них у долину.

Тим часом пастухи знову погнали оленів. Невеличка їх купка відокремилася від табуна і побігла на мисливців. Кілька арканів разом майнуло в повітрі, і п'ять оленів, борсаючись, упали на сніг. Решта кинулася хто куди — частина назад, частина, збожеволівши від страху, ринулася далі, просто на Юру і Мачу, що стояли з самого краю довгої стрічки мисливців. Мача перший змахнув арканом. Ремінна петля впала на голову тварини, та олень не впав. Напруживши всі свої сили, він потяг хлопчика за собою.

Юра кинувся допомагати другові. Він вчепився за Мачин аркан і, коли олень упав, накинув свій ремінь йому на ноги.

Гаврило метушився, підбігаючи до зв'язаних оленів. Він ставив печатку, потім витягав з торбинки невелику паличку і робив на ній зарубку.

Хлопцям недовго довелося тримати свого оленя. Гаврило підбіг до них і теж поставив печатку.

— Все, — сказав він. — Пускайте.

Звільнений олень, роблячи велетенські стрибки, майнув туди, де, тривожно поводячи головами, перебігали з місця на місце кілька биків і важенок, що тепер належали Чидорові.

Цілий день пастухи ловили оленів, таврували їх і відганяли в окремий табунець. Спітнілі, зморені, але веселі й радісні, колишні наймити, здається, не почували втоми.

Нарешті, коли сонце вже сховалося за скелями, Гаврило дав команду припинити роботу. Лишивши кількох пастухів доглядати табун, щоб відокремлені олені не змішалися з Істаповими, всі посунули до юрт.

З особливим задоволенням сьогодні орочі пили чай, обговорюючи минулий день, повний хоч і важкої, але приємної праці.

Після вечері Гаврило витяг з торбинки паличку і подав її Зубові:

— Перелічи. Сто двадцять вісім оленів.

— Бухгалтерія, — засміявся Зуб і з цікавістю оглянув зарубки на зеленкуватій паличці.

— Кожна зарубка —. один олень. Хрестик — десятий олень. Орочі так рахують своїх оленів, — пояснив Зубові Чакар.

23

Амаганджа — дуже старий дід.