Страница 5 из 20
А наприкінці травня з Мирного до Києва повернувся товариш Вацлава, який повідомив, що той покинув алмазну копальню ще в січні, разом з п’ятьма іншими відчайдухами перевербувавшись на якусь нову роботу. На яку саме? Хтозна! Від тієї пропозиції відгонило явною авантюрою, отож на відміну від колишнього штампувальника, його товариш на гачок не потрапив. Натомість шестеро відчайдухів з Мирного виїхали – і більше ніхто про них нічого не чув. Сибір – край суворий, там все що завгодно може статися. І ніяка міліція не допоможе…
Що ж, у будь-якому разі життя тривало далі. Зробивши ревізію домогосподарства, Віта виявила, що на погашення розстрочок за меблі та «пралку» надісланих зниклим чоловіком грошей вистачить, хоча про телевізор краще не мріяти. А якщо деякі дрібнички, на кшталт «Селги» чи набору кришталевих келишків, здати до комісіонки, то при ощадливому господарюванні вона з дітьми у всякому разі не бідуватиме. Шкода, що свекор і свекруха від неї відмежувалися, звинувачуючи у тому, що «довела їхнього Вацика до зникнення»… Але її власні батьки, в крайньому разі, з села завжди пару лантухів картоплі та чогось іще їстивного підкинуть.
Відтоді лишалась, по суті, єдина проблема: перебувати й надалі на чоловіковому прізвищі чи повернутися на дівоче – Чмут?! І якщо вертатися на дівоче, то як записати дітей – Чмутами або все ж таки Менжиками?.. Зрештою Віта вирішила зачекати свого Вацика ще років п’ять. Якщо за цей час волоцюга все ж раптом знайдеться, проблема відпаде сама собою, а якщо ні – то ні. Отож коли молодший Мар’ян у 1970 році піде до школи, вона все вирішить остаточно.
Так і жила поштарка з дітьми в багатоповерхівці на Набережно-Хрещатицькій. Проте хто міг заборонити молодій жінці мріяти про краще, більш витончене і красиве життя?! Ніхто не мав права забороняти… А мрії стають яскравішими, коли перед очима змінюють одна одну красиві картинки. Хтось із сусіднього будинку регулярно передплачував собі небачений дефіцит – журнал «Советский экран», починаючи з 1961 року. Отож час від часу Віта дозволяла собі притримати часопис на пару днів, перш ніж вкинути його до поштової скриньки.
Ця нібито безневинна звичка одного разу вилилася в скандал. Поштарка не помітила, що малий Мар’ян, приваблений великим портретом Барбари Рильської[9] у № 1 часопису за 1965 рік, трохи пожмакав і надірвав сторінку з матеріалом «Продолжение знакомства». А не помітивши цього – як завжди вкинула журнал до потрібної поштової скриньки. Наступного ж дня на пошту прибігла розлючена мешканка флігеля по вулиці Набережно-Хрещатицькій, № 9 Ельвіра Макосій і влаштувала гучний скандал з вимогою розібратися, хто ще читає «Советский экран» без її відома. Віта довго вибачалася, аж доки не вимовила наступне:
– Ну, пробачте вже мого Мар’янчика! Ну, сподобалась йому співачка й акторка – і що тут такого?! Він ще маленький, геть нічого не розуміє… До речі, це польська співачка, а мій Вацик – батько Мар’янчика теж поляк!..
Збудження власниці журналу вмить випарувалося невідомо куди. Жінки розговорилися. Віта розповіла про себе, Ельвіра ж повідала, що є студенткою Інституту іноземних мов[10] і вивчає саме слов’янську філологію – зокрема, польську. Наприкінці бесіди дозволила поштарці приходити до себе в гості, щоб без зайвих проблем почитати «Советский экран».
Отак і розпочалася їхня дружба. Природно, після загадкового зникнення Вацлава Менжика на сибірських просторах Віта з Ельвірою зблизилися ще тісніше. Оскільки майбутня спеціалістка зі слов’янської філології відвідувала різні цікаві місця, куди пересічна поштарка навіть не мріяла потрапити, то у новоявлених подружок стали звичкою посиденьки на Вітиній кухні: все ж таки побутові умови в новенькій багатоповерхівці були значно кращими, ніж у напівзруйнованому дворовому флігельочку…
Сьогодні була субота, отож Ельвіра якимсь дивом зуміла прорватися на прем’єрний показ «Тіней забутих предків» режисера Параджанова в один з найкращих київських кінотеатрів – в «Україну». Сеанс мав розпочатися о 20:00, плюс зустріч творчої групи з глядачами… Отже, очікувати Ельвіру раніше 23:00 було не варто. Тим не менш Віта чекала на юну подругу з нетерпінням, бо студентка обіцяла розповісти про дійство сьогодні ж.
З’явилася вона майже опівночі, коли не тільки молодший Мар’янчик, але і старший Любомир вже спали. При цьому кидалося в очі, що вона явно налякана чимось невідомим. Дуже-дуже налякана…
– Ну як?! – кинулася до неї поштарка, однак Ельвіра мовила тихо:
– Зроби мені каву, бо для початку я маю отямитися.
– Елю, що сталося?..
– Зроби каву, будь ласка, – повторила студентка.
– У мене тільки розчинний кавовий напій. Цикорій, маю на увазі…
– Нічого, зроби цикорій. Тільки з молоком.
І вже коли хвилин через десять подруги пили цикорну «каву» зі старих пошарпаних філіжанок (бо після зникнення чоловіка Віта здала новенький кавовий сервіз до комісіонки), Ельвіра розповіла наступне. Як і було заплановано, перед прем’єрним сеансом розпочалася зустріч творчої групи кінофільму «Тіні забутих предків» з глядачами. Все відбувалося тихо-мирно, як раптом на сцену піднявся скандально відомий літературний критик Іван Дзюба, який почав викрикувати, що зараз, мовляв, повторюється 1937 рік, що від Києва до Львова влада масово арештовує українську інтелігенцію й національно свідому молодь, що це ганьба й несправедливість, що не можна мовчати, а необхідно заявити протест на повен голос. І все таке інше.
Але на тому не окошилося: якийсь невідомий[11] із глядацької зали закликав усіх присутніх піднятися зі своїх місць на знак протесту проти політрепресій. Добре, що у літературного хулігана Дзюби вирвали мікрофон та увімкнули гучну музику, щоб остаточно заглушити його вигуки.
– Можеш уявити, в якому настрої я переглядала стрічку! – Ельвіра була змушена поставити напівпорожню філіжанку на стіл, бо її руки дрібно трусилися. – Подейкують, Параджанову потроху закидають буржуазний націоналізм, а тут ще таке… Та я весь час очікувала, що всіх глядачів почнуть перевіряти співробітники КДБ!..
– А й справді могли б, – погодилася поштарка.
– Та звісно ж!!! Бо коли ми розходилися по завершенні сеансу, кінотеатр був щільно оточений міліцією. Уявляєш мій стан?!
– Бідолашна…
– І навіть цього всього націоналюгам було замало! Бо коли перегляд скінчився й увімкнули світло, хтось[12] знову скрикнув: «Де правда?! Чому не дають говорити правду?! Неподобство!!!»
– Та хто тобі не дає говорити правду?! – обурилася Віта. – Сиди собі на кухні й говори, що хочеш! І ніхто тебе за це і пальцем не зачепить.
– Так і я ж про те саме! – підхопила Ельвіра. – Як ти хочеш, то говори хоч на кухні, хоч де, але ж головне в тому, щоб людей на небезпеку не наражати, хіба ні?! Бо ми зібралися кіно подивитись, а ці троє на чолі зі скандалістом Дзюбою тут як здрасьтє – зі своєю політикою пхаються, нас усіх підставляють… Ну от як це можна назвати?!
– А знаєш що, подруго, давай-но я ще нам цикорію заварю, – запропонувала поштарка. – Це напій, це не кава, від напою на ніч жодної шкоди для серця не буде.
– Давай-но завари, справді, – погодилася студентка. – Можливо, я тоді заспокоюсь і нарешті розповім тобі про стрічку. Бо вона на те заслуговує…
Будинок по вул. Хорива, № 2, Київ, вечір 17 вересня 1965 року
Коли з-за стінки долинули особливо потужні лайливі вигуки, бідолашна канарка явно перелякалася. Припинивши насвистувати свою звичайну пісеньку, пташка повернула гострого дзьобика в бік займаної сусідами кімнати і завмерла на центральній поперечній жердинці клітки.
– Циря! Ти ж моя хороша… Не хвирюйся, будь раска, то вони між собою сваряться, оскірьки Самсон Данирович знов до коханки збирається, Агата ж заперечує й намагається впринути на батькову совість. Зрозуміро тобі?..
9
Польська актриса театру і кіно. Народилася в 1936 році у Варшаві. Закінчила Варшавську академію драматичного мистецтва. В 1960-ті роки також мала популярність як співачка.
10
Тепер Київський національний лінгвістичний університет.
11
Це зробив 27-річний журналіст В’ячеслав Чорновіл, співробітник київської газети «Молода гвардія».
12
Це зробив аспірант Інституту літератури АН УРСР Василь Стус.