Господарі Охотських гір

Знову з'явилося кілька червоноплямистих мальм, і знову самці кинулись на ворогів з вишкіреними пащами. Хижаки повернули назад, а кета знову стала коло загорнутих ямок. Раптом одна рибина, дуже поранена і знесилена, перекинулась догори черевом. Вона безсило ворушила плавником, і вода зносила її вниз по течії все далі й далі від схованок з ікрою.

Потім перекинулась на черево друга рибина… третя…

Хлопці повернулися до юрт, і старий розповів їм, що мальма — перший ворог кети. Мальма відшукує схованки з кетовою ікрою і з'їдає ікру.

— То треба більше ловити мальму, — схвильовано сказав Юра.

— Ловити? А кому вона потрібна? Орочів мало, а мальми багато. Скільки треба на харчі, стільки і ловлять.

— А солити? — спитав Юра.

— Солити було б добре. Але мальма йде в річку після кети, коли промисел закривається. І ловити нікому, і солити нікому.

Юра спитав, навіщо сховали рибу в амбар.

— Аякже! Гаврило та Ілля щороку прикочовують до моря рибалити. От навесні вони знову повернуться сюди, а харчі будуть готові. Вони і їстимуть мальму, поки не наловлять нової риби.

— А як хто вкраде?

— Хе-хе-хе, — засміявся старий. — Тут нікому красти. Як можна красти? — дивувався він. — Ороч залишає зимою в амбарі рибу, зброю, вішає в лісі на сучку рушницю, чайник і знає, що, як і через рік повернеться назад, — речі будуть цілі. А інакше як можна жити в горах? Як можна кочувати? Хіба все повезеш з собою? Сьогодні ти забереш чужу рибу, а завтра прийдеш голодний до своєї схованки, а вона — порожня, хтось у тебе забрав. А риба і звір — не щодня ловляться. От тобі і голодна смерть. Тільки звір краде. То від звіра амбар на стовпи ставлять.

Хлопчик почував, що в словах старого не все правильно: адже куркулі обдурюють наймитів, які на них працюють і нічого за це не одержують… Хіба це не та сама крадіжка?

Юра згадав про рибу, що наловив ведмідь.

— Чому орочі не забрали тоді риби?

— Як можна брати? — здивувався старий. — То ж чужа риба! То ведмідь наловив собі! Візьми її, а ведмідь спіймає і загризе.

— Та того ведмедя так налякали, що він на те місце і не прибіжить.

— Інший ведмідь спіймає. Цей скаже другому, а той спіймає і загризе…

Юра здивувався:

— Як же це так?

— Ведмідь — то не звичайний звір. Він усе знає і все бачить. У ведмедя розум більший, ніж у людини, і сила в нього більша.

— Це ж вигадка, — несміливо, бо йому не хотілося образити старого, заперечив Юра.

— Старі люди так казали.

— А ви вірите цьому? — допитувався Юра.

— Хе-хе-хе, — зітхнув старий і нічого не відповів.

У казані над огнищем кипіла юшка з рибою. Жінки готували столики, ставили посуд до чаю.

— Скажіть, дідусю, чи повертається кета в море після того, як викине ікру?

— Ні. Це я певно скажу: ніколи не повертається. Хіба дохлу донесе вода до моря.

ОРОЧІ ЛОВЛЯТЬ ОЛЕНІВ

Прокинувшись, Юра не питав, чи кочуватимуть сьогодні. В юрті все було складено і зав'язано, крім столика з однією чашкою для Юри.

Незабаром знадвору почувся шум.

— Олені, — сказала Мачина мати і, взявши в руки обротьки і віжки, вийшла з юрти.

Юра поспішив за нею і побачив величенький табун голів на сто, який гнали чоловіки до юрт.

«Цікаво подивитися, як їх ловитимуть», — подумав Юра, уявляючи, як зараз почнуть накидати аркани на гілчасті роги оленів.

Але він побачив зовсім інше. Все населення чотирьох юрт аж до трилітніх дітей, розкинувшись колом, поступово оточувало оленів, поки не обійшло весь табун. Людина від людини була кроків на півтораста. Тепер, оточивши табун, люди почали сходитись усе' ближче й ближче. Олені тиснулись докупи, перебігаючи з місця на місце, то вискакуючи з гущі, то знову поринаючи в ній. Коли якийсь олень, відокремившись, намагався відбитися від табуна, люди здіймали лемент, махали руками, і наляканий олень знову приєднувався до табуна і губився серед рудого натовпу.

— Галі![14] — гукнув Ілля і кинув Юрі кінець довгого маута[15].

— Галі! — лунало скрізь, і Юра бачив, як кожен кидав сусідові кінець аркана.

Тепер табун був оточений суцільним колом віжок, і люди все стискували і стискували коло, зсотуючи в руках аркани. Найдикіші з оленів, налякані близькістю людей, кидались тікати, але, побачивши перепону, здивовано спинялись на якусь мить перед віжками, а потім, замість перестрибнути їх, поверталися до табуна і ховалися в гущі.

Нарешті люди підійшли так щільно до оленів, що маути торкалися тварин.

«Як риба в казанку», — подумав Юра, дивлячись, як хвилюються олені, весь час змінюючи місце, намагаючись сховатися в гущі якомога далі від краю.

Кілька чоловіків і жінок віддали свої кінці сусідам і зайшли всередину кола. Кожен з них спритно відшукував своїх оленів, надівав на них обротьки і прив'язував до віжок. То один, то другий хазяїн, закінчивши ловити своїх оленів, давав про це знати іншим і спинявся. Через десять хвилин хтось подав команду, і ремінне коло впало.

Юра здивувався, побачивши, як увесь табун, ще хвилину тому безладний і рухливий, раптом перетворився на кілька струнких оленячих валок з провідником спереду кожної.

Знову Юра їхав з Мачею верхи на оленях. Що далі від узбережжя, то більше траплялося в затишних бокових долинах модринового лісу, а невеликі міжгір'я і низ гірських схилів геть були заслані повзучим кедрівником.

— Багато буде білки! — сказав старий Чакар, під'їхавши до хлопців.

— Чому? — спитав Юра.

— Цього року великий урожай на кедрові горішки. Білка ж матиме чим харчуватися, не подохне з голоду, — відповів дід.

«Такі багатства, — подумав Юра, — і на кожнім кроці загроза від голоду. Цього року так багато риби, що її вже й не ловлять, а на другий рік не піде в річку — і люди голодують. От чудні! Отаке багатство пропадає! Невже не можна було б наловити про запас, щоб на три роки вистачило? Ну, посолити, закоптити…»

Але він «нічого не сказав і їхав, роздивляючись навкруги.

Йому хотілося побачити білку, і він весь час уважно придивлявся до кедрівника. От-от, здавалося йому, з зеленої гущавини вистрибне пухнастий звірок з довгим чорним хвостом. Але серед зеленої хвої виглядали тільки коричневі шишки та вузлуваті почорнілі стовбури дерев.

Уже опівдні, коли хлопці від'їхали далеко вперед, Юра почув, як раптом десь угорі щось голосно і якось скрипуче загарчало, Юра спинив оленя і запитливо глянув на Мачу.

— Кабіу[16], — тихо промовив той і зліз з оленя.

Тепер Юра побачив на дереві десяток білих плям і пізнав у них білих полярних куріпок.

Хлопці поприв'язували оленів до дерева і приготували дрібнокаліберки.

Пах! — пролунав постріл Мачі, і куріпка, яка сиділа найнижче, каменем упала на землю.

Інші куріпки, здавалося, не звертали ніякої уваги на мисливців.

Пах! — стрельнув Юра, і куріпка, яка сиділа на самому вершечку дерева, чіпляючись крилами за гілки, зашелестіла, падаючи вниз. В ту ж мить табунець фуркнув і зник у блакитному небі.

Мача докірливо похитав головою, дивлячись на свого друга, але той не зрозумів, у чім справа. Він радів із здобичі, любуючись прекрасним незаймано білим зимовим нарядом птаха, в якого навіть густий пух на самих лапках був такий білий і чистий, як найкраща вата.

— Поїдемо далі, — сказав Мача, але Юру давно мучила спрага, і тепер, скориставшися з того, що він зліз з оленя, хлопчик підійшов до річки напитися. Він спітнів від верхової їзди, яка потребувала постійного напруження і балансування всього тіла, адже сідло було без стремен, і тепер з насолодою дивився на прозору воду. Він нахилився, черпнув жменю води і підніс до рота.

— Еді! — злякано гукнув Мача.

Юра спинився і здивовано глянув на приятеля.

— Еді! — повторив Мача і на мигах показав, що пити не можна.

14

Галі! — бери.

15

Маут — ремінні віжки, аркан.

16

Кабіу — куріпка.