Страница 19 из 27
– Як, без лупи? – здивувався Квочка, правильно зробивши наголос.
– Психотроніка, сержанте.. Почуття, яким володіють люди нашої з вами професії... Виробляйте і в собі, Квочко. – Майор взяв монету і підійшов до вікна.
Сонце сповзало з зеніту і заглядало через шибку в кабінет. Майор поклав на підвіконні монету й відійшов.
– Хай просохне, – промовив він. І знову потяглися хвилини мовчання, довгі, наче в холодильнику. Майор Ситорчук нерухомим поглядом якусь мить дивився просто перед себе. Сонце накреслило на німецькому килимку розміром 2,5×3,5 метра хрест віконної рами, якого досі не було.
– Магнітофон, – взявши в руку монету, несподівано видихнув разом з димом Ситорчук. – Їх найчастіше застосовують у ресторанах. Кладуть будь-де.. Навіть у попільниці. Наші офіціанти на такі гроші уваги не звертають. І тому вона завжди на виду. Ризику ніякого. У цього магнітофона чудова чутливість.
– Але це неможливо! – вихопилося у Фостикова.
– Що неможливо?
– Такий магнітофон у такій монеті?
– Любий мій, ви чули про Миколу Сядристого? Цей закарпатський умілець у день народження своєї дружини підніс їй єдиний у світі за своєю оригінальністю подарунок: відполірував до прозорості людську волосину і в її порожнечу вмонтував виготовлену в мініатюрі гілку з чарівною трояндою на вершечку. На це не здатний жодний чоловік світу. Бо в світі більше таких нема. А ви кажете – монета.
Сержант Квочка схопився за вуса.
– Так, так, сержанте. А на кінчику ваших невідполірованих вусів Сядристий зумів би прилаштувати десятки, якщо не сотні, мікроантен з радіопередавачами. Отака це людина. – Майор дістав із шухляди столу мікрошило й натиснув на якусь невидиму кнопочку. Лейтенант відчув, що йому треба стати хоч на якійсь відстані від мікромагнітофона, щоб не впасти в екзальтацію чи стрес.
Раптом монета ожила. З мікроплівки озвався хрипкуватий голос, який уривчасто й надсадно кричав:
“Ab ovo ad poma! Ad astra! Homo sum: humani nihil a me alienum puto... O tempora, o mores. La is sez faire, la isser passer... Sum persona grata... Quae scripsi – scripsi... Quousgue tandem. Purvenono, abutere patientia nostra.. Sapienti sat... Sine ira et studio. Habcas Corpus, Allaiz vous ong. Fous moi la paix espece de con...”
Коли голос замовк, майор вигукнув:
– Чорт забирай! Тут тисяча дванадцять крилатих слів і афоризмів. Що ви на це скажете, товариші?
– Я не знаю цієї мови, – чесно признався лейтенант Фостиков.
– Мови потрібно вивчати й поважати, – дорікнув йому майор Ситорчук. – Навіть мертві. Чим більше мов людина знає, тим вона багатша. Це раз. По-друге, у нашому лексиконі слів «не знаю» не повинно бути. Сучасний слідчий повинен знати ВСЕ. Чи не так, сержанте?
– Достеменно так!
– Що ви скажете про запис?
– Вигуки п'яного, якого кудись ведуть, а він опирається.
– Правильно. Саме вигуки людини, яка опирається. Що й потрібно мені було довести. Але які вигуки! Що не вигук, то афоризм, що не гук, то крилата фраза. А всі ці безсмертні афоризми і фрази складають ланки одного ланцюга. Я перекладу їх вам, а ви спробуйте все це скласти докупи. Ось послухайте ще раз! – Ситорчук почав перекладати: – «Від яєць до яблук! До зірок! Я людина, і ніщо людське не чуже для мене! О часи, о звичаї! Хай діється, як діється! Я бажана людина! Кому від цього користь? Що я написав, те написав. Доки будеш, Парфеноно, зловживати нашим терпінням? Розумному досить! Без гніву й упередженості!» – це звичайнісінька латинь. Дві останні фрази сказані по-французьки. То лайка. Враховуючи вашу цнотливість, лейтенанте, я не наважуюсь їх перекладати. А втім, – майор, як завжди, правильно і глибоко затягнувся й випустив через ліву ніздрю дим. – Я вам їх перекладу. Перше речення означає: «Облиш мене в спокої, йолопе!» Друге: «Забирайся геть!»
Хто з наших знайомих може лаятися по-французьки?
– Професор Шлапаківський, товаришу майор, – козирнув хвацько сержант.
– Безсумнівно. Саме це… – майор не договорив: на столі задзеленчав телефон. Ситорчук схопив трубку. З мембрани чулося:
– Іноземець сидить за тим же столиком, що й уранці, – повідомив голос, і трубка дзенькнула. Майор Ситорчук зрозумів усе...
Майор Ситорчук знову аналізує
– Вибачте, але цього разу я вирішив зробити вам сюрприз, – промовив лейтенант, щільно зачиняючи двері кабінету.
Фостиков торжествував і в душі вже святкував перемогу. Нічого гріха таїти – лейтенантові дуже хотілося загнати майора на слизьке й побачити, як почуватиметься шеф, коли раптом відчує себе безсилим перед нерозгаданою загадкою.
Незважаючи на свою природжену скромність і сором'язливість, Фостиков у ці хвилини нагадував майорові Наполеона Бонапарта перед початком битви під Ватерлоо, бо вів себе дещо зухвало. Майор поблажливо усміхався і спокійно заряджав люльку тютюном, готуючись до двобою.
– Ви забуваєте, лейтенанте. – Ситорчук удавав із себе зовні байдужого, хоча в душі переживав подвійну радість і від ефекту, яким він зараз несподівано здивує лейтенанта, і від того, яким буде розчарованим обличчя його підлеглого, коли той переконається, що «чайнворд Фостикова» розв'язується легко й просто. – Ви забули, лейтенанте, що півгодини тому, познайомивши вас із формулою, я сказав вам: «У цьому рівнянні бракує тільки одного – ікса». Цього ікса я тепер уже знаю – його звати містер Аллан Калл...
Фостиков покрився червоними плямами і двічі для чогось колупнув паркет.
– Не робіть цього. Паркет і так ледве тримається. – Майор підвівся. – Вам, любий мій, треба бути не лише спостережливішим, а й уважнішим. Ось ви зараз дивитеся на мене, як би це вам делікатніше сказати, безтямно, й думаєте: «Звідки майор знає, як звати іноземця, якого я щойно затримав в аеропортівському ресторані «На висоті»? З магнітофонного запису, мій любий.. Ви пригадуєте ледь вловимий голос диктора аеропорту крізь лайку і афоризми професора Шлапаківського? – «Містер Аллан Калл!.. Повторюємо, містер Аллан Калл, на вас чекає літак. Рейс 2244... 17 сектор».
– Але ви не вгадаєте головного! – не здавався лейтенант, якому не хотілося визнати своєї поразки.
– Що ви по дорозі в аеропорт зустрілися з професором Шлапаківським?.. І що версія про втечу Арнольда Івановича за кордон не підтвердилася?
Лейтенант несподівано, без дозволу майора, сів і розкрив рота. Його губи, набравши форми літери «о», так і застигли. Майор на це не зважив. Йому було не до цього. Груди розпирало подвійне почуття радості й щастя, якими вони завжди наповнювалися, як ковальські міхи, коли майор щось безпомилково вгадував. Ця ризикована, але така приємна для його честолюбства гра приносила йому, як сказав хтось із великих, море задоволення.
– Ну, це ви вже мене берете на... – нарешті спромігся лейтенант на першу фразу.
– Ні на що я вас не беру. Он у тій збірочці, з якою ви не можете розлучитися, як і з Галею, я бачу візитку, покриту сусальним золотом. Точнісінько така візитка є і в мене. Її під час нашої першої зустрічі дав мені професор Шлапаківський. – Майор зробив друге коло навколо столу. Усі його рухи й вигляд не говорили лейтенантові ні про що, хоч Фостиков здогадувався: майор задоволений собою.
– Більше того, – продовжував Ситорчук. – Я навіть скажу вам те, чого ви ще не знаєте. – Щоб справити на лейтенанта ще більше враження, Ситорчук навмисне зробив паузу. – Шлапаківський півгодини тому прибув з Будапешта. Що ви на це?
– Я цього справді не знав, – відповів лейтенант.
– А коли ви поцікавилися, де був ці два дні професор, він відповів вам, що вдома. Чи не так?
– Так точно, товаришу майор, і це мені здалося...
– Нічого дивного. Не міг же він признатися вам, як ледве не опинився на березі Темзи.. Дайте-но мені на хвильку візитку. – Майор глянув на неї і сказав: – Я так і знав. Коли ви запитали його, де він живе, професор відповів, що не знає, а тоді додав: «Між небом і землею...»