"Знайди мене..."

Життя  одного з найкращих юристів Києва Артема  Володарського ще тільки вчора здавалося справжньою казкою, адже, у нього було все, чого можна будь-кому лише побажати: власна досить велика фірма з надання юридичних послуг, одне з чинних місць в колегії адвокатів, авторитет серед колег, котрий він отримав, не дивлячись на свій досить молодий вік, близько сотні вдалих, виграних справ та вдячних клієнтів, адже, варто сказати, Артем ніколи не брався за діло, яке могло б бути зарання несправедливим або несло комусь шкоду. Він завжди домагався максимально чесних рішень, а від його суджень та доводів були в захваті не лише клієнти, котрим з таким адвокатом був гарантований успіх, але й конкуренти, котрі дивилися на цього тридцятип’ятирічного стрункого брюнета з римським профілем та неймовірно глибоким та мудрим поглядом з неприхованою повагою та навіть захватом. Однак,  найголовніше– любляча родина, про яку він так мріяв. Дружина Ольга, котру він кохав усім серцем та без якої вже не являв свого життя, котра була світлим вогником у його житті, маленька донечка Христинка, котра просто обожнювала свого татка, турботлива та неймовірно мудра мама, яка завжди була поряд, яка виростила його сама, адже батько Артема загинув за три місяці до його народження, яка вклала в його свідомість найголовніші істини, через що він зовсім не виріс так званим маминим мазунчиком, а знав, що таке треба і що по житті необхідно вміти пробиватися. Він сам, без будь-який родинних зв’язків, простий хлопець з маленького селища із Західної України, поступив на державну форму навчання в Київський Національний Університет імені Шевченка, на юридичний факультет, став старостою всього потоку, отримав червоний диплом та досить скоро після закінчення університету почав адвокатську практику, зарекомендувавши себе чудовим спеціалістом. Заглибившись в роботу, цей стрункий та досить красивий юнак не зразу задумувався про створення родини, вирішивши спочатку побудувати родину та мати тверду землю під ногами. Мама не раз натякала йому на те, що хотіла б вже попестити онуків, однак, юнак з цього приводу лише віджартовувався, поки в один з днів, просто йдучи з роботи додому, в парку він не побачив її. Найкрасивішу дівчинку на світі, казкову фею, від котрої не міг відвести погляду з першого ж моменту, коли її побачив. Пишні каштанові кучері спадали на тонкі плечі, красиві зелені очі не відривалися від читання, а вітер грався подолом яскравого платтячка. Дівчина сиділа в парку, заглибившись в читання книги, як раптом хлопчина, котрий походив повз, швидко підбіг та схопив сумку дівчини, кинувшись геть.

-Гей! Стій! Стій! Допоможіть! Хто-небудь допоможіть!- відчайдушно кричала дівчина і, почувши це, Артем миттю кинувся доганяти мерзотника. Поваливши його на землю, він скрутив злодюзі руки, миттю перекинувши сумочку її переляканій власниці.

-Ще раз побачу за чимось подібним, повідриваю руки!- прошипів Артем крадію.- Ой, а ось і любі друзі! Як вчасно!- досить іронічно проспівав молодий чоловік, коли повз них проїхала міліцейська машина. Дівчина відчайдушно замахала руками, закликаючи сторожів порядку до них,  злодій лише драматично стогнав, закривши очі.

Коли молоді люди досить скоро передали зловмисника в руки сторожів правопорядку, Артем впіймав на собі майже благоговійний погляд своєї нової знайомої, котра, притискаючи до грудей свою сумку та книгу, не зводила зі свого рятівника очей.

-Дякую Вам!- ледве вичавила Ольга з себе, перемагаючи несміливість, котра миттю опанувала нею.

-Пусте!- посміхнувся їй у відповідь Артем.- Головне, скажіть– Ви як? Все гаразд?- турботливо запитав він у дівчини і, побачивши, що вона  вся тремтить, накинув їй на плечі свою куртку.

-Так… Дякую..- знову пробурмотіла дівчина і, нарешті, підняла очі на свого рятівника. Вони були великим и карими та ще й досі по-дитячому наповненими страхом.

-Ну-ну…- посміхнувся Артем, заспокоюючи дівчину, ніби маленьку дитинку, і навіть обняв її за плечі. Вона притулилась до його плечей, до плечей зовсім незнайомої їй людини та відчула неймовірний спокій та захищеність, котрі не відчувала досі. Вона ще не знала його імені, але вже тоді десь в глибині душі відчула– це доля, її доля.

-А ми навіть не встигли познайомитися. Дозвольте відрекомендуватися– я Артем!- посміхнувся молодий чоловік, а в його завжди трохи сумних та задумливих очах затанцювали якісь іскорки.

-А я Ольга. Оля.- не дуже зрозуміло пробурмотіла дівчина, котра ще не зовсім відійшла від шоку.

-Дуже приємно! Ось і познайомилися!- з обличчя Артема не сходила посмішка.- Так вже краще!

-Дякую Вам…- вкотре повторила дівчина і теж посміхнулася.

….З того часу все і почалося. Артем і Ольга почали зустрічатися. Ні, спочатку це була аж зовсім не романтика, це була просто щира дружба, побудована на підтримці, довірі та взаєморозумінні. Вони не думали про плин часу, не обмінювалися щосекунди солодкими компліментами, вони просто гуляли вуличками та пили гарячий глінтвейн. Між ними не було того пристрасного вогню, може, тому, що на той час вже обом було за двадцять і юнацький запал лишився в минулому– тепер молодим людям обом хотілося простих, щирих людських відносин, просто мати поряд собою близьку людину, котра завжди буде з тобою, підтримає у будь-яку хвилину та ніколи не зрадить. Так Артем витягував Олю з затяжної хандри, коли перший рукопис дівчини, над котрим вона так старалася і в який вклала стільки сил та енергії, не прийняли в редакції, саме він вмовив її вдруге спробувати подати документи на медичний факультет (варто сказати, що Ольга досить гармонійно поєднувала захоплення медициною та літературою– такі настільки, можна сказати, зовсім різні галузі),а  потім Оля підтримувала Артема в найскрутнішу хвилину, коли захворіла його мама Олена Михайлівна. Хлопцеві доводилося працювати понаднормово, щоб забезпечувати родину і Оля сама запропонувала взяти на себе турботу про маму коханого.