Канни і виноград

– Так точно. Тут щось не так..

– Безперечно, ви вгадали. Я не випадково наголошую на таких деталях: мішок, портфель, постійні сімейні чвари...

На столі знову підстрибнув і загарчав телефон. Майор вийняв люльку з рота і пішов до апарата.

– Доповідає сержант Квочка. Рівно десять хвилин тому він вийшов на злітну полосу...

– Хто вийшов? – стривожено перепитав майор Ситорчук.

– Цуцик, товаришу майоре. Він піднімає голову в небо й починає вити. Так виє, що начальник аеропорту не може працювати. «Приберіть цього пса! Він діє мені на нерви. Чий це собака? Кого він тут виглядає?» Якщо приземляється, він весело вимахує хвостом і обнюхує пасажирів.

– На якій злітній доріжці він бігає? – Люлька майора спалахнула червоною жариною.

– На сімнадцятій.

– І тільки?

– Достеменно так!

– З якого часу це в нього почалось?

– У кого, товаришу майор?

– У Цуцика!

– З десятої години тридцяти хвилин...

– Виношу вам подяку, сержанте.

– Єсть, товаришу майоре.

– Ще одна, ні, три деталі, мій любий. Негайно зайдіть до диспетчера вокзалу й уточніть: перше – які літаки злітали з сімнадцятої злітної доріжки між десятою і чотирнадцятою годиною дня; друге – номер того рейсу, прямий і зворотний, а також час його прибуття в наш аеропорт; третє – чи не зафіксоване на талончиках авіаквитків прізвище професора Шлапаківського? З цими даними – до мене. А втім, хвилинку – ми з вами, сержанте, через двадцять хвилин зустрінемось біля під'їзду будинку професора Шлапаківського. Раджу вам заскочити по дорозі додому і про всяк випадок переодягнутись. Вам усе ясно?

– Достеменно так! Що робити з собакою?

– Зробіть усе, щоб її затримали надійні люди й зачинили. Але не в камері схову, бо ще комусь спаде на думку викликати гицеля й накинути Цуцикові петлю на шию. Собака ні в чому не винний. Дійте, – Ситорчук поклав трубку і потер руку об руку з таким задоволенням і швидкістю, що в кабінеті запахло смаленим. Лейтенант схопився за карафку з водою.

– Не треба, лейтенанте, дякую. У мене долоні загартовані. Я щасливий. Квочка вийшов на слід. Це просто чудово. А тепер щодо вас. Ваша інтелектуальна робота звужується. Шлапаківський мав написати фейлетон для газети «За літературні кадри», як мені повідомила Парфенона Микитівна. Отож перегорніть підшивку лише цієї газети. До речі, ви цю газету передплачуєте?

Лейтенант заперечливо похитав головою і засоромився.

– Шкода. Це надзвичайно цікавий, висловлюючись по-сучасному, часопис. Там уперше надрукували про нас повість, яка досить-таки самобутньо написана, але з абсолютно несподіваною кінцівкою. Ну, абсолютно. Навіть для мене. Але треба віддати належне редакції: кінцівка – то таки винятково її заслуга. Редакція припинила друкувати повість, не подавши тієї кінцівки взагалі. Оригінальний і цілком новий сюжетний поворот. Передплатіть обов'язково. Газета не тільки цікава, але й дешева – карбованець п'ятдесят вісім копійок на рік. Та це між іншим. – Майор пропустив повз себе лейтенанта і двічі підряд, але через відповідний інтервал, крутнув ключем, тоді стукнув двері плечима і, переконавшись, що вони зачинені, вийшов услід за лейтенантом на вулицю. На вулиці вже вистигали каштани, але ще не падали і не розколювались звільняючись від їжакуватої оболонки.

Зустріч на серванті

Ліфт у будинку, де жив професор Шлапаківський, як завжди, коли сюди приходили майор Ситорчук чи сержант Квочка, зустрів їх малогостинним лаконічним написом: «Не працює». Цей двозначний напис чомусь інколи не подобався майорові, а сержантові – особливо. Він викликав у нього якусь дивну, досі не зафіксовану в медицині алергію – Квоччині вуса ставали правцем.

Довелося підійматися пішки. Речовий мішок, з яким у цей день Квочка майже не розлучався, тепер особливо відчутно нагадував про себе. «Мабуть, нижче лопатки з'явиться синець, – подумав сержант. – Але це не страшно – я ж неодружений». Сержант глянув на майора. Ситорчук ступав легко й невимушено. Квочка помітно відставав, хоч переступав одразу через дві сходинки. «Як же це в нього виходить? – запитував себе Квочка. – Не пропускає жодної сходинки, а йде швидше, ніж я. Очевидно...»

Та Квоччині роздуми перервав майор:

– Все робиться дуже просто, сержанте. Я частіше за вас переставляю ноги. В цьому і весь секрет успіху...

– Кардинально, – стрепенувся від несподіванки сержант. – Тепер я вже й сам це бачу... Двісті двадцять одна сходинка, – повідомив він, коли вони піднялися на тринадцятий поверх. – Нам ще залишилося рівно чотирнадцять...

Та майор, здавалося, його не чув. Його звичне до всього вухо несподівано вловило знайоме меццо-сопрано Парфенони Микитівни:

Яблука помила, яблука червоні...

Парфенона говорила віршами. Вона до когось зверталась Отже, вона не одна. Невже повернувся професор Шлапаківський? А чи повернувся? А може, він нікуди й не йшов?

– Якщо моя гіпотеза правильна, – тихо промовив Ситорчук, – то мені ще багато чого не ясно. Чим більше туману в цій справі, тим більше вона прояснюється. Залишаються дві незначні деталі, котрих досі бракує в ланцюгу. – У нашій роботі, запам'ятайте, сержанте, важлива будь-яка дрібниця. Навіть та, яка, на перший погляд, не має ніякої ціни. Про що свідчить, наприклад, цей веселий життєрадісний голос Парфенони Микитівни?

– Що в цієї жінки немає ніяких турбот, – відповів Квочка.

– Кардинально, як кажете ви. Ні турбот, ні трагедій. Їй живеться легко й весело. Але це тільки на перший погляд. Все тут значно глибше, сержанте. – Набивши люльку, Ситорчук закурив і випустив кілька синюватих клубочків диму. Квочка глянув на нього. На обличчі майора не ворушився жодний м'яз, він був спокійний, як сфінкс.

– Нам з вами, сержанте, потрібно тільки вчитись, аналізувати, уміти робити припущення, будувати гіпотези і, врешті-решт, не зупинятися на мертвій точці. Йти далі й вище. – Вони піднялися на чотирнадцятий поверх. – Перш за все ви повинні запитати себе: «Чому Парфенона Микитівна сьогодні говорить віршами, тоді як ще вчора вона розмовляла прозою?» Давайте сядемо на хвилинку на цьому підвіконні і все як слід обміркуємо. – Майор, зіпершись на ґрати вікна, глибоко затягнувся. – А говорить вона віршами тому, що в неї настрій піднесений і веселий. Отже, в й житті на сьогоднішній день – ніякісінької трагедії. Правда, в народі кажуть: «Сьогодні смієшся, завтра – заплачеш». Таке трапляється часто. І це може трапитися й тут, якщо ми вчасно не вживемо запобіжних заходів. Вам Голубей сказав, що Парфуша вигнала Нолика. Якщо ті слова, як ви кажете, достеменні – Майор замовк і приклав до вуха долоню човником. – Ви тільки прислухаєтесь.. Послухайте, про що співає цей баритон. Як він звертається до Парфенони Микитівни.

Сержант нашорошив вуха. До його слуху долинули такі слова:

О Парфеноно, яблука чудові,

Але у них малий недолік є...

Голос Парфенони Микитівни:

Недолік, кажеш? А який, коханий?

Тенор:

Що мало їх мені ти подаєш...

– Як в опері, – тихо прошепотів сержант.

– Саме так, сержанте. Вони співають на мотив моєї улюбленої арії з опери. – Майор ще раз прислухався. – Ви спіймали нитку, сержанте?

Квочка поморщився. Вуса його зробилися їжакуватими, наче дві мікроантени від мініатюрного радіопередавача.

– Не спіймали? Ну як же? Це відомий мотив, арія з опери «Альцеста» Люллі. Так, саме Жана-Батіста Люллі – італійця, який став французьким композитором. До речі, він у чотирнадцять років був скрипалем і танцюристом при дворі Людовіка XIV. Невже ви не знали цього, Квочко? Ай-я-яй! Соромно. Оперні театри треба відвідувати, сержанте. І муздраматичні. І не тільки тоді, коли ви там патрулюєте. Не обкрадайте себе, Квочко.