"Знайди мене..."

-Доню, золота в тебе душа…- зі сльозами на очах говорила літня жінка, коли Оля турботливо виміряла тиск майбутній свекрусі (тоді вже було зрозуміло, що справа йде до весілля).- Пощастило моєму Артемчику з такою дівчиною. Зараз таких рідко зустрінеш, всі лише за грошима та багатством бігають. А де ж в нас багатство? Живемо, як усі– небагато, але й не скаржимося, хоча й хотілося б краще…

-Та хіба ж у грошах щастя?- якось сумно посміхалася Ольга, поправляючи плед на колінах у літньої жінки, котра повним ніжності поглядом дивилася на неї.- Щастя в іншому– в тому, що всі твої рідні та кохані люди поряд, що всі здорові. А інше купимо, полагодимо і заробимо. Мене ж батьки теж ростили не в розкошах. Моя мама працювала вчителькою, а тато інженером на заводі. Жили, як усі, мали все необхідне, я ніколи не знала ні в чому нужди, але й зірок з неба теж не хапали…

-Працювали?- перепитала жінка, пильно дивлячись на дівчину.- Зараз вже на пенсії?

Оля стиснула зуби, а по її щічці потекла сльоза.

-Три роки назад батьки напередодні Різдва їхали до рідних в гості. Була слизька дорога і… Автомобіль скинуло з дороги. Прямо під вантажівку. Тато встиг взяти удар на себе, тому загинув на місці,а  мама… Вона пережила тата всього на декілька місяців. Не змогла без нього. В неї була серйозна травма хребта і потребувалася серйозна та дорога операція. Я мала надію, що ми впораємося, однак… Слабке серце і… Тепер вони там разом.

-Господи… Дитино моя…- схлипнула і Олена Михайлівна, ніжно, по-материнськи приклавши руку до щоки дівчини та витираючи їй сльози.

-Я знаю, що вони там дивляться на мене звідти, з небес.- світло посміхнулася Оля крізь сльози.

-І гордяться тобою, я впевнена. Ти чудова, дівчинко моя. Добра, красива, розумна. В тебе дуже велике серце. Ти знаєш…- жінка подивилася на дівчину зі щирою материнською ніжністю.- Я все життя мріяла про доню. Так, в мене є чудовий син, Артемчик, сенс мого життя, однак… Я ще й хотіла і дівчинку. Принцесу. Маленьку принцесу. Щоб заплітати їй косички розповідати казки, а потім говорити щиро про все на світі. І зараз, дивлячись на тебе, я розумію, що моя мрія здійснилася і Всевишній подарував мені доню. Тебе, доню.- Олена Михайлівна приклала побиту працею та зморшками долоню до щоки Ольги, а дівчина непомітно цю долоню поцілувала.

-Дякую Вам, мамо.- одними лише губами прошепотіла дівчина.

…Весілля закохані відсвяткували невелике, запросивши лише для найближчих родичів та друзів, та скромно відсвяткувала цю подію в невеличкій квартирі Артема. Хоч і юнак палко бажав подарувати коханій справжню весільну церемонію– з каблучками, діамантами, весільним вальсом та пишною сукнею.

-Все це в нас обов’язково буде, я присягаюся тобі…- ніжно шепотів він на вухо коханій, коли вони рухалися в такт музиці посеред вузенької вітальній. - Я зроблю для тебе все. Все, що ти тільки забажаєш. Все….

-А мені й нічого цього не треба. Просто будь поряд завжди. Завжди.- почулася тиха відповідь Олі, а в її очах застигли сльози щастя…

Історія їхнього кохання справді була схожа на казку. Артем і Оля щиро кохали один одного та цінували кожну мить, проведену разом. Вони були не з тих, хто бігає за красивими подарунками, словами, хто ревнує та слідкує один за одним. Вони просто насолоджувалися кожною миттю, вони допомагали один одному та підтримували в усіх починаннях. Можливо, саме завдяки підтримці дружини Артем зміг піднятися по кар’єрних сходинках від простого юриста до одного з верховних членів юридичної колегії країни. Безліч вдало виграних справ несли за собою не лише чудовий авторитет і визнання, але й хороші грошові винагороди, чого успішний юрист ніколи й не приховував, адже гроші були чесно заробленими справедливими рішеннями справ, а за ті справи, які зарання несли комусь шкоду, Артем Андрійович не брався принципово і йому інколи навіть відкрито погрожували. Здавалося– настільки чесних людей просто не буває на світі і Ольга не раз дякувала Богові за те, що Він подарував їй саме такого чоловіка– уважного, люблячого, котрий для родини ладен на все.

Для повного щастя подружжю не вистачало лише малюка. Оля часто переживала з цього приводу, нерідко плакала вночі, коли чоловік не чув і дуже хвилювалася, що довгий час не може подарувати чоловікові їхнє спільне продовження та нагородити його щастям батьківства.  Молода жінка навіть почала боятися того, що чоловік може покинути її, якщо вона не зможе завагітніти. Вона довго ховала свої страхи в собі, щонеділі відвідувала храм, де палко молилася про те, щоб Господь подарував їм з Артемом малюка. Наважившись розповісти про свої страхи лише свекрусі, котра стала для неї практично рідною матір’ю, Олена отримала колосальну підтримку та розуміння.

-Все у вас буде добре, дитинко!- погладжувала Олена Михайлівна дівчину по голівці, немов маленьку дівчинку.- Все в руках Господніх. Треба лише палко молитися Йому, аби він подарував вам малюка.

-Я молюся! Всією душею молюся! Щовечора та щоранку читаю молитви, котрі мені якось дав один священик, однак… Поки що, нічого не відбувається.

-Усьому свій час, дитино моя!- посміхнулася мудра жінка.- Головне– не втрачати надію! Вірити, що б не сталося, вірити, розумієш?

Ольга лише ствердно кивнула головою. І справді– віра таки створила дива. Через півтора роки, напередодні Великодня світ почув перший крик Марійки– крихітного янголяти, довгоочікуваного подарунка долі. Дівчинка була справжнісіньким дивом та подарунком для своїх батьків– пшеничні кучері (цим дівчинка пішла в бабусю Олену), кирпатий носик, веселі оченята, в яких завжди стрибали бісики та життєрадісний, непосидючий характер. Маленька принцеса була улюбленицею родини, друзів та всього оточення родини Володарських. З них брали приклад, ними захоплювалися і тихо заздрили.