Страница 8 из 18
Розділ 2
Екіпаж прибув за призначенням майже опівночі, і Жигмонта розбудив утомлений голос візника та легеньке торсання за плече:
– Прокидайтеся, пане. Приїхали.
– Га? – Він сіпнувся від раптового пробудження і якусь мить не міг уторопати, де перебуває. Тьмяного ліхтаря у візниковій руці ставало лиш на те, аби ледь-ледь освітити салон екіпажа.
– Кам’янець, пане, – терпляче повторив візник, тлумлячи позіхання.
Тихо форкали коні, і в прочинені дверцята задував прохолодний вітерець. Жигмонт, розімлілий у сякому-такому теплі, пересмикнув плечима, ловлячи дрижаки. Візник тупцяв з ноги на ногу, проте повільного пасажира не підганяв.
Жигмонт нарешті вибрався з екіпажа й отетеріло закрутив головою – навколо панувала майже суцільна темрява. Якби не примарні плями жовтуватого світла, що їх відкидали ліхтарі на передку, могло б здатися, що він стоїть посеред казкової первісної пітьми – прародительки ночі. Утім наявність під ногами бруківки вселяла надію, що люди в цій темряві все ж є.
– Ти куди мене привіз? – Жигмонт прибув до Кам’янця вперше і геть не орієнтувався в незнайомому місті. Хоча в такій темноті, певно, заплутав би й з діда-прадіда кам’янчанин.
– Як веліли, пане, – долинув від упряжки голос візника. – Майже в самісіньке середмістя. Вам же до поліційної управи?
– Середмістя? – Жигмонт знову покрутив головою, але темрява й не думала прорізатися бодай крихітним вогником. Під серцем заворушився гидкий хробачок страху, і він швидко сягнув до кишені по револьвер. – Ти мене на кпини береш, лайдаче? У середмісті, по-твоєму, темно незгірш, як у конячому гузні?
Він стис руків’я револьвера, очікуючи на втілення найгірших передчуттів: вочевидь, ось-ось доведеться дати бій харцизякам, з якими у змові клятий візник, що затарабанив його бозна-куди, аби пограбувати. Отак міркуючи, Жигмонт обережно рушив до упряжки, біля якої вовтузився візник.
– Боронь Боже, пане! – Той ступив у пляму світла. – Я й сам не відаю, з якого це дива жоден ліхтар у Старому місті не працює. Мо’, ліхтарники сьогодні змовилися на яку капость?
– А мені скажеш навпомацки управу шукати?
– Та тут же поряд! – Візник полегшено розсміявся. – Я ось тільки коней огляну та й одразу допоможу панові з багажем. Не хвилюйтеся.
У Жигмонта від серця відкотилася важка каменюка, але револьвера він вирішив поки не ховати. Принаймні доки не переконається, що до кінцевої мети його подорожі – поліційної управи міста Кам’янця, що на Смотричі, залишилося кілька кроків.
А очі тим часом дедалі більше звикали до чорнильної темряви. Ось високо в небі зблиснула випадкова зірка, десь у далекому вікні промайнув швидкий відблиск свічки. Та й запахи були абсолютно міськими. Нічний Кам’янець пахнув мокрою бруківкою та вологими стінами невидимих у пітьмі будинків, відгонив важким духом кінських яблук і поту, вплітав у загальне мереживо запахів тонкі пасемка далекої помийниці, дьогтю та диму з невидимих димарів. Був іще один аромат, який Жигмонт ніяк не міг розкрити, хоч як намагався розрізнити чутливим носом слабкі нотки.
– Та це ж кава! – стиха скрикнув він урешті. Гострий розум не підвів: пітьма й справді ледь-ледь віддавала запахом кави.
– Ви про що? – Візник облишив поратися біля коней і взявся до Жигмонтових валіз.
– Мені це ввижається з дороги чи тут пахне кавою?
– А-а, пане, – Жигмонт не бачив, але міг заприсягтися, що візник широко всміхнувся, – одразу видно, що ви в Кам’янці вперше. Ваша правда – справді пахне кавою. Нічого дивного. Тут хіба немовлята її не споживають.
Він заозирався, орієнтуючись у цілковитому мороці, а тоді махнув рукою в ніч.
– Ото завтра раненько прокинетесь і зможете завітати до кав’ярні, отамо, на розі. У турків – найкраща кава.
– У турків?
– Саме в них. Вони її до Кам’янця привезли, вони її звідси по всіх усюдах і розвезли, – візник спустив додолу останню валізу й за хвилину поманив Жигмонта за собою. – Ходімо, пане, управа осьо за рогом має бути.
Поліційна управа Кам’янця й справді знайшлася за неповну сотню кроків, але під її дверима довелося пововтузитися хвилин із десять, доки на нервове гупання нарешті розчахнулося крихітне віконечко і хрипкий голос прогарчав:
– Я зара як вгупаю – рідна мати не впізнає…
– Слідчий-криміналіст Жигмонт Тереховський, – відрекомендувався Жигмонт. – Прибув на запрошення пана поліцмейстера. Тому, шановний, якщо не хочете неприємностей, будьте такі ласкаві відчинити мені двері.
– Ох… – за дверима розчаровано булькнуло. Поліціянт прочистив горло, закашлявся, заходився бурмотіти нерозбірливі слова вибачення, а тоді загримотів ключами, відмикаючи важкі двері.
Із сіней потягло затхлістю казенного приміщення та всюдисущого дьогтю, а також теплом, що його так бракувало надворі, і ледь вловимим ароматом хліба, мабуть, з вечері чергового. Жигмонт мимоволі ковтнув слину – голод давався взнаки.
– Сю мить, пане, – черговий козирнув, прискіпливо оглядаючи пізнього візитера. Водночас він не таїв відчутного неспокою, раз по раз зиркаючи в темряву за дверима. – Годилося б, перепрошую, документика представити, що ви й справді…
– Не маю заперечень, – Жигмонт видобув із внутрішньої кишені піджака папери, і черговий у непевному світлі свічки кілька хвилин уважно вивчав викрутаси літер. Візник сумирно чекав поруч.
– Ніби все, як мусить буть, – черговий іще раз козирнув і знову похапцем глипнув у темінь. – Ось лишень в управі жодної душі, крім мене.
– Але ж мені треба десь поселитися, – Жигмонту починав уриватися терпець. Голод дошкуляв дедалі дужче, вогкий вітерець забирався під пальто, й тілом прокочувалися хвилі дрижаків, і, наче цього мало, від утоми просто підкошувалися ноги та заплющувалися очі. Але якщо в управі й справді немає нікого, крім чергового, то швидкого відпочинку, вочевидь, сподіватися не варто. – Пан поліцмейстер не давав розпоряджень стосовно мого прибуття?
– Та ні, – мотнув головою поліцай.
– Холєра! – вилаявся Жигмонт. – Але ж не нидіти мені на порозі до ранку!
– Пане, – подав голос візник. – Ну його до біса. Не зривайте голосу та гайда за мною. Я вас зараз і поселю, і вечерю вам зорганізую, усе в якнайкращому вигляді.
Жигмонт не відводив гнівного погляду від зніяковілого поліціянта, роздумуючи, чи варто здіймати ґвалт і далі. За мить зрозумів, що нічого путнього з того не вийде, і важко зітхнув – утома брала своє. Хотілося кинути щось на зуб і без зволікань загорнутися в теплу ковдру.
– Далеко звідсіля?
– За п’ять хвилин будемо на місці. Ще й з гори, аби ноги не трудити.
– Веди.
– Вибачення прошу, пане слідчий, – почулося ззаду, – але ніяких вказівок не було…
Жигмонт лише махнув позад себе, не кинувши на поліціянта навіть погляду. Так, він не попередив про точний час прибуття, але треба бути справжнім провидцем, аби його розрахувати. Дорога з Тернополя до Кам’янця зайняла майже дві доби, ремонт передньої осі… А що вже набридливі попутники трапилися! Один усю дорогу до Лянцкоруні гикав, кахикав, чхав і шморгав носом, а інший намагався довести Жигмонтові, що незабаром Бог неодмінно покарає людство за гріхи, чому доказ – нічні жахіття його дружини.
Попри сподівання, із прибуттям до місця призначення пригоди не закінчилися. Жигмонт усвідомлював, що доведеться довіритися візникові та слухняно йти за ним у темряву. Під серцем знову заворушився хробачок сумніву.
– І часто в Кам’янці така темінь?
– Та ж кажу вам, пане, сам дивуюся. Щоправда, я не тутешній, але жодного разу нічого про таке навіть не чув.
– Може, справді ліхтарники вирішили норов показати?
– Аби ж то знаття…
Ноги не трималися на мокрій бруківці, гладенькій і слизькій, наче справжня крига. Як же тут люди ходять узимку, коли затяжні дощі стрічаються з першими морозами й вулиця перетворюється на ковзанку?
– Далеко ще?
– Майже прибули.
– А що хоч за помешкання? Блощиці вгодовані?