Страница 9 из 18
– Побійтеся Бога, пане! – Хоча Жигмонт жартував, візникове обурення було щирим. – Я вас не абикуди веду, а до своїх знайомих. У них лише порядне панство зупиняється.
– І скільки за постій беруть твої знайомі? – Жигмонт розумів, що надурняк ніхто його й на поріг не пустить, яким би шляхетним він не здавався.
– А ось про це, прошу мене вибачити, не відаю. Уже з місяць нікого на постій не приводив, то й не знаю. Щоправда, у готелі дорожче стало б – це як пить дать.
– Ну, сподіватимемося…
Вуличка була вузькою, крутою та звивистою. Темні громаддя будинків, чорніші за саму чорноту, тиснули обабіч, і Жигмонт ніяковів, орієнтуючись майже тільки на слух. Бодай один вогник у вікні, бодай блідий промінець місячного світла крізь хмари. Натомість – важка та неначе відчутна на дотик темрява і дивний неспокій. До всього цього десь далеко ще й протяжно завив собака. І цей моторошний звук розлився нічним містом, плутаючись у вузьких вуличках та відлунюючи від будинків.
– Ось і прийшли, – нарешті видихнув візник. Шостим чуттям Жигмонт осягнув, що і той ніби у сливках сидить.
На стукіт у двері знову довго ніхто не відповідав.
– Тут так годиться? – знервовано кинув Жигмонт (він ще не бачив міста, а воно йому вже не подобалося).
– Кімнати господарів – у дальній частині будинку, – пояснив візник. – А стіни – товстелезні. Колись в’язниця була.
– Буцегарня? – ошелешено запитав Жигмонт.
– Не буцегарня, а гаремна в’язниця за турків[9]. Тут уже давно просто мешкають люди.
– Гаремна… – луною озвався Жигмонт, не знаючи, що й казати. Уява відразу намалювала вервечку дівчат, загорнених у барвисті шати з голови до п’ят так, що видніються самі підмальовані чорним очі. Для чого взагалі в гаремі в’язниця?
За дверима грюкнуло, і тихий жіночий голос сторожко запитав:
– Кого принесло посеред ночі?
– Панно Стефо, то Гіцман вам пожильця привів.
– Гіцман?
– Та я ж, вейзмір! То шо у вас робиться? – Візникові теж уривався терпець.
Брязнув засув, і двері нарешті прочинилися – від яскравого світла гасової лампи, що різонуло по очах, Жигмонт замружився, а візник шарпнувся, затуляючи обличчя рукою.
– Руку прибери, щоб я тебе бачила.
Наступної миті Жигмонт уже вирячив очі, наче баран на нові ворота, коли узрів у руці жінки замашну сокиру на довгому держакові. Візник перелякано відсахнувся, змахуючи руками, від чого Жигмонтова валіза полетіла кудись у темряву.
– Йой! – скрикнув він, відскакуючи. – Панно Стефо, у вас усі вдома?
– Швидко до будинку, – господиня була небагатослівною.
– Стривайте, мені ж до коней вертати! – Візник розпачливо вдарив руками об поли. – Ото ніч дурнувата видалася! Пане Тереховський, ви заходьте, а я беру ноги на плечі.
Жигмонт зніяковіло спостерігав за сценою, не відаючи, як реагувати на все, що відбувалося. Господиня, вочевидь, була чимось наляканою, але вміло маскувала страх за награною рішучістю та войовничим запалом. Можливо, дещо додавав певності топірець у руці. Але сумнівно, щоб жінка змогла вправно ним захиститися просто у дверях, якби двоє чоловіків – як оце вони з візником – надумали просто зараз кинутися на неї.
– Не баріться! – повторила жінка. – Гіцмане, як маєш вертати, то бувай здоров, а ви, пане, мерщій до хати.
– Дякую. – Жигмонт подав візникові руку на прощання. Йому передалося хвилювання господині, тож рукостискання було коротким і млявим – просто доторк долонями.
– Добраніч, пане Тереховський.
Візник махнув рукою й за мить розчинився в темряві. Щойно Жигмонт ступив за поріг, як господиня похапцем захряснула двері, а ліктем управно повернула на місце засув. І лише після цього, дозволивши собі розслабитися, важко опустилася на низенький ослінчик, що стояв поряд. Жигмонт мовчав. Сьогоднішня ніч цілковито вибила його з колії, тож він вирішив поки що нічому не дивуватися: ранок покаже, що й до чого. За пів хвилини господиня підвела на пізнього гостя погляд:
– Ви вже пробачте мені, пане…
– Тереховський. Жигмонт Тереховський.
– Пане Тереховський. Ніч сьогодні неспокійна. Тому я так і приймаю вас…
– Не переймайтеся, – Жигмонт заспокійливим жестом підняв руки вгору. Зрештою, кожна людина має право божеволіти так, як їй заманеться. Та й було б гірше, якби жінка не перепросила за свою дивну поведінку.
Жінка тим часом підвелася та зважила в руці топірець.
– Ось бачите, чим мушу підбадьорюватися.
– Розумію вас, – кивнув Жигмонт і витяг з кишені руків’я револьвера. Жінка миттю напружилася, але він поквапився її заспокоїти. – Не хвилюйтеся, я – слідчий. Працюватиму тут на запрошення вашого поліцмейстера.
– Он воно що, – вона всміхнулася. – Тоді йдіть за мною. Вам кімнатку на скільки?
– Та мені аби до ранку перебути, а там я побачуся з поліцмейстером і знатиму щось конкретне.
– Як забажаєте, – у голосі господині почулося ледь вловне розчарування. – Але коли що, то пам’ятайте: вільна кімната у мене для вас є, ще й сніданок входить у плату за постій.
– Неодмінно пам’ятатиму, – Жигмонт намагався не відставати від господині у вузеньких коридорчиках і незручних переходах. – Дозвольте питання?
– Питайте.
– Це правда, що тут раніше була гаремна в’язниця?
– Щира правда, – господиня нарешті зупинилася біля низьких дверей і повернулася до Жигмонта обличчям. – Але боятися нічого, привидів у цьому місці не бачили вже дуже давно.
Жигмонт прокинувся раптово і рвучко сів на ліжку. За вікном яскраво світило вранішнє сонце та цвірінькали птахи. Учорашньої вогкої темряви, що холодними пальцями лізла за комір пальта, ніби й не було. Події минулої ночі здавалися неймовірно далекими. Ба більше, вони нагадували сон, тому Жигмонт замислився, чи не приверзлися йому в кошмарному маренні. Чорнильна темрява, якої не буває навіть найтемнішої ночі, відсутність бодай найменшого натяку на світло чи то у вуличних ліхтарях, чи в будинках, моторошне виття собаки та незрозумілий страх, що брався нізвідки.
– Ух, – чоловік пересмикнув плечима, відганяючи важкі спогади. Ні, все це йому, на жаль, не наснилося. Візник Гіцман, стривожений черговий поліціянт в управі, темна звивиста вуличка зі слизькою бруківкою, нервова господиня із сокирою в руці та… в’язниця колишнього турецького гарему!
Жигмонт зацікавлено покрутив головою, роззираючись у досить просторій, як на колишню в’язничну камеру, кімнаті. Можливо, турки мали власне уявлення про ув’язнення. Вчора йому ледве стало сил, аби дочовгати до ліжка, стягти одяг і пірнути під ковдру (втома взяла своє, і за мить він уже провалився в сон), сьогодні ж нарешті знайшов змогу роздивитися навколо та з’ясувати, де довелося перебути ніч. Щоправда, нічого гріха таїти, «перебути» вдалося дуже пристойно: постіль виявилася чистою, а кімната, незважаючи на товстезні стіни та низьке склепіння стелі, – теплою.
Жигмонт потягся до хрускоту в суглобах і підійшов до вікна, очевидно, пробитого в товщі стіни пізніше, коли будівля вже не виконувала функцію в’язниці. Просто перед вікном росли цупкі кущі, крізь зарості яких проглядалася частина вулиці. Вулиця як вулиця. Нічого незвичного чи моторошного, як здавалося зовсім нещодавно, коли над землею панувала ніч. Зараз же, коли світило не по-осінньому яскраве сонце, усі страхи зникли.
У двері постукали.
– Пане Тереховський, ви вже прокинулися? Сніданок буде за десять хвилин.
– Сю мить! – гукнув Жигмонт, розбираючи одяг, звечора звалений на спинку стільця.
– Воду для вмивання я ставлю біля дверей.
– Дякую!
Сорочка зім’ялася, та й штани після подорожі мали не надто презентабельний вигляд. Йти отак на прийом до поліцмейстера Жигмонт вважав для себе неприпустимим. Тому він обережно прочинив двері, навшпиньки прослизнув до напівтемного коридорчика та повернувся з мискою теплої води, шматочком мила і рушником. За чверть години Жигмонт покинув кімнату вмитим, поголеним і вбраним у свіжу одіж. Тепер не соромно з’явитися перед ясні очі поліцмейстера. Чоловік перебував у чудовому гуморі, майже забувши нічну пригоду.
9
Реальний будинок на вулиці Шпитальній (Госпітальній) № 5. Щоправда, історія про гаремну в’язницю є дещо прикрашеною.