Врятований

Саґара мав певні резерви щодо хліба, але з вином було зовсім погано. Після урочистої служби він поділився своєю проблемою з отцем Фарадом.

— Даруйте, отче, — відповів колега. — Але я нічим не можу вам зарадити. Мені видано припасів для Святих Дарів на місяць, на тисячу двісті чоловік. Навіть на місцевих я не розраховував — мені сказали, що тут самі буддисти.

— Я хотів лише позичити, — сказав Саґара. — Наприкінці місяця в мене буде транспорт, і я віддам.

— Я, — молодий священик почервонів. — Я би радий, але… Розумієте, доводиться весь час думати наперед. А раптом транспорт не прийде?

— Орденські транспорти, трапляється, гинуть, — погодився Саґара. — Але, вважаючи на те, що бойові дії в секторі Палади закінчено, ймовірність вчасного приходу транспорту доволі висока.

Отець Фарад поворушив губами, дивлячись на лоба Саґарі так, начебто в нього там був не шрам, а якісь таємничі письмена, а потім сказав:

— Ні. Вибачте мене, але — ні. Ніяк.

— Даруйте, — сказав Саґара — і, вклонившись, пішов.

Він цього чекав і намагався не давати волю образі. Шінден став не потрібний — і шінденівців потроху вичавлювали з Сунаґіші.

Так, на словах, і навіть у справах на перший погляд все було добре. Шінденівці тепер не брали участі у розбиранні завалів — але несли регулярні патрулювання наметового містечка разом з людьми домініону Шезаар. Тисяча двісті каторжан — то був небезпечний елемент загальної мішанини на Сунаґіші. На деякий час новоприбульців приголомшили жахливі картини руйнування та смерті на Сунаґіші. Грабіжники, крадії, ґвалтівники, вбивці — вони стикнулись тут із злочином, який перевершував їхню уяву. Але в Саґари не було ілюзій: вони звикнуть до цих картин за дуже короткий час. І тоді їх знов турбуватимуть звичні «гострі» питання: азартні ігри, пошуки наркотиків, боротьба за статус, секс.

— Серед постраждалих — триста дванадцять жінок, — сказала на останньому перед прибуттям цієї гвардії брифінгу капітан Твіддл. — також дві жінки у нашому екіпажі, три сестри-інквізиторки та одинадцять службовиць у місії домініону. І нам на голову впаде тисяча двісті сексуально стурбованих мугирів. Які заходи безпеки вживає домініон, пане Реван?

— Ну… — юнак зашарівся. — Не треба думати, що їх привезуть так, без конвою. Звичайно, буде озброєна охорона.

— Звичайно, вона буде — але охороняти в’язнів в умовах напіввільного поселення — не те саме, що охороняти їх в умовах в’язниці, - зауважила сестра Гелена. — Я розслідувала бунт на транспорті «Мессіна» — там шарварок піднявся саме через жінок. Озброєну охорону вбили протягом менш ніж десяти хвилин. А то ж були професіонали. Дванадцять сотень чоловіків, охоплені сексуальним психозом — це не жарти, юначе.

— Ми можемо патрулювати наметове містечко цілодобово, — сказав Сео.

— Дуже добра ідея, — підтримав Гельтерман, — зважаючи на те, що ваша допомога при розбиранні завалів тепер не потрібна. Тобто, ми дуже вдячні і все таке — але наша техніка справляється краще.

— Я такої само думки, — кивнув Саґара.

— Але вас, сохеїв — лише сто двадцять, — сказала пані Твіддл. — Скільки на «Мессіні» було охорони, сестро?

— П’ятдесят чоловік.

— На скільки в’язнів?

— На чотириста чоловіків та сімдесят жінок.

Пані Твіддл присвиснула.

— Отакої! То що завадить цим тюряжникам так само роззброїти та повбивати наших хоробрих сохеїв?

— По-перше, роззброїти нас завадить те, що ми не братимемо зброї, - сказав Сео. — А по-друге…

— «По-першого» достатньо. Яка з вас користь без зброї?

— Ми патрулюватимемо в кідо, — сказав центуріон. — Знаєте, тут нещодавно одному вбивці випадково скрутили в’язи… Так от, ми вміємо це робити не лише випадково.

— Брат Сео має рацію, — сказала сестра Катерина. — Я сікля не поставлю в заклад на тисячу злочинців проти роти сохеїв в кідо. Але ж це патрулювання не може тривати вічно, пане Реван. Люди Мінато — у себе вдома. Чому вони в своїй домівці — нехай і зруйнованій, і спаленій — мають перебувати під охороною?

— Ххммм, — юнак знайомим рухом задрав підборіддя. Саґара вже навчився розуміти цю «мову тіла» — це значило, що Реван від засмучення починає нахабніти. — Я думав повернутися до цього питання згодом, але… пане Іто, краще скажіть ви.

— В нас були збори комуни, — тихо сказав пан Іто. — Радник Пеґю висунув пропозицію, яку ми обговорювали… Пропозиція проста: усіх бажаючих переправлять на інші планети Домініону. Нададуть документи, грошову та майнову допомогу…

— І… що вирішила комуна? — спитала сестра Сільвія.

— Власне, кожний вирішував за себе… Чотириста сімдесят сім чоловік хочуть покинути Мінато. Вісімдесят п’ять — залишаються.

— Он як… — Саґара схилив голову.

— Я знаю, про що ви думаєте, — старий усміхнувся. — Ні. Комуну Мінато не знищено. Вирок, який комуні винесла Директорія Вавилонських світів — не виконано. Ми є. Я обраний більшістю голосів голова комуни, на вчорашній нараді мене переобрано, і я залишаюся. Будь-яка людина. яка хоче стати членом комуни Мінато, має звернутися до мене, бо я мер цього міста, обраний більшістю голосів його жителів. Якщо панове в’язні, відбувши свій строк, побажають залишитись — гадаю, комуна їх прийме.

Саґара встав, підійшов до старого та потиснув йому руку. Так само зробили брат Сео, сестри-інквізиторки, пані Твіддл та Гельтерман, і останнім — Реван.

— Але питання жінок не зняте, — сказав Гельтерман.

— Майже зняте, — старий знизав плечима. — Залишається двадцять сім жінок, переважно мого віку… Інші… я гадаю, скоро вийдуть заміж за когось із цих поселенців. За місяць прийде корабель з жінками — і проблему буде принаймні частково розв’язано…

— Не так все просто, — хитнула головою сестра Гелена.

— Знаю, — відповів старий. — Але тепер це проблеми домініону Шезаар — і мої, бо я чиновник цього домініону. Я безмежно вдячний вам усім. Але треба вже нам якось зводитися на свої ноги та звикати до думки, що ми будемо жити далі…

Після наради Гельтерман підійшов до Саґари та Сео.

— От стариган, — сказав він стиха, похитуючи головою. — Таш-таш-таш, і вже злигався з тим жевжиком з Шезаарів.