Страница 77 из 79
Після того, як я нагадав йому про наше знайомство в Запоріжжі, В. Висоцький розписався на своєму портреті, потім ми з ним випили за знайомство. Він заспокоїв мене щодо невдачі з літ. інститутом і порадив вступити в університет мистецтв, відточувати далі свій талант живописця, і несподівано змінивши тему, став розпитувати мене про службу на флоті. Я точно не пам'ятаю про що я йому розповідав, пам'ятаю тільки, що я згадав про фільмі «Єдинствєная», який я вперше побачив у Сирії в порту Тартус, розповів про підводників які згоріли в дев'ятому відсіку в підводному човні «Комсомолець», і про інших підводників, які згинули без вісті в океанських глибинах, так і не повернувшсь на базу.
Ми випили, за тих хто в морі і Володимир Семенович взявши принесену господинею гітару, закрив очі і почав щось тихо наговорювати про души в рваних вітрилах, підбираючи мелодію на слух. Господиня попросила нас дати спокій і не заважати йому: «Володю найшло натхнення», сказала вона, взявши лежав на серванті блокнот, поклала його перед Висоцьким, який став записувати в ньому свої вірші, час від часу мнучи і розриваючи зіпсовані аркуші. Ми відійшли від нього і скориставшись сприятливим моментом покинули гостинну квартиру.
Світало. Вдома у Марії я розглянув автограф Висоцького на своїй картині:
Вразило: скромно і зі смаком.
Ввечері Марія сходила до сусідки: забрала зіпсовані і викинуті Висоцьким блокнотні аркуші, потому здзвонилися зі своїми знайомими і ми поїхали до якогось бариги, який звів нас з покупцем-колекціонером. Картина, на якій був написаний портрет Висоцького, тому дуже сподобалась і була придбана їм за досить великі гроші.
Мене вони не порадували: мені так стало шкода свого часу і праці витрачених на картину, тим більше з автографом Висоцького, що я послав куди подалі Марію і забравши частину грошей, з блокнотними листами, на яких були чернетки. Вісоцкого, поїхав в засмучених почуттях, гужбанить в Рибінськ, на Батьківщину свого батька.
Більше ні Марії, ні Висоцького я не бачив. Не доля мені було жити в Москві — не доля. Мже, то і до кращого. Але порадою Володимира Семеновича, я все ж таки скористався і університет мистецтв у Москві поступив, який і вдало закінчив.
В загалі, як би там не було — на комбінаті «Запоріжсталі», мені не довелося попрацювати. Шкодую лі я друзі, про те, що мені не довелося нажити там горб і кілу, віддавши своє здоров'я на благо розвитку нової української алигархії? Ні, не шкодую. Там без мене.
Післямова:
Зараз деякі російські блогери багато пишуть про Україну: і такі, і сякі ми українці: забуваємо за своє коріння, хочемо інтегруватися в Європейську культуру й економіку, не бажаючи відновлення в Україні совдепії, що базується на феодальному псевдоимпериализме, (замаскованому під соціальна держава для народу), який ми «активно будували, або відновлювали?», останні двадцять три роки у своїй незалежній країні.
Підтверджую, бажаємо інтегруватися в Європу, і не бажаємо відновлення в незалежній нашій нэньке Україні, такої феодальної совдепії… Але за свої корені та культурні витоки ми добре пам'ятаємо і будемо пам'ятати завжди, як би комусь не бажалося зробити із нас рабів і «іванов не пам'ятають своєї спорідненості».
Прошу пробачити мене, шановні читачі, за цей невеликий вступ, але по іншому просто не можна, ну аж занадто багато всякої-всячини пишуть в інеті за Україну, ось і доводиться спростовувати ту писанину не словами, а своїми справами і заходами, що ми проводимо і які ви можете подивитися на нашому сайті parnassus.ho.ua. А у кого немає такої можливості або їм ніколи, я коротенько розповім за той захід яктй ми: ЗОЦКР «Парнас» і клуб авторської пісні «Острівець», провели у нашій запорізькій обласній бібліотеці, у день вшановання пам'яті В. С. Висоцького.
На тому заході, який відбувався в залі запорізькій обласній бібліотеці, з віршами і піснями Висоцького виступили актори і барди клубу авторської пісні «Острівець». Шановної публіки прийшло декілька сотен чоловік, всі вони звичайно не вмістилися в тому актовому залі і концерт довелося продовжити в ПК «Орбіті», і це я ще не рахував тих людей які хотіли, але з різних причин не змогли потрапити в ПК «Орбіті».
Це не поодинокий випадок, коли наші палаци культури, театри, не можуть вмістити всіх бажаючих потрапити на подібного роду культурно-масові заходи яки з любовью організують наши культурні організації.
Так, що за свої родові корені ми пам'ятаємо добре, тому і організовуємо та проводимо в цей нелегкий для України час всілякого роду виставки, фестивалі та концерти і що найголовніше: намагаємося передавати свої знання не тільки дітям, але й онукам.
Смію сподіватися, що пам'ять поколінь на нас не перерветься, і так в Україні буде назавжди.
ПІСЛЯМОВА:
Що я ще хочу, шановні читачі, знову ж таки коротенько, сказати вам в післямові. Можна в житті бути художником, письменником, да врешті-решт — просто порядною і культурною людиною. Не можна по життю бути лохом*. У мене з'явилася пара вільних хвилин, які я вирішив присвятити цьому питанню. Ви в повному обсязі усвідомлюєте яку я приношу жертву, приділяючи свій час і увагу вам, відриваючись від своєго малювання? Так що цінуйте це, а ще краще уважно, уважно прочитайте моє ессе, бо воно багатьом з вас воно допоможе зберегти, якщо не все, то певну частину свого чесно нажитого майна.