Господарі Охотських гір

Юра знизав плечима і сів на оленя.

Надвечір кочівники спинилися в затишній долині на узліссі, коло дзвінкого струмка. Не минуло й чверті години, як юрти були поставлені і з них привітно здіймався вгору дим. Стомлений цілоденною їздою, Юра зрадів, коли його запросили пити чай.

«Тепер я розумію, чому орочі п'ють так багато чаю», — думав Юра, випиваючи шосту чашку і відчуваючи, що спрага, викликана їздою на олені, нарешті вгамована.

Відпочивши трохи з дороги, Юра розповів дідові, який тепер жив уже в Гавриловій юрті, про полювання на куріпок.

— Треба стріляти спочатку тих, які сидять внизу, — сказав дід. — тоді можна перебити весь табун.

— А я стрельнув у ту, яка сиділа на вершечку, — промовив Юра.

— Коли б ти стріляв так, як я кажу, то нагодував би сьогодні всіх м'ясом, — засміявся дід.

Юра засмутився і розчаровано зітхнув. Але Мачина мати заспокоїла його:

— Нічого! Аби хотів учитися!

Юрі хотілося пригорнутися до неї, як до своєї матері, та він посоромився і тільки сказав:

— Я вчитимусь.

До юрти заходили сусіди, пили чай, всебічно обговорювали полювання хлопців на куріпок і нарешті замовкли, вичерпавши всі пригоди сьогоднішнього дня.

— Мені Мача заборонив пити воду з річки, — сказав Юра. — Чому він це зробив?

Чакар засміявся:

— В дорозі не можна пити.

— Тільки це? — невдоволено протяг Юра. — Якби я знав, то напився б. Я думав, може, вода отруйна.

— Ороч ніколи не п'є води в дорозі. Він п'є тільки чай.

— А як нема чаю?

— Окріп.

— А чому Мача заборонив мені пити таким зляканим голосом?

Дід подумав і сказав:

— Якщо людина нап'ється в дорозі, вона може застудитись. Тому ми змалку привчаємо не пити води. Це так укоренилося, що жоден ороч ніколи не візьме в рот води під час полювання або кочування.

— А як дуже хочеться пити? — настоював Юра.

— Хочеться! Що значить хочеться? Потерпи до вечора, приїдеш до юрти і нап'єшся, — зауважив дід.

Юра сперечався, але дід продовжував:

— Людина повинна володіти собою. Кочове життя важке, отож кочівник повинен володіти собою, щоб не загинути. Ти кажеш — хочеться пити? Сьогодні тобі схочеться пити, і ти не витерпиш і нап'єшся з струмка. Завтра тобі схочеться їсти, і ти не витерпиш і вкрадеш у другого їжу, післязавтра тобі не схочеться працювати, і ти вб'єш сусіда і забереш його майно. Так чи ні?

— А куркуль? — сказав Юра. — Він же обкрадає наймита та бідняка? Брати за кілограм чаю тридцять білок замість трьох — це обкрадання! Не платити наймитам за роботу — це обкрадання!

Обличчя діда засвітилось усмішкою:

— Правда, куркуль обкрадає. Та в куркуля, мабуть, скрізь, хто б він не був, душа куркульська. Як про мене, то я наших багатіїв і за орочів не вважаю.

Дід подумав і додай:

— Вони, кляті куркулі, і наживаються на чесності бідняків.

«ПАПІР ПРАВИЛЬНИЙ»

Ранком сталася неприємна історія. Юра пізно ліг, і коли прокинувся, вже зовсім розвиднілося.

— Чому сьогодні не кочуємо? — було його перше запитання.

Мачина мати стурбовано глянула на нього: — Ти не хворий?

і— Ні, не хворий, а що таке? — не розумів Юра.

— Нічого, — відповіла жінка, погладила його по голові і щось сказала по-своєму Іллі.

Юра почував себе ніяково, розуміючи, що тут вийшло якесь непорозуміння. Старий Чакар пішов до сусідів, і спитати було ні в кого. Нарешті дід повернувся. Він глянув на Юру, що сидів біля столика за чаєм, і співчутливо спитав про здоров'я.

— Та я цілком здоровий! А що таке?

— У нас такі звичаї, — промовив дідусь. — Коли людина спить — вона або хвора, або ледача. Якщо вона хвора, кочівники стоятимуть на місці, аж поки вона не видужає. А коли вона ледача і тому довго спить, тоді жоден ороч не візьме її в сусіди, і ледар мусить жити сам. А як може людина жити в горах одна, без громади? Отож ледар побачить, що з ним ніхто не товаришує, і стане працьовитішим.

— Так сьогодні не кочують через мене? — злякано спитав Юра. — Чому ж мене не розбудили.

— Ми гадали, що ти хворий.

Юрі було так ніяково, що він хотів провалитися крізь землю.

— Я ж не знав цього, — вибачливо промовив він.

— А тепер знатимеш, — засміявся дід.

Юра сидів смутний, боячись підвести очі'. Йому здалося, що всі дивляться йа нього з докором і зневагою. Тому він дуже зрадів, коли Мача запропонував йому піти надвір.

Від нічого робити вони кидали маути, намагаючись зачепитися петлею за сучок дерева. Юра з заздрістю спостерігав, як спритно працював арканом Мача. Кожен його змах досягав мети. Але в Юри нічого не виходило: то погано розсотувався ремінь, то закручувалась петля, то ще що-небудь заважало, і маут безсило падав на землю. Тільки за тридцятим разом Юра поцілив і з криком переможця натяг аркан. Тепер справа пішла краще. З'явилась упевненість, що і він може стати таким спритним, як його друг.

Приятелі повернулися до юрти. Юра витяг книжечку, щоб повторити завдання з орочської мови.

— А почитай, що тут написано, — сказав Чакар і витяг дві прикладені одна до одної дощечки, між якими лежав аркуш паперу.

Юра став читати, але нічого не зрозумів, хоч літери були російські.

Дід Чакар переклав прочитане: «Постанова першого районного з'їзду Рад». В постанові говорилося про те, що куркулі-оленярі повинні сплачувати своїм пастухам по два олені щомісяця.

У Гаврила та Іллі заблищали очі.

— Ми теж одержимо по два олені? — спитали вони разом.

— Постанова обов'язкова для всіх, — відповів Юра.

— Істап не дасть оленів, — сумно промовив Гаврило.

— Треба примусити його, щоб дав, — сказав Юра і відчув себе так, наче він зараз на зборі свого піонерського загону, де від нього, від командира, чекають рішучого і незаперечного слова. — У вас є голова кочової ради, ми передамо йому постанову, і він накаже куркулям віддати все, що належить вам.

— Істапа та Кирика бояться всі, голова кочової ради не сміє їм про це сказати, він куркульський родич, — з сумом у голосі промовив Ілля. — Адже коли його обрали на з'їзд, він удав з себе хворого і не поїхав до району.

— Скільки наймитів у Кирика та Істапа? — спитав Юра.

— Ге-ґе, це треба порахувати, — сказав Гаврило і став загинати пальці на руках, шепочучи ймення пастухів. — Дванадцять у Кирика, шістнадцять у Істапа, — сказав він нарешті.

— Вае двадцять вісім чоловік, а куркулів два. І ви боїтесь їх! Коли візьметесь дружно, ви зможете зробити все, що схочете, — упевнено промовив агітатор.

Орочі сумно хитали головами:

— Не дасть Кирик. Не дасть Істап..: Наше право тепер, знаємо, та страшно йти проти куркуля…

— А що вони вам зроблять? Що вони вам зроблять, коли ви силою візьмете ваш заробіток? — з запалом сказав Юра.

Пастухи перезирнулись.

— Що зроблять? Ми не знаємо, що вони зроблять, але нам страшно. Ніколи ще не було такого в горах, — сказав Гаврило і важко зітхнув.

— Хіба не було? — примруживши око, спитав Ілля. — А Кузьма?

— А, Кузьма… — згоджуючись, захитав головою Гаврило. — Кузьма не боїться куркулів, хоч і наймитує в них. Так то ж Кузьма!

— Кузьма нікого не боїться, — вставив своє слово Ілля. — Я тобі зараз розкажу, який є Кузьма. Років п'ять тому він попрохав у Істапа оленя на харчі, а Істап не дав. Тоді Кузьма розсердився, схопив гвинтівку, побіг до табуна і вбив трьох оленів. «Мало я тобі викохав оленів? А ти мені одного дати шкодуєш! Так я в тебе їх двадцять зараз уб'ю!» І вбив ще й четвертого. Тоді Істап злякався і став прохати Кузьму, щоб він більше не вбивав оленів, а забрав собі тих чотирьох. Отакий Кузьма.

— А чого ж було Істапові боятися Кузьми? — спитав Юра. — Хіба Істап не міг просто прогнати його?

— Е, — усміхнувся старий. — Тепер не ті часи. Раніш, коли була царська влада, Істап не тільки прогнав би Кузьму, а ще й судив би його і дав би йому двісті різок. А тепер Істап боїться. Не Кузьми він боїться, а Радянської влади. Прожени Кузьму, а той піде в район та поскаржиться, а вже як Кузьма піде до райвиконкому, то він знайде там управу на куркуля!.. Істап старається не пускати Кузьму і на узбережжя рибалити…