Кольори наших споминів

У цьому сенсі більш промовистим був би приклад із тваринами. Що можна достеменно знати про те, як тварини бачать кольори? Людина сама проводить досліди, сама подає сигнали-подразники, сама спостерігає за поведінкою тварини і сама витлумачує результат. Усі тести, виміри, розрахунки, таблиці аналітичні й інтерпретаційні – їх, урешті-решт, створює, кодує і розшифровує людина. Що ж на їхній основі можливо істинно пізнати про тварин? Зовсім небагато, хіба те, що різні види реагують на одні й ті самі подразники по-різному, що бджіл нібито збуджують одні кольори, а биків – інші, що пугачі та сови, очевидно, можуть розрізняти безліч відтінків сірого, що кролики не люблять синього кольору, а свині – рожевого. Справді, цього обмаль. Та й, крім того, це доволі дискусійно.

Фіолетовий – не для дітей

Кольори відзначаються ще й тим, що стосуються всіх і кожного. Я часто пересвідчувався в цьому під час лекцій перед широкою публікою. Тим часом як щодо інших тем слухачі, коли їм дають слово після виступу оратора, часто мовчать, чи то шаріючись, чи то без особливого зацікавлення або не знаючи, що запитати, тема кольору, навпаки, розв’язує язики, і чуєш тисячі запитань чи спостережень, на які доводиться реагувати. Надто якщо в залі є неминучі психологи-аматори або шукачі архетипів, які обожнюють езотерику, – на цю тему вони можуть говорити нескінченно.

Діти теж не пасуть задніх: тема кольору їм також розв’язує язики і дає бажання говорити безугавно. Мене неодноразово запрошували виступати у молодших класах, і я міг пересвідчитися, наскільки легко розмова про колір (і про тварин) пробуджує цікавість і навіть захоплює малюків. Вони відразу називають свої улюблені кольори, висміюють ті, які їм не подобаються, асоціюють один колір із певним поняттям, інший – з яким-небудь почуттям або переживанням. Символіка кольору вочевидь не є для них таємницею; слухати їх завжди корисно фахівцеві й весело для всіх інших.

Кілька років тому мене запросили розповісти про кольори в початковій школі в паризькому кварталі Маре. Це був клас СМ1 (перший клас середнього циклу), учні мали 8–10 років. З нагоди мого візиту вчителька вирішила організувати навчальні ігри, для цього вона поділила клас на п’ять команд: команду синіх, червоних, жовтих, зелених і фіолетових. Вона попросила дітлахів, дівчаток і хлопчиків, обрати собі команду так, щоб у кожній було всіх приблизно порівну. Завдання виявилося неможливим: ніхто з учнів не хотів іти до фіолетової команди. Ніхто з двадцяти семи або двадцяти восьми осіб! Звичайно, ми почали запитувати, чому. Багато хто відповів, що «фіолетовий – не для дітей». Цим вони хотіли сказати, що це колір для «старих»; один з учнів навіть розповів, що у бабусиної подруги фіолетове волосся, інша учениця повідала, як щороку дарує своїм бабусі з дідусем на Різдво фіолетове мило із запахом фіалки. Ще більше дітей зазначали, що фіолетовий – «не справжній». Це означає, що фіолетовий для них не стоїть нарівні з синім, червоним, жовтим і зеленим; звідси належність до команди фіолетових сприймалась як щось принизливе. Це останнє зауваження особливо цікаве для історика кольору. Воно вказує на те, що, на погляд дітей, зелений і фіолетовий (кольори, які начебто «доповнюють» один одного) не можна віднести до однієї категорії. Зелений має однаковий статус із синім, червоним і жовтим, а фіолетовий – ні. Отже, стає очевидно, що діти дуже чутливі до соціально-культурних практик, які ставлять зелений колір в один ряд із трьома іншими, але вони не такі чутливі до наукових класифікацій, які (на жаль!) викладають їм у початковій школі й твердять, нібито зелений – це складовий колір, напівколір, колір другого порядку, як фіолетовий і помаранчевий. Хімікам і фізикам було б корисно прислухатися до дітей і переглянути свої класифікації.

Серед усього класу, вороже налаштованого проти фіолетового кольору, один учень тримався окремо. Певна річ, він теж не хотів бути у фіолетовій команді, надто один, але не хотів сказати, чому. Він наполягав, що це «таємниця». Ми з учителем ладні були залишити його з його секретом, але однокласники відразу напосілися на нього. Смішки, жарти, вмовляння врешті-решт зробили своє діло, і сором’язливий хлопчик (як виявилося, не надто й сором’язливий) погодився розказати й тихо видихнув: «Фіолетовий приносить нещастя». Це зізнання не викликало ні сміху, ні протесту в більшості дітей, бо вони погодилися: так, фіолетовий приносить нещастя.

Історія цього кольору, здається, підтверджує їхні слова. Принаймні частково. Варто трохи про це розповісти.

Для нашого сприйняття сьогодні фіолетовий колір – це змішання синього й червоного; для нас це очевидність, якщо не істина. Але для суспільств минулих століть, що не знали спектра й класифікували кольори не так, як ми, все було інакше. Фіолетовий не мав нічого спільного з червоним і був мало пов’язаний із синім. Його розуміли лише як різновид чорного. Крім того, в середньовічній латині одним зі слів, яким зазвичай позначали фіолетовий, було subniger, тобто «під-чорний» або «напів-чорний». У католицькій системі літургійних кольорів це старе визначення фіолетового зберіглося до сьогодні. У цій системі фіолетовий поруч із чорним є кольором скорботи й каяття: під час Великого посту й Адвенту носили фіолетовий, у Страсну п’ятницю – чорний; фіолетовий для малої жалоби, чорний – для великої. Для християн фіолетовий – це субститут чорного кольору.

Утім, наприкінці доби Середньовіччя звичайний фіолетовий колір змінює свій статус. І хоча він, як і раніше, ніяк не пов’язаний зі червоним, відтепер у колірній гамі він посідає місце між синім і чорним. На зображеннях фіолетовий уже не сприймається лише як різновид чорного, він може також виступати як відтінок синього, зокрема, темно-синього. Цей колір не назвеш улюбленим, позаяк його вважають оманливим і непостійним. З погляду хімії він нестабільний як у фарбуванні, так і в живописі. Тому в символіці він стає – поряд із жовтим – кольором брехунів і зрадників. Починаючи з Ґанелона, зрадника у «Пісні про Роланда»; правду кажучи, в літературному тексті XII століття цей персонаж ніяк не був пов’язаний з фіолетовим кольором, однак у XV–XVI століттях вислів «фіолетовий колір Ґанелона» часто позначає колір зради.

Пізніше, у другій половині XVII століття, коли Ньютон ставить досліди з призмою і виявляє дисперсію світла у спектрі, тобто новий порядок кольорів, фіолетовий нарешті дістає своє місце між червоним і синім. Зазнає переоцінки і його символічна вага. У XIX столітті він стає емблематичним кольором єпископів (тоді як кардинали здавна носили червоне) і вперше зацікавлює художників і поетів. Зокрема, символісти вбачають у ньому «колір таємниці», пов’язаний із непізнаною сутністю людей і речей.

Сьогодні багато наших сучасників уявляють і сприймають фіолетовий колір ближче до червоного, ніж до синього. Але, як і раніше, його недолюблюють. Фіолетовий завжди називають першим або другим, коли питаєш людей про їхні неулюблені кольори. Здається, ще гірше не щастить тільки коричневому. Для більшості європейців фіолетовий колір – агресивний, ексцентричний, тривожний. Деякі жінки, як і діти, про яких ми згадали, теж вважають, що він приносить нещастя: нізащо у світі вони не вдягнуть фіолетове. І навпаки – дизайнери, стилісти, митці, які шукають чогось нового або провокаційного, вбачають у ньому «витонченість, вигадливість, смислове наповнення». Дехто навіть пророкує йому звання «кольору XXI століття». Щонайменше!

Примхи пам’яті

Трапляються випадки, коли уява підбадьорює пам’ять, супроводжує її на всіх вигинах і різких поворотах, допомагає віднайти в її глибинах той чи той спогад, похований під багатьма шарами повсякденних реалій, неминуче тривіальних і обтяжливих. Але трапляються й інші випадки, яких, можливо, навіть більше, коли пам’ять і уява йдуть різними шляхами, входять у суперечність і борються між собою за те, щоб утвердити своє відчуття минулого.