"Знайди мене..."

Коли чоловік зайшов до кімнати донечки, дівчинка тихо сиділа на ліжку та щось тримала в руках. Численні ляльки та іграшки зараз сиділи без роботи, тихо причаївшись і ніби теж переживаючи горе своєї маленької господині. Колишня казка, котра зазвичай панувала в кімнаті Марійки, зараз затихла, завмерла, зникла, а на зміну їй прийшла якась важка, незвична тиша, котрої не повинно бути в дитячій кімнаті. Казковий віт в одну мить завмер, замерз, немов від поцілунку Снігової Королеви, котра забрала колись у Герди Кая, а зараз забрала у маленької Марійки матусю…

Не кажучи ні слова, Артем тихенько підійшов до ліжечка дівчинки та присів поряд з нею, а потім провів рукою по білявих косичках. Так дивно– цим завжди всі захоплювалися та дивувалися– у тата і мами колір волосся був темним, немов зимова ніч, а маленька Марічка родилася білявою– в бабусю, на котру була схожа, немов дві краплі води. Маленька принцеса була для своєї родини справжнім світлим янголям-охоронцем, в домі завжди дзвіночком лунав її сміх, і ось тепер він стих. В будинку стало неймовірно тихо і від цієї тиші було дуже страшно.

-Мені страшно.- щиро сказала дівчинка, відчувши ласкавий дотик татових рук та міцно притиснулася до нього, а потім подивилася на Артема повним надії та довіри поглядом, від якого всередині в чоловіка усе перевернулося.

-Не бійся, маленька моя, я з тобою…- прошепотів чоловік, затиснувши крихітну ручку в своїй.

-Тату, а мама повернеться, правда?- пильно подивилася на тата дівчинка. Вона чула усі розмови дорослих і все прекрасно розуміла. Розуміла, що сталося щось страшне, розуміла, що мама насправді не поїхала по справах, розуміла, чому тато сварився з дядечком, який приходив вчора і чому плакала няня, хоча й намагалася приховати від дівчинки свої сльози.

-Звичайно, повернеться, моє сонечко, звичайно…- прошепотів Артем, цілуючи таке ніжне і рідне личко.

-Тату, мені дуже страшно. Мені сьогодні наснилася Снігова Королева. Вона сміялася і мені від цього сміху було дуже страшно. Ще вона сказала, що забрала мою маму до себе. Це правда?- голос дівчинки тремтів, а у Артема всередині все перевернулося. Чути таке з вуст п’ятирічної дитини було дуже моторошно.

-Що ти, що ти, моя маленька?! Ніхто нікого не забрав! Мама повернеться і все в нас буде добре!- примовляв чоловік, цілуючи доччині заплакані оченята.

-Коли ми з мамою їздили в магазин, я погано поводилася.- говорила дівчинка, дивлячись кудись убік.-Я дуже хотіла, щоб мама мені купила ляльку і нове плаття, а в неї не було часу. Мама сказала, що я себе погано поводжу і вона мною розчарована, а я сказала, що вона погана  мама. Це побачила Снігова і, напевно, подумала, що це справді так. Але ж це неправда.- тоді Марічка перевела на тата повний відчаю погляд.- Я ж так не думаю. Я знаю, що моя матуся сама добра и найкраща на усьому білому світі.- відчайдушно торохкотіла дівчинка, час від часу переводячи подих і пильно дивлячись на татка, а Артем лише цілував ці заплакані щічки та намагався заспокоїти дівчинку.

-Звичайно не так, моє сонечко… Звичайно…- шепотів він, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

-А якщо я буду гарно поводитися, слухати тебе, бабусю та няню, то Снігова Королева побачить, що я люблю матусю і поверне її, правда?

Артем пильно подивився на доньку, потім рвучко повернув її до себе та взяв у свої долоні її маленькі рученята.

-Сонечко, ти ж в мене вже доросла, а це означає, що ми з тобою можемо говорити нарівні, чи не так?- запитав він, а Марічка ствердно кивнула.- Наша мама і справді зараз дуже далеко і їй потрібна наша допомога.- він намагався бути максимально чесним і говорив з донькою щиро.- Зі своєї сторони, я зроблю все, що залежить від мене, але мені буде потрібна твоя допомога.

-Чим я можу допомогти?- різко запитала дівчинка, а з її тону було зрозуміло, що заради мами вона була ладна зробити все, що від неї залежить.

-Ти можеш допомогти багато чим! По-перше,бути сильною, не плакати і нічого не боятися. Я з тобою і я завжди тебе захищатиму.

-Завжди-завжди-презавжди?- широко розплющила оченята Марічка. Артем сумно посміхнувся і знову поцілував дівчинку.

-Завжди…- прошепотів від, ніжно тримаючи донину долоньку у своїй.

-Я люблю тебе, татку..- прошепотіла Марійка і солодко заснула, скрутившись клубочком у татка на руках, немов кошеня, відчуваючи безпеку та захищеність.

 

* * *

 

Колишній голова спілки колегії адвокатів Аркадій Нестеров був не з тих людей, що так просто відступають від своєї мети і здаються. З дитинства знаючи правила дитбудинківських джунглів, куди він потрапив через позбавлення матері-п'янички батьківських прав, він твердо знав- в житті треба не просто мати мету, а йти до неї напролом, не зважаючи ні на що та не тішачи себе примарними ідеалами. І навіть коли багатий татусь, який був про синочка ні, сном, ні духом, забрав його до себе, давши хорошу освіту та просунувши в адвокатську колегію, Аркадій не збирався здаватися та насолоджуватися тим, що у нього вже є. Світ- це джунглі, а люди в ньому- жорстокі, дикі звірі- саме так перефразував для себе вислів відомого англійського драматурга чоловік і й далі ставив перед собою цілі та йшов до них, нещадно змітаючи на своїй дорозі недолугих конкурентиків- ідеалістів. Беручись за гучні та досить брудні справи чиновників-гвалтівників та гучні процеси розірвання шлюбів, котрі ніколи не програвав та завжди доводив справу до кондиції, яка потрібна саме його клієнту, Аркадій не замислювався про те, чи справді його рішення справедливі. Бо на його думку, замовляє музику той, хто платить, тобто, клієнт завжди правий. Бо на його думку, замовляє музику той, хто платить, тобто, клієнт завжди правий. А те, чи вчинено рішення по простій людській справедливості, йому було начхати. Про справедливість нехай думають такі дурники, як благородний лицар правди Володарський. Цей чортів вискочка, який з'явився нізвідки і декількома гучними справами відразу ж перехопив лаври визнання собі, сплутав йому, великому та жахливому Нестерову, котрий в юриспруденції вже не одну собаку з’їв, а буквально минулого тижня на слуханнях, де вони виступали опонентами один одного, і взагалі виставив його повним ідіотом.