Страница 10 из 48
Так учинили й батьки мого однокласника Філіпа, який теж, як і я, був у скаутському загоні кварталу Сен-Лазар. Я непогано його знав, бо належали ми до однієї шістки «вовків-сірків», але він зовсім не був мені до вподоби. Це був самовпевнений задавака, який хизувався своїми багатими батьками, всіляко демонструючи свою перевагу. Вдома вони мали навіть телевізор, що в 1956 році було ознакою великого достатку (сьогодні це радше навпаки). Для горезвісного паспорта його татко – очевидно, не менший чванько, ніж його син, – замовив кольорові фотографії, а це на ті часи було рідкісним явищем. Філіп вихвалявся тими знімками, приносив їх на збори загону три четверги поспіль і галасливо хизувався. Він лише один серед нас володів таким скарбом. Ми заздрили, адже у нас були тільки звичайні чорно-білі світлини. Ці кольорові картки із зображенням чемного учня в недільному костюмі здавалися нам і дивом-дивним, і «бомбою» (як у ті роки любили казати серед школярів). Філіп і справді нас «розбомбив» своїми пречудовими та нестерпними фотографіями у кольорі.
Та невдовзі прийшла помста. Батько Філіпа не встиг оформити паспорт вчасно, і коли за десять днів до від’їзду вони обоє з’явилися в мерії, чиновник не взяв у них горезвісні фотографії: мовляв, вони не відповідають «визначеному зразку», адже вони кольорові. Батько Філіпа мало не луснув з люті, погрожував своїми нібито впливовими зв’язками, але все намарно. Довелося робити нові фотографії, тепер чорно-білі. Врешті-решт уся справа завершилася повним фіаско, бо тяганина розтягнулася ще на кілька днів і паспорт не зробили вчасно. Філіп не поїхав з нами до лижного табору і того року втратив можливість відкрити для себе Швейцарію. Не знаючи причини його відсутності, ми вирішили, що він захворів, і навіть трохи співчували. Але й не дуже. Тільки потім, коли ми повернулися додому, дізналися розкішну історію про ті кольорові фотографії; от тоді ми змогли з усією жорстокістю, на яку здатні діти у дев’ять-десять років, познущатися зі свого нікчемного товариша. Погорда не дозволяла йому повернутися до нас іще кілька тижнів.
Безталанна історія юного Філіпа не така вже й анекдотична, як здається. Вона показує, наскільки у Франції п’ятдесят років тому кольорову фотографію ще сприймали чимось підозрілим або несправжнім. Держава та закон поставали у чорно-білій гамі, а також усе, що претендувало на точність, серйозність, правильність, істинність. А кольори стосувалися таких категорій, як фривольність, мальовничість, дозвілля, ба навіть насолода та розпуста. Утім, треба зазначити, що тодішня кольорова фотографія мала значно гіршу якість, ніж тепер, навіть у передових галузях науки.
За якесь півстоліття відчутно змінилися практики, технічні можливості, коди та системи цінностей: віднині для більшості посвідчень особи необхідно подавати кольорові фотографії; до того ж вони мають улягати дуже чітким вимогам формату, кадрування, ракурсу. Не можна навіть посміхатися, що багато що говорить про теперішнє суспільство... Щодо чорно-білої фотографії, яку раніше вважали більш правдивою і точною, за наших днів гадають, ніби вона неповна або менш точна. Втім, так вважають не скрізь: досі існують компанії, де під час наймання на роботу вимагають анкету з чорно-білими фотографіями. У Франції таких уже негусто, але у Німеччині їх поки що більшість.
Протиставлення кольорового чорно-білому, як і спроби їх зіставити за різними показниками вірогідності чи автентичності, не нові. Вони з’являються вже наприкінці XV століття, коли набувають поширення гравюри й тиснення, покриті чорною фарбою на білому папері, – достеменна революція порівняно із середньовічними зображеннями, які майже завжди були кольоровими. У світі мистецтва, насамперед живопису, це протиставлення було в центрі суперечок, в яких упродовж двох подальших століть змагалися, і то деколи вельми запекло, прибічники вищості малюнка й усі ті, хто визнавав перевагу за колористикою. Перші доводили, що колір – то лишень непотрібна витівка, спокуслива прикраса, омана, що за собою приховує форми, відволікаючи погляд і відвертаючи глядача від головного. Другі твердили, що тільки колір дає можливість осягнути й передати сутність речей і що мета й завдання живопису залягають насамперед у царині кольору. Далі ми з’ясуємо на цих сторінках, чому я зараховую себе до другого табору.
Автомати з цукерками
З дитинства я був ласуном і за перші свої десять років, тобто до раннього підліткового віку, поглинув, напевно, стільки цукерок і смаколиків, скільки десятеро моїх ровесників. Згодом за це мені довелося заплатити сповна.
У Парижі 1950-х років кожна поїздка на метро була для мене доброю нагодою «впіймати» з автомата, розташованого посеред платформи, пакетик з цукерками. Ці автомати стояли не на всіх станціях, а лише приблизно на кожній третій, зокрема, в місцях пересадки. Саме такою була станція «Распай», на якій я пересідав, коли їхав до бабусі. Однак на станціях біля підніжжя Монмартру, де жили мої батьки – «Аббесс» і «Ламарк-Коленкур», – автоматів не було. А на станції «Анвер», на якій ми деколи теж сідали на метро, автомат стояв тільки на одній з платформ і мав незвичний колір: він був не помаранчевий, а сірий. Чому тільки на цій платформі? І чому сірий?
Авжеж, я пам’ятаю, що ці автомати практично повсюдно мали помаранчевий колір – він позначає солодощі, збуджує апетит і додає веселого настрою. З часом, у 1970-ті роки, помаранчевий колір почали застосовувати безтямно, понадміру й геть недоладно: як, скажіть, помаранчевий може змінити життя, як твердить реклама телеоператора «Оранж»? Більшість автоматів за мого дитинства були вузенькими і пропонували на вибір лише чотири різновиди цукерок; тільки деякі автомати, вже тоді суперсучасні, були ширші й у них уміщувалося вже шість сортів. Цукерки були загорнуті в картонні пакетики, що випадали у вигнуту нішу, а задля цього треба було закинути в автомат жовту 20-франкову монету й крутонути товсту мідну ручку в центрі. Пакетик випадав з оглушливим гуркотом, що відлунював усією станцією, притягуючи до омріяного автомата погляди всіх, надто заздрісні погляди дітей, яким не дозволяли купувати такі шкідливі витребеньки.
Мої найулюбленіші цукерки – з мандариновим сиропом (або тим, що так називалося). Це були помаранчеві кульки з рельєфно поділеними пайками, що містили в собі солодку рідину, смак якої здавався мені неймовірним. Скільки відсотків мандаринового соку реально було в тому страшному сиропі? Очевидно, жодного. Втім, мене це не обходило. Цукерки здавалися мені смачнючими, і дорога з ними пролітала непомітно; тим паче що вони тверді, і, щоб дістатися до жаданого сиропу, їх треба було довго смоктати. Позбавити когось такого задоволення для мене було рівноцінне суворому та несправедливому покаранню.
З усього сказаного я особливо точно пам’ятаю помаранчевий колір тих автоматів. Але кілька років тому, переглядаючи різні матеріали з історії паризького метро, я натрапив на велику кількість світлин 1950-х років, часів мого дитинства, де були зображення платформ – на диво порожніх. Деякі світлини навіть кольорові. Хоча посеред станції добре видно ті самі автомати з цукерками – вузькі та прямі, як бензоколонки, на фотографіях вони зовсім не помаранчеві: одні жовтувато-бежеві, інші сріблясті з нефарбованого металу. Звідки ж узялося хроматичне розходження між моєю пам’яттю і цими документами? Можливо, фотографії неправильно датовані, можливо, вони були зроблені на п’ять-десять років пізніше, ніж на них указано? Або це якісь інші станції метро, на яких стояли особливі автомати інших кольорів, і світлини донесли до нащадків свідоцтва, що не відповідають загальному правилу? Історик знає, що незалежно від епохи схожі казуси з документами трапляються часто-густо: незвичайне зберігається і передається краще, ніж звичайне.
Однак чи не розумніше припустити, що мене таки зрадила моя пам’ять, та сама пам’ять, якої я так часто довіряю, тому що вона допомагає мені без зусиль запам’ятовувати десятки телефонних номерів, нескінченні списки спортивних результатів і сотні (можливо, тисячі) історичних дат? Невже вона зраджує мене в моїй улюбленій сфері – в кольорах? Хтозна. Я вже не вперше помічаю за нею такі вибрики у хроматичних питаннях. Невже у цьому конкретному випадку я сприйняв частину за ціле? Може, я спроектував на автомати колір самих цукерок? Справді, я не пригадую, щоб купував якісь інші цукерки, крім мандаринових – кулястих, дуже солодких, яскраво-помаранчевих. Отже, у своїх спогадах я забарвив у помаранчеве самі автомати?