Страница 20 из 77
— І що це було?
— Ну, це була програма, що працювала, так би мовити, навпаки. Навіть дивно, як багато з найкращих вигадів є насправді ідеями зробити щось навпаки. Розумієте, на той час уже було кілька програм, метою яких було допомагати користувачеві приймати рішення, правильно упорядковуючи та аналізуючи всі важливі факти, щоб зрештою користувач природним способом приходив до правильного висновку. Недоліком цих програм було те, що рішення, до якого приводили правильно впорядковані та проаналізовані факти, не обов'язково було тим, якого хотів користувач.
— Та-ак, — почувся з кухні голос Реджа.
— Тож великою ідеєю Ґордона було розробити програму, що дозволяє від самого початку вводити те рішення, яке ви хочете прийняти, і лише після цього давати їй факти. Метою програми, якої вона досягала досить легко, було просто сконструювати правдоподібну послідовність начебто логічних кроків, що поєднували факти з висновком.
— І мушу сказати, що працювало це чудово. Ґордон майже відразу зміг купити собі «Порше», попри те, що майже не мав грошей і був поганим водієм. Навіть представник його банку не зміг причепитися до його аргументації. Навіть після того, як Ґордон розбив її через три місяці.
— Боже мій. І ця програма добре продавалася?
— Ми не продали жодної копії.
— Ви мене вражаєте. Це звучить як справжній успіх.
— Це дійсно був успіх, — нерішуче сказав Річард. — Весь проект був повністю куплений Пентагоном. Ця купівля забезпечила нашій компанії дуже добрий фінансовий фундамент. Але моральним підставам я не став би сильно довіряти. Я нещодавно аналізував багато аргументів, що наводилися на підтримку проекту «Зоряних воєн», і якщо знати, що шукати, то слід наших алгоритмів досить очевидний. Настільки очевидний, що дослідивши, чим займався Пентагон останні два роки, я можу досить певно стверджувати, що військовий флот Сполучених Штатів користується версією 2.0, у той час як повітряні сили мають лише бета-версію 1.5. Дивно це.
— У вас є її копія?
— Авжеж, ні, — сказав Річард, — не хочу я мати з нею нічого спільного. До того ж, коли Пентагон купив усе, вони купили все. До останньої підпрограми, до останньої дискети, до останнього записника. Я радів, що ми здихалися цього. Якщо ми дійсно здихалися. Наразі я займаюся власними проектами.
Він знову поколупав у каміні коцюбою, питаючи себе про те, що він тут робить, коли в нього стільки роботи. Ґордон постійно підганяв його щодо випуску нової суперверсії «Гімну», що використовувала б переваги Макінтоша ІІ, а він сильно затримувався з цим. А щодо пропозиції зробити модуль, який в реальному часі конвертує індекси Доу-Джонса в MIDI-файли, то про це він просто пожартував, але Ґордон, звісно, вчепився в цю ідею й наполягав на її реалізації. Вона теж мала бути вже готова, але ще не була. Він раптом збагнув, чому він був тут.
Що ж, це був приємний вечір, навіть попри те, що він не розумів, чому Реджеві так кортіло побачитися з ним. Він узяв зі столу дві книги. Цей стіл, вочевидь, слугував також і обіднім, бо хоча стоси й справляли враження, що були тут уже кілька тижнів, відсутність пилу навколо них казала про те, що недавно їх зсовували.
Можливо, — подумав він, — коли живеш у такій замкненій спільноті, як Кембриджський Коледж, то навіть у наші часи потреба в дружній бесіді з кимось іншим може стати дуже сильною. Професор був хорошою людиною, але під час вечері було очевидно, що багато з його колег дотримувалися думки, що його ексцентричні звички були занадто ексцентричними, особливо зважаючи на те, що колеги й самі були диваками. Його не залишали думки про С'юзан, але до цього він звик.
Він погортав сторінки двох книг, які тримав у руках. Одна з них, старіша, була описом випадків у Борлі Ректорі — найзнаменитішому в Англії будинку з привидами. Корінець обтріпався, а фотографії були такі сірі та нечіткі, що на них ледве вдавалося щось розгледіти. Ілюстрація, про яку він подумав, що це дуже вдала (або підробна) світлина якогось примарного видіння, коли він прочитав підпис, виявилися портретом автора.
Друга книга була новішою, і за дивним збігом була путівником по островах Греції. Коли він ліниво гортав її сторінки, звідти випав папірець.
— Вам «Ерл Грей» чи «Лапсанг Сучонг»? — обізвався Редж. — Або «Дарджілінг»? — А може «П. Дж. Тіпс»? У мене, боюсь, лише в пакетиках. І всі вони не дуже свіжі.
— Дарджілінг, будь ласка, — відповів Річард, нагнувшись. щоб підняти папірець.
— З молоком? — спитав Редж.
— Так, будь ласка.
— Подвійну кількість чи звичайну?
— Звичайну, будь ласка.
Річард поклав папірець назад у книгу, побачивши при цьому, що на ньому були квапливо нашкрябані слова. Слова, на диво, були такі: «Подивіться на цю просту сільничку. Подивіться на цю просту шапку».
— Цукру?
— Гм, що? — сіпнувся Річард. Він швидко поклав книгу на стос.
— Це в мене жарт такий, — весело сказав Редж, — щоб перевірити, чи мене слухають.
Радісно посміхаючись, він вийшов з кухні, несучи маленьку тацю з двома чашками, яку він раптом кинув на підлогу. Чай розлився по килиму. Одна з чашок розбилася, інша закотилася під стіл. Редж обперся на одвірок, збліднувши та витріщивши очі.
Якийсь час усе відбувалося дуже повільно: Річард від подиву не знав, що йому робити, а потім незграбно стрибнув на допомогу. Але старий уже просив вибачити його та пропонував заварити іншу чашку чаю.
Річард підвів його до канапи.
— Як ви почуваєтеся? — безпомічно запитав Річард. — Мені викликати лікаря?
Редж відмахнувся.
— Усе гаразд, — наполягав він, — я добре почуваюся. Мені здалося, що я почув… мене налякав звук. Але то мені примарилося. Напевно, пари з чаю нанюхався. Мені просто треба перевести подих. Думаю, що трошечки портвейну миттєво оживить мене. Прошу мене вибачити, я не хотів так налякати вас.
Він махнув рукою в напрямку графина з портвейном. Річард швиденько налив келишок і подав його професорові.
— А що за звук? — запитав він, не розуміючи, що в біса може так налякати.
Цієї миті на верхньому поверсі почувся якийсь рух і дивовижне важке дихання.
— Саме цей… — прошепотів Редж. Келих з портвейном лежав біля його ніг розбитий. Здавалося, що поверхом вище хтось тупотить. — Ви чули це?
— Ну, так.
Це, схоже, підбадьорило старого.
Річард стривожено подивився на стелю.
— Там нагорі хтось є? — запитав він, відчуваючи, що спитати про це нечемно, але необхідно.
— Ні, — сказав Редж тихим голосом, який вразив Річарда страхом, — нікого. Нікого там не має бути.
— Тоді…
Редж, хитаючись, намагався підвестися, на його обличчі раптом з'явилася сувора рішучість.
— Я мушу піднятися туди, — тихо сказав він. — Мушу. Будь ласка, зачекайте на мене тут.
— Послухайте, що це таке? — вимагав Річард, ставши між Реджем і дверима. — Це що, зламник? Буде краще, якщо туди піду я. Я певний, що там нікого, просто вітер абощо.
Річард не знав, чому він так сказав. Було очевидно, що це не вітер і взагалі ніщо схоже на вітер, бо хоча вітер і може робити звуки, що схожі на дихання, він навряд чи може так тупотіти.
— Ні, — сказав старий, чемно але жорстко відштовхуючи його з дороги, — це маю зробити я.
Річард безпомічно пройшов за ним у двері до маленького коридору, за яким була крихітна кухня. Звідти вгору йшли темні дерев'яні сходи; сходинки здавалися ушкодженими, подряпаними.