Зміна цінностей соціальної адаптації особистості

Теорія соціального обміну формувалася за умов  критичної переоцінки утилітаристського розуміння людської поведінки як певної послідовності ринкових операцій, здійснюваних з метою здобуття винагороди за ті чи ті конкретні дії. Сучасна теорія соціального обміну узагальнює висновки утилітаристів, соціальних антропологів і психологів – біхевіористів. Однак не можна вважати її простим конгломератом цих теорій. П.Блау і Д.Хоманс та їх послідовники обґрунтовують теорію обміну передусім на матеріалі власних емпіричних досліджень, здійснюваних ними у виробничих колективах, а також у маргінальних групах великих міст. Використовували вони також відповідний етнографічний матеріал.

Основним об’єктом для Блау, Хоманса, як і для Кулі, Мейо та інших дослідників, слугувала мала соціальна група. Вчені розглядали її як своєрідну внутрішню систему дій, взаємодій і почуттів людей, що функціонує в рамках зовнішнього соціального середовища. Водночас, середовище, що оточує малу групу, саме складається із фізичних, технічних та соціальних умов діяльності групи.

Зміст теорії соціального обміну прийнято формулювати у вигляді п’яти “аксіом”. По-перше, будь-яка людська дія залежить від її успіху (забігаючи трохи наперед, зауважимо, що названий компонент теорії обміну надзвичайно актуальний для керівних дій вищих ешелонів влади України, більшість яких аж ніяк не назвеш успішними). Чим частіше дія буде винагороджуватись, тобто матиме успіх, тим більшою буде ймовірність, що людина чинитиме так і надалі. По-друге, коли в минулому дія завершилась успіхом, то цей успіх слугуватиме надалі стимулом людських учинків. По-третє, вагоме значення має цінність (чи актуальність) того чи того людського вчинку, наслідком якого буде винагорода (чи покарання). Четверта аксіома стверджує, що чим частіше людина в минулому винагороджувалась за певні дії, тим менш цінною виступає для неї така винагорода, тобто йдеться про феномен перенасичення тими чи тими благами (винагородами). П’ята аксіома проголошує, що в разі неотримання сподіваної винагороди варто очікувати дії, зумовлені негативними емоціями (незадоволення, роздратування тощо) [140, 157-158].

Отже, і всі інші “аксіоми” теорії соціального обміну легко переводяться в практичну площину і звучать надзвичайно актуально для сьогоднішнього стану українського суспільства. Це стосується також концепції П.Блау, на аналізі якої зупинимось нижче.

У своїх теоретичних роздумах Блау розглядає процеси соціального обміну на макрорівні. Він виходить з того, що зі зростанням рівня та обсягу обміну посилюється значення “спільних цінностей”, які повинні визнавати всі учасники обміну. Погляди П.Блау на функції цінностей збігаються з відомою концепцією Т.Парсонса, за винятком деяких окремих тверджень. Організаційне оформлення глобальні процеси обміну знаходять у соціальних інститутах. Саме вони, на відміну од цінностей, здатні чинити на індивідів зовнішній тиск. Завдяки інститутам мережа взаємообмінів структурується, набуває системних ознак. Блау поділяє соціальні інститути на інтегративні (ті, що безпосередньо підтримують соціальну солідарність), дистрибутивні (ті, що регулюють виробництво і розподіл соціальних винагород) та організаційні (останні мобілізують ресурси для досягнення певних соціальних цілей) [140, 162].

Наостанок зупинимося на важливих тезах: комуністична ідеологія передбачала ідею “морально-політичної єдності” суспільства, чим намагалася забезпечити в більшості його членів ціннісний консенсус щодо важливих питань суспільного буття, системність світогляду як умови стабільності свідомості, стійкості “соціально-психологічного самопочуття”. Відмовившись од цієї офіційної доктрини, українське суспільство тим самим відкрило для себе існуючу різноманітність цінностей.

Суспільні перебудови об’єктивно зумовили якісні зміни в системі соцієтальних відношень, які супроводжуються зміною фундаментальних механізмів соціального регулювання та якісною трансформацією соціальних інститутів. Зміни вплинули передусім на цінності та норми, які були в основі найважливіших соціальних інститутів. Радянські системотворчі цінності (“інтернаціоналізм”, “колективізм”, “ентузіазм”, “альтруїзм”, “боротьба”) були замінені “ринково-демократичними” (“матеріальні статки”, “добробут дітей”, “здоров’я”, “міцна родина”, “цікава робота”, “підвищення освітнього рівня”, “незалежність у справах, судженнях і вчинках”).

Сьогодні українське суспільство освоює нову та незвичну субсидіарну (на противагу комунітарній) та ліберальну (на противагу тоталітарній) ідеологію, що робить акцент на свободі особистості та виключно на її власній відповідальності за свою долю та долю близьких людей, і яка змінює знаки традиційних цінностей на протилежні. Як наслідок, механізм “правової несвободи” поступився механізмові “неправової свободи”, який полягає в тому, що індивіди змушені дедалі частіше вступати у неправові стосунки (односторонні чи двосторонні, антагоністичні чи солідаристські) з владою, правоохоронними органами, злочинними угрупуваннями чи елементами тощо. Оскільки їхні права реалізуються за умов відсутності надійних інституційних механізмів захисту інтересів не лише слабких, а й сильних соціальних суб’єктів, то це спричинює зростання свавілля, вседозволеності, безвідповідальності й безкарності влади на різних рівнях, а також всілякого роду асоціальних, неправових та злочинних угруповань тощо.

Підсилення внутрішніх суперечностей, які виникають внаслідок неузгодженості нормативних вимог з реальними умовами життя залишається причиною подальшого існування “подвійної моралі”, за якої відбувається порушення узгодженості між словом і ділом, а також виникає “тіньова нормотворчість”, тобто створення неофіційних правил поведінки, якими й раніше керувались, і нині керуються певні особи. Такі ціннісні орієнтири, як ідеологічно заангажована соціальна активність поступилися місцем вседозволеності та безвідповідальності, а колективізм – індивідуалізмові.