Страница 15 из 15
У цьому трикутнику, обмеженому лінією Вісли на заході, Балтійським морем на півночі, областями Середнього Дніпра й Дністра на півдні, а на сході басейном Дніпра (крім, може, його великих східних приток), з найбільшою правдоподібністю потрібно шукати слов’янсько-литовську територію перед розселенням. Литовська група займала її північну частину, у сусідстві з Балтійським побережжям, і, мабуть, також землі між Двіною й Німаном, слов’янська – решту простору від Карпатського підгір’я до Алаунської (Валдайської) височини та басейну Волги, поступово розширюючи територію в міру того, як посувалися на захід і південний схід сусідні групи – іранці, фракійці, германці. Південно-східна, українська група племен уже тоді, перед розселенням, могла займати північну й північно-східну частину своєї пізнішої території, поширившись згодом лише на південь і захід.
На вказаній території, у тісному сусідстві та спілкуванні, слов’янські племена прожили низку століть, досягнувши досить високого рівня культури. Кажу про слов’янські племена, а не про єдине слов’янське плем’я, бо племінна диференціація – зачатки відмінностей у племінному складі, мові та укладі життя мали до певної міри виявлятися вже в цей період, хоч ми й не можемо стежити за процесом цього відособлення. Про загальний рівень культури ми можемо судити з лінгвістичних даних (за наявністю в окремих слов’янських племен спільних назв, що сягають часів їхнього спільного життя). Бачимо в них уже досить розвинуте рільництво, початки городництва й садівництва, доволі широке коло ремесел, оброблення металів тощо. Якщо потім, у період розселення, слов’ян зображують їх культурніші сусіди як населення малокультурне, з переважанням пастушого й мисливського побуту, то це треба пояснити почасти надзвичайними умовами, у яких відбувалися ці міжнародні контакти (відомості стосуються передових кадрів руху, войовничих, що нехтували умовами господарювання й культури), почасти потрібно бачити тут тимчасовий занепад культури, вельми звичний у періоди пересування та експансії.
Розселення слов’ян мало початись не пізніше ІІІ ст. нашої ери. За рухом германських племен мав іти рух слов’ян на захід. Послаблення іранських орд Чорномор’я відкривало шлях на південь; гунський потік, що зруйнував залишки іранської колонізації й погнав на захід готські племена Чорномор’я, остаточно відкрив ці землі для слов’янської колонізації.
Рух на південь східнослов’янських племен (південної, української групи) дає про себе знати появою в Чорномор’ї згадуваних уже антів. На крайньому південному сході, у басейні Дону й сусідстві Азовського моря, ми бачимо їх у середині VI ст., і в той самий час вони виступають на лівому березі Нижнього Дністра, що становив тоді крайню межу їхнього розселення на заході[49]. У VII ст. відходять остаточно за Дунай південні слов’яни (предки балканських племен), і східнослов’янська (українська) колонізація займає землі до північного берега Дунаю. На заході відкрилися для неї, після руху слов’ян на захід і південний захід, прикарпатські землі й гірська область Карпат, колонізована українським населенням, утім, лише поступово, протягом низки століть. У другій половині VII ст. українська колонізація могла вже оволодіти своєю пізнішою територією, принаймні в головних рисах, оскільки етнографічні границі не встановилися, звісно, одразу міцно, та й серед українського населення могли довго залишатися острови чужорідного, найдавнішого, населення.
Пізніші колонізаційні пертурбації неодноразово вносили помітні зміни в українське розселення, як воно склалося в цю добу. Не раз гнали вони з цієї території українське населення на захід і північ з менш захищених, відкритіших для всяких ударів східних і південних просторів.
Та серед усіх цих тисячолітніх змін і збурень воно вперто тримається своїх займанщин доби слов’янського розселення, за першої-ліпшої нагоди прагнучи повернути собі втрачене, і свої втрати, особливо на заході, у прикордонних областях змішаної колонізації, винагороджує набагато більшими набутками на південному сході.
Більш докладні відомості про неї ми, однак, маємо лише пізніше, для Х – ХІ ст. Найбільше даних повідомляють етнографічні огляди й уваги, зібрані у вступній частині до найдавнішого київського літопису (т. зв. Нестора); хоча їх укладено у другій половині ХІ ст., та вони дають вказівки стосовно більш ранніх колонізаційних відносин, до тих змін, які спричинені у другій половині Х ст. рухом Печенізької орди. На підставі цих оглядів та інших історичних джерел (т. зв. Географа Баварського, Константина Порфірородного та ін.), а також археологічного та діалектологічного матеріалу східнослов’янську колонізацію можна подати в такому вигляді: області Верхнього Дніпра та верхів’їв Зах. Двіни й Волги займають племена північної групи – кривичі, дреговичі, радимичі, в’ятичі, предки нинішніх білорусів та великорусів; вони поширюються послідовно на схід, колонізуючи фінські землі, де згодом виростають справжні центри великоруського племені. Племена південної (української) групи розташовуються в басейні Середнього та Нижнього Дніпра, сягаючи на захід – в область Карпат, на схід – в область Дону. У центрі української колонізації на правому березі Дніпра, в околицях Києва розташувалося плем’я полян. У кінці Х і в ХІ ст. воно займає невеликий трикутник між ріками Дніпром, Ірпенем та Россю. Може, раніше, до печенізького натиску, область полян сягала далі на південь, за Рось, і тут у більш відкритих, безлісних просторах «чистого поля», яке дало їм ім’я, розселялися вони спершу, а тільки пізніше були відтиснуті в північний кут своєї території, лісисті й горбкуваті околиці Києва.
Конец ознакомительного фрагмента.
Текст предоставлен ООО «ЛитРес».
Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию на ЛитРес.
Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.
49
Про них говорять Прокопій, Іордан, Феофілакт, Іоанн Ефеський, письменники VI і початку VII ст.