Страница 39 из 48
Мандрівник, як-от я, добре знайомий з цими суперечностями між пам’яттю й уявою. Коли готуюсь відвідати якесь місто, регіон чи країну, де я ніколи не був, я впродовж кількох тижнів або місяців перед від’їздом потроху створюю для себе певний образ, спершу туманний, потім дедалі чіткіший. Я роблю це, відштовхуючись від мого читання, від моїх фотодокументів, із розповідей друзів, рідних або колег. Це звична справа. Але сам я відштовхуюся від власних назв тих міст і регіонів, а ще від назв, які в мене з ними асоціюються. Назви місць мають для мене – як і для багатьох людей, починаючи з оповідача «У пошуках утраченого часу», – велику силу асоціацій, надто в плані кольору. Часто те чи інше суголосся, написання, ритм або розподіл голосних сприяють тому, щоб зафарбувати справжніми барвами – моїми власними – якийсь уявний образ, який ані текст, ані фото не можуть остаточно вхопити. У випадку з проектами подорожей таке фарбування за допомогою назв підсилює радісне хвилювання – Vorfreude [нім.: передчуття радості], як чудово це звучить німецькою, – що передує кожному відбуттю назустріч невідомому. Тут, як і всюди, щастя – це його очікування.
Відтак розпочинається сама подорож, із відкриттями, перипетіями, зустрічами. На місці я вже розумію, що образ міста або країни, який я собі навигадував, був хибний і з погляду форми чи топографії, і в сенсі атмосфери та мешканців, і в тому, що стосується фарб і загального враження, яке вони породжують. Усе це доводиться так чи так коригувати. Що я з утіхою й роблю, іноді підсміюючись над самим собою за те, що уявив себе «маленьким Прустом» і знову став жертвою власної уяви, як наївний, повіривши, що, скажімо, в місті, назва якого містить багато літер «а», неодмінно має бути безліч будівель зі старої черепиці та цегли. Звісно. У всьому винні простенькі віршики, кітчевий живопис, примітивна гра слів, простацькі римування.
Але настає час повертатися додому. Мало-помалу точний образ міста чи країни, підправлений прямо на місці мандрівок і збережений на світлинах або поштових картках, пригладжується, стирається, змінюється. За кілька тижнів або місяців у пам’яті знову зринає і закріплюється інший образ: той самий, що я витворив собі перед від’їздом, і який деколи зовсім не схожий на те, що я бачив на місці, зокрема, що стосується фарб. Відтепер цей образ неможливо стерти. То навіщо ж подорожувати? Я знаю, що цей образ – той самий, перший, єдиний, «справжній», збагачений усіма барвами моєї уяви – я збережу до кінця своїх днів. Немовби мій спогад про те, що я намріяв, сильніший за те, що я пережив. Для поета ця істина звичайна, часта, посутня. Уся поезія Нерваля, наприклад, є цьому чудовою ілюстрацією. А для історика?
Преференції і соцопитування
Мені випало взяти участь у вуличному опитуванні на тему кольору лише один раз, уже в досить немолодому віці, коли мені було близько п’ятдесяти, десь у переддень Різдва в Парижі на бульварі Осман неподалік універмагу «Прентан». Молода дівчина із сумним обличчям, одягнена у ще сумніше коричневе пальто, запитала в мене, який мій улюблений колір. Я відповів «зелений», як відповів би тридцять і сорок років тому, якби мене запитали, і як відповів би й сьогодні. Я завжди любив зелений колір, як загалом, так і кожен з його численних відтінків, надто темно-зелених і тих, що схиляються до сірого. Мода на екологію тут ні до чого.
Моя відповідь була короткою і швидкою, але дівчині знадобилося декілька хвилин, щоб заповнити незліченні папери й поставити хрестики біля різних приміток. Але вона не запитала ні про моє географічне походження, ні про мою професійну діяльність, натомість запитала, чи мені «більш як 60 років». Це мене трохи зачепило, адже я був на десять років молодший. Щоправда, їй самій було близько двадцяти і я, безсумнівно, видавався їй стариганом. На той момент я вже опублікував багато книжок і статей з історії кольору й неодноразово коментував результати опитувань щодо улюблених і неулюблених кольорів. Тому я спробував завести розмову, довідатися більше про замовника або про мету опитування, яке проводить ця дівчина, і при цьому поділитися деякими знаннями з цієї теми. Але марно... Не кажучи ні слова, вона повернулась і розчинилась у натовпі. Можливо, вона сприйняла мене за кретина напідпитку або базікала, який схопився за нагоду, аби позалицятися до неї. Якщо ти товстуватий і голомозий та до того ж червонопикий, непросто зав’язати розмову з незнайомкою, не викликаючи презирства або підозри.
Для історика, напевне, найважливішою інформацією, що була здобута внаслідок усіх цих опитувань про колірні преференції, є те, що їхні результати не змінюються відтоді, як ці опитування з’явилися, тобто від кінця XIX століття. Уперше їх організували в Німеччині в 1880–1890 роках, відтак близько 1900 року у Сполучених Штатах, а потім, після Першої світової війни, вони поширилися всіма країнами Заходу. Замовниками тих опитувань були маркетинг і реклама, які тільки набирали обертів. Методика, яку застосовували, анітрохи не змінилася протягом десятиліть; вона полягає в тому, щоб зупинити перехожого на вулиці й просто запитати: «Який ваш улюблений колір?» Щоб відповідь була повноцінною і могла бути врахована, вона має бути чіткою та спонтанною: один реальний колірний термін, не два і не три, ніяких прикметників для відтінків і тим паче ніяких роздумів і розпитувань, чи стосується запитання одягу, меблів, живопису чи чогось іще. Ні, це просте й пряме запитання, і на нього має бути проста й чітка відповідь. Тут важливо не те, як використовують колір, і не його матеріальний аспект, а уявлення про нього.
В Європі це уявлення не змінюється. Незважаючи на нові технології, нові способи освітлення, нові засоби передачі кольору, всі зміни суспільства і сприйняття починаючи від XIX століття, результати не сильно відрізняються від покоління до покоління. Як і в 1890-х чи 1930-х, так і в 1970-х або 2000-х на чолі завжди опиняється синій: від 40 до 50 % відповідей; потім іде зелений: 15–20 %; за ним червоний: 12–15 %; білий і чорний відстають: у кожного з них 5–8 %; і, нарешті, неулюблений жовтий стоїть на останньому місці – менше 2 % відповідей. Для кольорів «другого порядку» (рожевий, помаранчевий, сірий, фіолетовий і коричневий) залишаються самі крихти.
Результати не тільки не змінюються десятиліттями, а й, крім того, вони приблизно однакові в усіх країнах Європи – від Португалії до Польщі, від Греції до Норвегії. Ні клімат, ні історія, ні релігія, ні культурні традиції, ні, щобільше, політичний режим або рівень економічного розвитку вочевидь не впливають на улюблені й неулюблені кольори. Всюди бере гору синій, за ним зелений і червоний, а пасе задніх жовтий. Але що дивніше, так це розташування колірних преференцій: воно стосується і чоловіків, і жінок, усіх вікових і соціопрофесійних категорій. Лише маленькі діти виказують деяку розмаїтість у поглядах: вони неабияк прихильні до червоного, який ставлять десь поруч із синім, і до жовтого, який їм подобається більше, ніж дорослим.
Такі результати опитувань в Європі. Але вони геть не відрізняються від результатів опитувань в інших країнах Заходу: США, Канаді, Австралії, Новій Зеландії. Натомість за межами цих країн преференції інші. Наприклад, в Японії першість здобуває білий колір, потім червоний і рожевий; у Китаї червоний випереджає жовтий і синій; в Індії і в країнах Індокитаю рожевий і помаранчевий ушановують більше, ніж в Європі, а синій, навпаки, зовсім не цінують. Щодо народів Африки й Центральної Азії, їм інколи важко пристосуватися до колірних параметрів у розумінні західної культури (відтінок, тон, насиченість). Розглядаючи певний колір, їм деколи важливіше знати, чи сухий він або вологий, м’який чи твердий, гладенький чи шорсткий, аніж визначити, чи належить він до червоної, синьої або жовтої гами. Для них колір не є річчю в собі, і тим паче він не є суто явищем зору. Його сприймають нарівні з іншими сенсорними параметрами, і тому «європейські» соцопитування щодо улюблених і неулюблених кольорів там не мають особливого сенсу.