Страница 69 из 77
РОЗДІЛ 31
Майкл Вентон-Вікс ніколи не подобався Річардові, а з привидом усередині й поготів. Він не розумів, чому саме; він не мав нічого проти привидів взагалі, він не вважав, що смерть робить когось гіршим, але… йому це не подобалося.
Тим не менш, важко було не відчути до нього певну жалість. Майкл сидів нещасний на табуретці, обперши лікті на великий стіл, а голову — на руки. Він здавався хворим і змученим. Він здавався сильно стомленим. Він здавався жалюгідним. Його історія була болючою, вона завершилася його спробами оволодіти спочатку Реджем, а потім Річардом.
— Ви мали рацію, — завершив він. — Абсолютно.
Це він сказав Діркові, і той скривився, наче намагався не посміхатися тріумфально надто часто.
Голос належав Майклу й водночас комусь іншому. Цей голос набув усе те, чого може набути голос упродовж мільярду років жаху та ізоляції, і він наповнював серця тих, хто його чув, запаморочливим холодом на кшталт того, що стискає розум і живіт, коли стоїш уночі над урвищем.
Він подивився на Реджа та на Річарда, і його очі справляли той самий ефект — провокували жалість і жах. Річард був змушений відвернутися.
— Я мушу просити вибачення у вас обох, — сказав привид усередині Майкла, — і я прошу його від щирого серця, сподіваючись на те, що зрозумівши відчай мого становища та надію, яку пропонує мені ця машина, ви зрозумієте, чому я діяв так, як я діяв, і знайдете в собі сили пробачити мене. І допомогти мені. Благаю вас.
— Налийте йому віскі, — похмуро сказав Дірк.
— У мене немає віскі, — сказав Редж. — Гм, портвейну? У мене є пляшка Марго, яку можна відкрити. Дуже гарне. Йому треба дати подихати впродовж години, і я, звісно, можу це зробити, це дуже просто, я…
— Ви мені допоможете? — перебив його привид.
Редж пішов за портвейном і келихами.
— Навіщо ви захопили тіло цього чоловіка? — запитав Дірк.
— Мені потрібні голос, щоб говорити, та тіло, щоб діяти. Він не постраждає від цього…
— Дозвольте мені повторити своє питання. Навіщо ви захопили тіло цього чоловіка? — наполягав Дірк.
Привид змусив Майклове тіло знизати плечима.
— Він був згодний. Ці двоє джентльменів, цілком зрозуміло, чинили опір моєму… ну, навіюванню — ваша аналогія правильна. Але щодо цього… Мені здається, що його почуття власної індивідуальності зараз на спаді. Я дуже вдячний йому та не заподію йому ніякої шкоди.
— Його почуття власної індивідуальності, — задумливо повторив Дірк, — зараз на спаді.
— Думаю, це може бути правдою, — тихо сказав Діркові Річард. — Минулої ночі він здавався дуже пригніченим. Те єдине, що було для нього важливо, у нього відібрали через те, що він… ну, йому це вдавалося робити не дуже добре. Хоча він і гордий, я думаю, що його могла приваблювати думка про те, що він для чогось потрібний.
— Гм, — сказав Дірк, а потім сказав це ще раз. А потім сказав те саме втретє, дуже виразно. А потім обернувся навколо себе та гримнув на тіло, що сиділо на табуреті:
— Майкле Вентон-Вінкс!
Майклова голова сіпнулася та кліпнула очима.
— Так? — сказав він своїм звичайним жалобним голосом. Його очі слідкували за рухом Дірка.
— Ви мене чуєте, — сказав Дірк, — і можете казати те, що хочете?
— О, так, — сказав Майкл, — безперечно можу.
— Ця… істота, цей дух. Ви знаєте, що він усередині вас? Ви згодні з його присутністю? Ви добровільно берете участь у тому, що він хоче зробити?
— Все правильно. Я був дуже зворушений його розповіддю про себе і дуже хочу допомогти йому. Взагалі-то, я вважаю, що з мого боку такий вчинок буде правильний.
— Гаразд, — сказав Дірк і клацнув пальцями, — можете йти.
Майклова голова раптово понурилася, а через секунду або дві знову повільно підвелася, неначе її надували, як шину.
Привид знову був головним.
Дірк узяв стілець, крутнув його навколо осі та сів на нього, розставивши ноги, лицем до Майкла, уважно дивлячись у його очі.
— Ще раз, — сказав він. — Розкажіть мені ще раз. Швидко, без деталей.
Майклове тіло трохи напружилося. Воно простягнуло руку до Дірка.
— Не торкайтеся мене! — гримнув Дірк. — Просто розкажіть факти. Як тільки спробуєте змусити мене пожаліти вас, я вам око виштрикну. Принаймні, тому, в кого ви його позичаєте. Тож облиште всю цю схожу на… емм…
— Колрідж, — раптом сказав Річард. — Це звучало точнісінько як у Колріджа. Це було схоже на «Поему про старого мореплавця». Принаймні подекуди.
Дірк нахмурився.
— Колрідж? — запитав він.
— Я намагався розповісти йому свою історію, — визнав привид. — Я…
— Перепрошую, — сказав Дірк. — Вибачте, але раніше я ще жодного разу не допитував привида, якому чотири мільярди років. Мова йде про Семюела Тейлора? Ви кажете, що розповіли свою історію Семюелу Тейлорові Колріджу?
— Я був здатний вселятися в його розум… у певні часи. Коли він був у сприйнятливому стані.
— Ви маєте на увазі, коли він споживав опій?
— Саме так. Тоді він був більш розслаблений.
— Не те слово, — пирхнув Редж. — Іноді, коли я з ним стикався, він був приголомшливо розслаблений. Слухайте, я заварю кави.
Він пішов у кухню, і звідти було чути, як він тихо сміється.
— Це зовсім інший світ, — сідаючи та хитаючи головою бурмотів собі під ніс Річард.
— Але на жаль, коли він повністю володів собою, я, так би мовити, ним не володів, — сказав привид, — тож нічого не вдалося. А те, що він написав, він дуже наплутав.
— Наведіть приклади, — пробурмотів Річард.
— Професоре! — покликав Дірк. — Це може звучати абсурдно, але… Колрідж ніколи не намагався… скористатися вашою машиною часу? Не соромтеся, викладіть свої думки в зручній для вас формі.
— А ви знаєте, — сказав Редж, визираючи з-за дверей, — одного разу він ходив навколо та дуже цікавився, але, напевно, був у надто розслабленому стані, щоб що-небудь зробити.
— Зрозуміло, — сказав Дірк. — Але чому? — додав він, знову обернувшись до дивної фігури Майкла на табуреті. — Чому ви так довго когось шукали?
— Впродовж довгих, дуже довгих періодів я був слабкий, майже не існував, і не був здатний справляти якийсь вплив. До того ж, звісно, раніше тут не було машини часу, та… не було для мене жодної надії.
— Можливо, привиди існують як складні хвильові процеси, — припустив Річард, — як інтерференція між реальним і можливим. Тоді мають бути нерегулярні піки та провали, як у осцилограмі музичного звуку.
Привид різко перевів Майклові очі на Річарда.
— Ви… — сказав він. — Це ви написали ту статтю…
— Емм… так…
— Мене вона сильно зворушила, — сказав привид з раптовим покаянням у голосі, яке, схоже, захопило зненацька не тільки його слухачів, але й його самого.
— О. Зрозуміло, — сказав Річард. — Дякую. Минулого разу, коли ви про неї згадували, вона вам не дуже подобалася. Ну, я розумію, що то були не зовсім ви…
Річард відкинувся на спину та нахмурився.
— Отже, — сказав Дірк. — Повернімося до початку.
Привид набрав у Майклові груди повітря та почав знову.
— Ми були на кораблі… — сказав він.
— На космічному кораблі.
— Так. Летіли з Салаксали, планети в… ну, дуже далеко звідси. Бурхливий світ, де багато насилля. Ми — нас було близько ста — вирушили, як це часто робилося, щоб знайти для себе новий світ. Усі планети в цій системі анітрохи не відповідали нашим вимогам, але на цій планеті ми зупинилися, щоб поповнити припаси необхідних мінералів.