Страница 13 из 15
Як у лінгвістичному, так і у психофізичному відношенні відокремлення народностей української, білоруської й великоруської виходить далеко за межі історії. Виходячи зі своєї прабатьківщини, ці групи племен, уже там позначені певними відмінностями, потрапляли в різні фізичні, економічні та культурні умови, у різне етнографічне середовище. Так, великоруська народність формується переважно на фінському ґрунті, білоруська – у близькому спілкуванні з литовською групою, українська – в одвічному сусідстві з тюрками. Культурні впливи були зовсім інші в Подніпров’ї та Подністров’ї, ніж у Поволжі та ін. Історія вела ці народності здебільшого зовсім різними дорогами, які мали більше розбіжностей, ніж подібності. Як наслідок утворилося народне самовідчуття, яке відрізняє тепер навіть цілком інстинктивно українця, білоруса й великоруса, «хохла», «литвина» та «кацапа»[45], і відчутне вже на перших сторінках історій.
З особливою виразністю визначилися в історії ці дві народності – великоруська та українська, два найбільші різновиди серед слов’янських племен. Історична доля не раз зводила їх разом, причому в перші віки їхнього історичного життя роль творчого, культурно й політично переважного, провідного у Східній Європі елементу відігравала народність українська, в останні – народність великоруська. Поза цими зіткненнями й одночасно з ними історичне життя однієї та другої розвивалося самостійно й своєрідно, дедалі збільшуючи суму відмінностей усього складу їхнього життя та відділяючи їхні національні типи дедалі чіткішою рискою. Зовнішні умови, щоправда, не сприяли усвідомленню їхньої окремішності. Зовнішні форми, у яких кристалізувалося зазвичай у минулі віки неясне саме по собі поняття національності, – політичні, релігійні та культурні зв'язки – не збігалися зазвичай із нашими національними групами: то пов’язували їх в одне ціле, то ділили по живому тілу (особливо народність українську). Багато неясностей вносило саме національне ім’я, що його, за традицією Київської держави, прийняли всі три племені і яке збереглося потім у них більш-менш тривко як національне ім’я (з українських областей особливо в Галичині воно збереглося, за старою традицією, щоб позначати ім’я української народності, на відміну від великоруської, і лише останнім часом поступається місцем назві «Україна», «український», прийнятій сучасним українським суспільством повсюдно, щоб раз назавжди покінчити з плутаниною, яка випливає з такого вживання того самого ймення в різних значеннях). Але якщо ми звернемось від імені та зовнішніх оболонок до реальних народностей, що жили під їх покровом, перед нашими очима з повною виразністю постають цілком визначені етнічні індивідуальності зі своїми дуже чіткими особливими рисами. Перед нами, безсумнівно, дві народності, дві історії.
«Історія України-Руси», т. І, розд. 1 і 4. – Проф. С. Рудницький, «Коротка географія України», Київ, 1910. – В. Ко-ий, «Національно-територіальні межі України», «Літ. – наук. вістник», 1907. – Труды Этнографической экспедиции в Юго-Западный край, VII. – Соболевский, «Опыт русской диалектологии», «Живая старина», 1892. – Михальчук, «Что такое малорусская речь?» – «Киевская старина», 1899. – Анучин, «Малороссы» (короткий антропологічний нарис) – Брокгауз и Ефрон, Энциклопедический словарь, ХVIII.
Грушевський М. Вступні уваги. Наш край перед великою слов’янською міграцією. Неслов’янська степова людність IV–X в. / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 1—91.
Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен перед і по розселенню / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – Львів: наклад Наукового товариства імені Шевченка, 1898. – С. 144–229.
Грушевський М. Вступні уваги / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 1—16.
Грушевський М. Культура і побут українсько-руських племен в часах розселення і по нім / М. Грушевський // Історія України-Руси. – Т. І: до початку ХІ віка. – 2-е видання, розширене. – Львів: Друкарня Наукового товариства імені Шевченка, 1904. – С. 212–325.
Величко Г. Народописна карта українсько-руського народу. – Львів: Просвіта, 1895.
Рудницький C. Коротка географія України. – Ч. 1: Фізична географія / C. Рудницький. – Київ; Львів, 1910. – 152 с. З 66 малюнками і картою (мапою). – (Популярна бібліотека «Лан», № 5).
В. Ко-ий. Національно-територіальні межі України і території інших областей Росії / В. Кошовий // Літературно-науковий вістник. – 1907. – Кн. VI: за червень. – С. 456–466; Кн. VIII–IX: за серпень-вересень. – C. 315–331; Кн. ХІ: за падолист. – С. 213–225; Кн. ХІІ: за грудень. – С. 456–470.
Труды Этнографическо-статистической экспедиции в Западно-русский край, снаряженной Русским географическим обществом: Юго-зап. отдел / Материалы и исслед., собр. д. чл. П. Чубинским. – Т. 7: Евреи; Поляки; Племена немалорусского происхождения; Малоруссы: (Статистика, сельский быт, язык). – С.-Петербург, 1872. – 612 с.
Соболевский А. Опыт русской диалектологии / А. Соболевский // Живая старина. – СПб., 1892. – Вып. 1. – С. 3—24.
Михальчук К. Что такое малорусская (южнорусская) речь? / К. Михальчук // Киевская старина. – 1899. – Т. LXVI: август. – С. 135–195.
Анучин Д. Малороссы / Д. Анучин // Энциклопедический словарь. – СПб: Издатели Ф. Брокгауз, И. Ефрон, 1896. – Т. ХVIIIа: Малолетство – Мейшагола. – С. 484–485.
Рудницкий С. Очерк географии Украины / С. Рудницкий // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 361–380.
Русов А. Статистика украинского населения Европейской России / А. Русов // Украинский народ в его прошлом и настоящем / под редакцией Ф. Волкова, М. Грушевского, М. Ковалевского, Ф. Корша, А. Крымского, М. Туган-Барановского, А. Шахматова. – Т. 2. – СПб.: типография т-ва «Общественная Польза», 1916. – С. 381–406.
ІІ. Загальні риси української історії. Розселення українських племен
Історія народу губиться в «мороці віків», як казали в добрі старі часи, – у зародкових стадіях відокремлення й формування народності в окрему географічно-етнографічну, а потім національну особину. Історія намагається простежити цей процес, вивчити ті умови, у яких відбувалася еволюція цієї особини, проникаючи так глибоко в її минуле, як тільки може. Ще недавно історія народів починалася з перших історичних, писаних відомостей про них; тепер молоді науки, археологія з антропологією, порівняльна етнологія та соціологія й порівняльне мовознавство (глотика), розширили історичний горизонт далеко за цю границю. Щоправда, за сучасного стану цих дисциплін нелегко дібрати з повідомлюваного цими науками те, що має бути введене в історію українського чи іншого народу для роз’яснення її перших стадій: надто багато тут ще хиткого, не усталеного; але, попри такі труднощі, історик ніяк не може знехтувати результатами цих наук там, де йдеться про темні й без них зовсім не доступні доісторичні періоди еволюції народу та його території.
Порогом історичних часів для українського народу можна прийняти IV ст. нашої ери, коли ми маємо відомості, які можемо прикласти спеціально до нього. До цього часу ми можемо говорити про українські племена лише як про частину слов’янської групи племен, а їхню еволюцію можемо вивчати не в її розвитку, а в результатах, до яких дійшли вони в мить остаточного відособлення окремих слов’янських груп. Порівняльне мовознавство вивчає ці результати довгої низки віків доісторичного життя за лінгвістичними даними, а факти археології та етнографії й пізніші історичні відомості дають змогу контролювати й доповнювати його висновки.
45
Хохол – насмішкувате прізвисько у великорусів для українців; воно веде початок від зачіски українців ХVII ст., коли вони, підголюючи волосся, залишали його тільки на середині голови. Назва «литвин» бере початок від Вел. кн. Литовського в його межах ХVII–XVIII ст. Походження слова «кацап», яким зневажливо звуть українці великорусів, не таке ясне; його виводять тепер досить правдоподібно від тюркського qasap – м’ясник, живоріз.