Врятований

— Ти так впевнено це кажеш… — вишкірився Пацек.

— Навіть якщо припустити, — сказав Саґара, — що людська плоть має якийсь особливий вишуканий смак… Вона не може бути чимось більшим від будь-якої іншої вишуканої їжі. Згадайте собі найсмачнішу страву у своєму житті — і спитайте себе, чи ви ладні вбивати заради неї. Оце і все.

— Мої предки були людожери, — сказав Уеле. — Давно, на Старій Землі. Їли людей через те, що на їхніх островах бракувало тварин. Місіонери навчили їх слова Божого і тваринництва — і вони покинули той звичай.

— Здається, там не тільки Божим словом відучали від дурної звички, — сказав Пацек. — Там трохи куль додавали, га?

— Не без того, — спокійно погодився Уеле.

— На тих островах, звідки родом мої предки, — сказав Саґара, — є страва, яку готують з риби фуґу. Риба ця містить отруту, яка у мізерних дозах викликає дуже приємне оніміння всього тіла. Але якщо кухар буде хоч трохи недбалий, якщо він погано обробить ту рибу — гурман ризикує померти. Є приказка: «Хто їсть суп з фуґу — дурень. Хто не їсть — так само дурень». Про цю рибу також кажуть, що раз спробувавши її, вже не можне відмовитися. Але то неправда. Я пробував. Було смачно, і тіло приємно так наче щезало… І було це дуже лоскотне відчуття гри зо смертю: чи ця німотність минеться за хвилину — чи посилиться, мені паралізує віддих, і я вмру? Смак риби — то не головне. Люди знову й знову повертаються до фуґу заради цього лоскотного відчуття…

— Ат йолопи, — качнув головою Коннор.

— Але той… людожер так і не зміг спинитися, — не здавався Хаас.

— Гадаю, справа саме в цьому, — відповів Саґара. — У відчутті панування над життям та смертю. В усвідомленні того, що ти — вищий за інших людей. Що вони — ланки у твоєму харчувальному ланцюгу. Або в примітивній вірі, що, поїдаючи людину, ти поглинаєш її цноти, достоїнства…

— Але ж він не міг у таке вірити? — Ґван здійняв брова. — Чи… міг?

— Коли доля обрушує на людину випробування понад її сили… коли обставини вимагають нелюдяності… не всі можуть боротися. Той нещасний збожеволів — але навіть для нормальних людей у екстремальних обставинах кордони дозволеного повзуть вниз. Давно, ще до Еберу, спостерегли, що свідомість людини цивілізованої на війні робилася дуже схожою на свідомість дикуна. Люди починали вірити в такі речі, які самі ж у мирний час вважали за нісенітницю.

Всі замовкли і довго мовчали. Раптом Кінсбі спитав:

— Отче, а як з нами?

— Перепрошую?

— Ну… в екстремальних обставинах. Ви ж бачили нас. Ви приймали наші сповіді. Наша свідомість — вона як? Теж наближається до свідомості дикуна?

Саґара довго розважав перш ніж відповісти:

— Так. Іноді. Так само, як і моя.

— А як це… помітити у собі?

Саґара знову розважив.

— У такі хвилини світ робиться дуже простим та зрозумілим. Ніби розколюється надвоє: ось свої — ось чужі. Це — гарні хлопці, це — вилупки. Я, звісно, гарний хлопець, а вилупкам взагалі немає для чого жити. Іноді це не так вже й погано, насправді. Іноді це просто допомагає вижити — бо в умовах бою зайва рефлексія то смерть. Але це так зручно й спокусливо, що дехто починає жити за такими принципами й поза боєм.

— Дякую, отче, — сказав Кінсбі. — Розчин зараз закінчиться.

Саґара ввімкнув карту та переключив канали.

— Шеліпоф, де ти є?

У навушнику голосно позіхнули.

— Щойно я був у солодкій країні снів, але хтось мене безжально звідти повернув у грішний світ…

— На цьому грішному світі у сімнадцятому-де квадраті є колодязь. Веди машину туди і чекай нас.

За декілька хвилин вони були вже на поверхні. Чорне місто довкола них потроху тануло, бо в просвіти між будинками та вікна просочилося небо. Йшов дрібний дощ. Уеле вніс дитину в десантний модуль та поклав на коліна Кінсбі, що сів першим.

— Він ще ні разу не пописав, це як? — запитав він занепокоєно.

— Зневоднення, — пояснив Кінсбі. — Поки він не компенсує собі всю вологу…

— Ага, зрозуміло, — Уеле сів. — Гей, Шел, глянь сюди. Він гарненький, правда?

— Як мавпеня, — Шеліпоф розвернувся разом з сидінням. — Ну добре, добре. Гарненьке мавпеня.

Саґара не став тамувати сміх. Хлопчик насправді виглядав страхітливо — волосся збите у суцільну повсть, худе обличчя через брак вологи справді трохи зморщилося, як мавпяче — але він все одно був гарненький, бо був живий. І Саґара, попри всю втому та холод, почувався щасливим. Інші теж виглядали так, ніби кожен висидів яйце.

— Всі в зборі, - командер закрив за собою люк, Шеліпоф повів машину до океану.

— Як гадаєте, пане медикус, скільки йому років?

— Не знаю, — трохи злякано відповів Кінсбі, - Може, чотири, може, шість… Я не дуже добре розуміюся на дітях.

— А он місцеві, - Шеліпоф подав звуковий сигнал, і люди, оглядаючись, розступилися з вулиці, щоб пропустити модуль. — Знов йдуть по свої слимаки… Навіщо їм ті слимаки, сюди ж навезли гору їжі?

Справді, вулицею тяглася вервиця темних постатей — наче процесія тіней…

— Вони хочуть щось робити, — сказав Саґара. — Їм це потрібно, аби не втратити сенс існування. Шел, зупини.

— А, побачили місцевого старосту, свого дружбана, — декуріон зупинив модуль.

— Я на два слова, — Саґара відкрив люк та пішов до пана Іто. — Доброго ранку, сенсей.

— І вам доброго, панотче. Щось ви сьогодні у доброму гуморі. Хоча лоба вам хтось розкраяв дуже сильно, — пан Іто поцокав язиком.

— То через власну дурість, не зважайте. Але я зробив відкриття, пане Іто. Знаєте, яке?

І, нахилившись до старого, пошепки сказав:

— Привиди не хворіють на дизентерію.

На центуріона Сео можна було скинути майже всі обов’язки, які ніс Саґара, крім одного: той не міг за командера відслужити Месу.

З появою на Сунаґіші тисячі двохсот «поселенців» ситуація змінилася: разом з ними прибули образу два священики: отець Фарад і отець Котон. Меса, яку вони відслужили втрьох у неділю, була наймасовішою з усіх, які доводилося служити Саґарі.

Крім усього іншого, перед Саґарою руба постало питання логістики: хоча загальні Меси він служив лише двічі на тиждень, і на них приходила десь половина місцевих (населення Сунаґіші майже порівну поділялося на християн та буддистів), хліб та вино, хоч якими крихітними шматочками він не ламав облатки, невблаганно підходили до кінця. Наприкінці місяця мав прийти транспорт з командорії, але до того дня залишалось півтора тижні, і ці півтора тижні треба було якось існувати.