Канни і виноград

Точнісінько так одягалась і його, Ситорчукова, Галина... «Тільки очі... Тоді ще не підводили дівчата очі голубим... Не було такої можливості й фарби», – зітхнув Ситорчук і відвернувся. Він відчув, як до горла підкочується непрошений тугий клубок, а з очей додолу просяться дві скупі чоловічі сльозинки. Майор до посиніння стиснув кулаки, взяв себе в руки і, повернувшись, по-батьківськи промовив:

– Розповідайте, Галинко, розповідайте.

У його голосі було стільки теплоти й ніжності, що Галина раптом не стрималась і заплакала.

– Тату, – ледь чутно прошепотіли її повні червоні уста, схожі на стиглу вишню сорту «бріот український». – Таточку...

Майор почервонів, як помідор. Він приголубив Галину і жестом наказав присутніх залишити кабінет.

Першим вискочив лейтенант; сержант, багатозначно крякнувши, вийшов останнім.

– Я не твій тато, Галино, – сказав майор. – Твоя мама помилилась.

– Мама не могла помилитися, таточку.. Од вітчима в неї дітей не було..

– Господи, – тільки й сказав майор Ситорчук, – Невже таке може бути?

– Може, таточку, може...

– Але я з Галиною, тобто твоєю мамою, був один тільки раз… Один-єдиний – і отаке вийшло?..

– Як бачите, тату, – промовила дівчина в голубому, і майор піймав себе на тому, що останні слова він сказав уголос. «Оце вперше за все моє життя мене підвела інтуїція. Ніколи не думав, що таке вийде», – подумав про себе Ситорчук, не спускаючи з Галі очей.

– Що ж ти хотіла сказати мені, доню? – важко зітхнув майор і глянув на Галину, що сіла напроти... Її обриси ніби танули, розпливались, як відображення в струмочку води. Це запаморочення викликала не пачка скуреного тютюну, а зміна, що сталася в його житті.

Як грім серед ясного неба... Він струснув головою, і його погляд прикипів до Галининих ніг, що так зухвало і звабливо схрестилися за три метри від нього. «Так само завжди сиділа її мама.. Гени! Вони передаються людям у спадковість, як чекові книги чи заповіти»...

– Які ж книги замовив у вас професор Шлапаківський?

Галина мовчки подала йому список.

– Господи! – знову вихопилося в майора Ситорчука. – Він замовив наших сучасних класиків. Одних-єдиних класиків. Ви тільки подивіться, Галино: А, Б, В, Г, Д, Е, Є, Ж, З, Й, І, Й, К, Л, М, Н, О, П, Р, С, Т, У, Ф, Х, Ц, Ч, Ш, Щ, Ю, Я[14]. Тут усі класики. Всі до одного...

Квочка бере слід

Коли Галина залишила кабінет, майор Ситорчук ходив по ньому, рвав на собі волосся і приказував: «Як воно могло таке статися? Як?» Це було чи не єдине запитання, на яке майор не міг відповісти.

За цим і застав його лейтенант Фостиков.

– Що вам сказала Парфенона Микитівна? – опанував себе Ситорчук.

– Зовсім мало, – відповів лейтенант.

– А саме?

– «Пішов у баню», – і зачинила двері перед носом.

– Так, це справді небагато, – майор затягнувся. – Навіть для мене. Але в цьому щось є. Як ви гадаєте, за кого вона вас прийняла?

– Мені важко сказати.

– А якщо добре подумати? – Майор примружив око, чого з ним раніше ніколи не траплялось.

– Гадаю, за газетяра.

– Чому ви так гадаєте?

– Коли вона грюкнула дверима, – почав пригадувати Фостиков, – я гукнув їй: «Я із газети!»

– І це її обурило?

– Мабуть.

– Ну, для чого, мій любий, говорити жінкам неправду? Адже навіть через двері видно, пробачте на грубому слові, коли ви брешете. А жінки це на віддалі відчувають. Інколи навіть по телефону. І це їх завжди обурює або дратує. Брехню вони часто сприймають як правду. Особливо жінки бальзаківського віку. А Парфенона Микитівна відносить себе саме до такого, звичайно, не посилаючись на паспорт. Бо то документ і, до речі, виданий міліцією. Так що ви їй ще сказали? Сподіваюсь, на цьому ваш діалог не обірвався?

– «Мені терміново потрібний Арнольд Іванович!» – гукнув я. А вона у відповідь: «Якщо вас цікавить отой матеріал, то він його забрав із собою. Може, вже й надрукували».

– Це вже цікаво, – протяжно мовив майор. – Отже, крім вас, Парфенону Микитівну відвідував ще хтось, і оцей Хтось нам, на жаль, не відомий. Але нам може бути відомо, якщо ми дізнаємось, що за матеріал написав Арнольд Іванович. Мабуть, у цьому й ключ до розгадки. Боюся, що сьогодні з операцією не впораємося, як я запланував. Доведеться попрацювати ще й завтра. У газетах – вихідний. Але якщо матеріал (гадаю, це фейлетон) уже побачив світ, то все закінчиться сьогодні увечері. Вам, Женю, доведеться зараз зайнятися інтелектуальною працею: перегорнути газети за два останні дні і подивитися, чи немає там чогось надрукованого під прізвищем професора Шлапаківського. Зайвого не читайте: професор під псевдонімом ніколи не виступає. Отже… – Майор, як завжди, не докінчив думки, бо задзвонив телефон.

– Телефони завжди дзвонять невчасно або навпаки, – виголосивши черговий афоризм, Ситорчук підняв трубку: – Слухаю вас.

– Доповідає Квочка, – долинуло з мембрани. – П'ятнадцять хвилин тому я взяв слід доберман-пінчера. Голова у нього точнісінько як та, що в мішку. На кличку «Цуцик» не відгукується і навіть не повертає голови. Близько до себе не підпускає, весь час намагається щезнути з мого поля зору. Йде в напрямку аеропорту. Що робити?

– Вийти знову на слід і не злазити з хвоста. Але так, щоб не насторожити і не викликати у нього підозри. – Люлька у майора погасла. Здогадливий лейтенант підніс запальничку. Ситорчук вдячно кивнув і вів далі:

– Про кожну деталь повідомляйте додатково. Зрозуміли?

– Достеменно так!

– Все. – Майор поклав трубку і, звертаючись до лейтенанта, промовив: – Наша бібліотека сьогодні зачинена. Доведеться вам відвідати міську. Це, до речі, по дорозі до книгарні «Фоліант», але там довго не затримуйтесь. Галі потрібно виконувати план. Нам також.

Фостиков зашарівся. Майор підняв телефонну трубку і жовтим від нікотину пальцем повільно почав набирати номер.

– Алло! Парфенона Микитівна? Здрастуйте, люба. Говорить майор Ситорчук. Як ся маєте? Як Арнольд Іванович? Так, так. Взаємно... Я теж... Я радий за вас... По-доброму, так би мовити, заздрю.. Ви все така ж… юна й вічнозелена, як сказав поет, неначе кримський кипарис на узбережжі моря... Ну, що ви! Який компліме... Прошу, прошу... Ви так само любите канни і виноград? Я?.. Ну, звичайно. Аякже... Пам'ятаю... Забув... Та все ніколи... Шпигуни заїдають? Та що ви! Ми заїдаємо їх… Ви любите музику? Бетховен, Гендель, Бах! Я в захопленні від його поліфонічних фуг… Це щось незрівнянне!.. Я перед вами в боргу... Обов'язково сходимо. Якщо вашого найдорожчого немає дома – пропоную сьогодні на «Лебедине озеро». «Танець маленьких лебедів»... Безперечно... Це, до речі, мій улюблений танець... І ваш? Я щасливий – наші смаки збігаються... Так ви відмовляєте старому парубкові? Отак усе життя! Не можете? Мабуть, дома Арнольд Іванович, а ви його боїтесь? Ні… А де ж він? Міліція повинна знати? Це так... Але, знаєте, якщо жінка зацікавлена, вона знає краще будь-якого слідчого... Так... І навіть за мене. Принаймні я в цьому переконаний. Кажете, пішов у баню. Уранці, й досі не було? І це вас не хвилює? Тепер стільки молодих дівчат. Звичайно. На професорів тепер мода... А вік не головне. Вас не турбує... Значить, ви не любите Арнольда Івановича... Нема за що? Так, згодний... А ви, як пишуть про ювілярів, саме у розквіті творчих сил і можливостей. Будь ласка. Спасибі, дякую.. Якщо ви не проти, я приїду зараз.. Що таке? Бігуді? Ви мені і в бігудях подобаєтесь... Я не сміюсь... Одягніть поверх цього свою японську квітчасту хустку... Олеандр.. Запевняю вас.. Так так… Цілую ручку. – Ситорчук поклав трубку, і посмішка з його обличчя одразу щезла. – Якщо ви думаєте, що ця розмова була просто балаканина, то ви глибоко помиляєтесь. Я з неї більше взяв, ніж міг припустити. Як бачите, до жінок завжди, запам'ятайте це, лейтенанте, ви ще молодий, недосвідчений, вам це у житті знадобиться. До жінок завжди потрібний індивідуальний, а не колективний підхід. Головне – знайти у них найслабкіше місце – п'яту (я маю на увазі ахіллесову) і вчасно полоскотати її. Успіх забезпечено. Професор справді пішов у баню... Отож ви ті слова не сприймайте за двозначність. Ще вчора вони, як завше, полаялись. Через звичайний сімейно-побутовий дріб'язок. Він узяв рукопис, збірку поезій, автора вона не пригадує або не хоче казати, замість мішка прихопив портфель і пішов геть. Таке з ним трапляється часто. Дома не ночував. Тепер вона нікого не хоче бачити, навіть мене. Ви з цього щось зрозуміли, лейтенанте?

14

Щодо наших сучасних класиків, то автор, очевидно, навмисне ставить тільки перші літери їхніх прізвищ, щоб його не звинуватили в суб'єктивізмі. Але видавництво (журнал чи газета, словом, той, хто друкуватиме цей твір) може розсекретити літери і сказати читачам точно, хто із сучасників на сьогоднішній день уже класик, а хто – ще ні. Після видання цієї книги про це знатиме й сам автор. (Прим. ред.).