Врятований

Проте Саґарі здавалося, що він і крізь фільтр чує той сморід. Не горілої — а зогнилої плоті.

— Я не хочу туди лізти, — мало не зі сльозами сказав Коннор.

— Я також, — зізнався Саґара — і зробив крок у підвал.

…У підвалі школи переховувалися діти та вчителі — близько шестисот осіб.

— Що тут сталося? — прохрипів Коннор, роздивляючись довкола при світлі ліхтаря. — Боже правий, пресвята Діво, чого вони померли — сюди ж не дійшов вогонь?

— Не дійшов — але висмоктав звідси кисень, — відповів Саґара. — Вони задихнулися.

Ті самі вентиляційні отвори, що через них полум’я задушило людей, пропустили сюди воду вчорашніх та сьогоднішніх дощів. Зі стелі капало, обидва сохеї стояли по кісточки в воді. Зробити бодай крок вперед жоден не міг — це значило наступити…

— Це ж діти, — Коннор наче давився чимось. — Самі лише діти.

Саґара розумів його почуття. Здебільшого вони знаходили рештки у такому стані, що не можна було впевнено сказати, належать вони дітям чи дорослим. А тут…

— Як ми їх винесемо? — спитав Коннор. — Вони ж…

— Ми не виноситимемо їх, — вирішив Саґара. — Не треба розповсюджувати трупну отруту по всьому місту. Я відслужу за ними просто тут — і ми спалимо тіла термоміною.

— Доробимо те, чого не доробили Ріва, трясця їхній матері в печінку туди-сюди?

— Повірте, сержанте, дітям зараз це байдуже.

— А ідентифікація?

— Як? Ми можемо взяти проби в тих, хто зверху та скраю. А далі… Зрушимо цю плівку — і… ви бачили, як вибухає консервна банка?

— Годі, панотче… — Коннор застогнав, тамуючи блювоту. Вони вийшли на світло. Саґара побачив, який Коннор блідий.

— Ви не призначили мені єпітімію.

— Зайве. Ви й так сьогодні не їстимете, сержанте.

За огородженням з навітряного боку вже скупчилися місцеві. Саґара пізнав декого — зокрема, пані Янаґі.

— Там діти? — спитала вона. — Ви знайшли дітей? Можна забрати тіла?

— Ні, - він бачив, як міняється її обличчя, як сахнулися назад люди Мінато. Він знав, що від нього смердить, що він приніс той сморід з собою, просякнений ним. — Не можна. Там… фактично, немає окремих тіл. Тут… є родичі?

Жінка закивала. Дехто з мешканців зробив крок уперед і теж кивнув.

— Назвіть мені імена, — він ввімкнув блок пам’яті сантора. — Я буду служити просто тут. Потім ми віддамо вам прах.

— Ви їх… спалите? — з жахом запитав літній чоловік.

— Я не можу припустити навіть найменшої можливості епідемії, - якнайтвердіше сказав Саґара.

— Ні! — закричала раптом пані Янаґі. — Ні, не смійте! Вилупки! Виродки! Кати! Віддайте нам їх! Віддайте, ми поховаємо їх самі! Не смійте палити!

Вона кинулася вперед, але технарі з команди Гельтермана та місцеві чоловіки перехопили її та повели геть. Вона кричала й борсалася у їхніх руках. Ті, хто залишився, дивилось на Саґару з неприхованою огидою.

— Імена, — нагадав він. — Стільки, скільки зможете згадати.

…Увечері пані Янаґі принесли до лазарету «Лева». Вона вішалася — але це встигли вчасно помітити. Брат Аарон, головний корабельній лікар, як міг, полагодив їй хребта, але, вийшовши з операційної, попередив Саґару та пана Іто:

— Вона потребує серйозної психіатричної допомоги — інакше повторить спробу. Я не можу тримати її на транквілізаторах до кінця життя. Нехай цей жевжик з Шезаарів привезе хоча б одного головогриза абощо. Бо я хірург. Мені тут довелося вже побувати й акушером, і педіатром, і терапевтом, і санітарним лікарем — ще однієї спеціальності я не подужаю, в мене тільки одна голова.

— Але вона в вас дуже добра, брате Аарон. Поки нам не прислали психіатра — треба якось виплутуватися.

— Авжеж, — пхикнув брат Аарон. — Понад півтисячі людей з важкою формою ПТСР — і я.

— Петесер — то що? — спитав пан Іто.

— Посттравматичний стресовий розлад, — пояснив брат Аарон. — Надмірний тягар страждання, що не минулося безслідно. До речі, отче, коли ми тут скінчимо — половина хлопців також потребуватиме терапії.

— Половина? — усміхнувся Саґара. — То було б добре. Я очікую гіршого.

— Ну то зробіть щось. Ви непогано спрацювалися з тими інквізиторками — а вони ж таки не останні особи в Імперії. Натисніть на якісь важелі. Нам потрібний головогриз, бо інакше я сам тут схибнуся.

Це була дуже добра ідея, і Саґара занотував собі у санторі: зустрітися завтра з сестрою Геленою з приводу психіатричної допомоги потерпілим.

— А чому не сьогодні? — спитав брат Аарон з якимись вередливими інтонаціями.

— Тому що зараз у мене сповідь, а потім я беру добровольців і ми вирушаємо до каналізації — шукати дитину.

Пан Іто зітхнув.

— Я ж казав вам, отче, що то привид. Це душа одного з тих, кого ви сьогодні поховали — і я дякую вам за це від усього серця. Вона заспокоїться тепер, і…

— Але моя душа не заспокоїться, поки я не переконаюсь, що то привид, — відказав Саґара.

— Отче, я втрачаю віру.

— Я так само.

Брат новіцій Хаас розкрив рота і кліпнув очима.

— Ви серйозно?

— Куди серйозніше. Як можна не втрачати віри щодня, коли бачиш, як люди створили людям пекло власноруч — а Господь їх не зупинив.

— Але ж… — брат Хаас запнувся. — Ну, я думаю, той… так було, мабуть, завжди, ось, що я кажу. Бог попускає здійснитися злу, бо може той… перетворити його на добро…

— Ось бачиш, сине, ти вже сам знаєш те, що я маю тобі сказати. Але, знаючи це, все ж таки втрачаєш віру. Отож, словами нічим не допоможеш. Так?

— Виходить, так, — брат Хаас опустив голову. — То що мені тепер робити?

— Спробуй робити як я: тримай у голові альтернативу.

— Тримати… що?

— Альтернативу. Іншу можливість.

— Яку?

— Все те ж саме. Люди творять людям пекло власноруч — і на цьому все. Ані винагороди та втіхи для тих, хто страждав. Ані покарання для тих, хто спричинив страждання. Ані Бога.

— Кепсько.

— Вавилоняни живуть із цим. Якщо можуть вони — зможеш і ти.

— А ви?

— А я не хочу.

— Так і я ж не хочу, отче!

— Тоді слухай. Я був би останнім на цьому світі дурнем і мерзотником, якби зараз сказав тобі, що Бог попустив ці страждання мешканцям Сунаґіші за їхні гріхи. Я був би просто дурнем, якби почав тобі поясняти, що це Божий план, з якого вийшло якесь більше благо для тих, хто тут загинув. Коли Бог прийшов до нас, ти сам знаєш, що він зробив з людським стражданням — Він розділив цю муку. Він не базікав на теми теодицеї, бо не шукав собі виправдань. Ми з тобою тут зараз можемо лише мовчати перед лицем страждання. Мовчати та діяти. Пам’ятаєш, коли Господові сказали про галилеян, вбитих Пілатом?