Страница 16 из 60
Бурсаки. Тихо! Комедія! Інтермедія!
Кумедник. І ритори, й авдитори, граматики і братчики. Незаможники, середняки і тр-р-рудова інтелігенція. І партійні, і безпартійні, і навіть чесні безпартійні. Вичищені й відновлені. Хто «за» і хто «проти». Ану, хто «проти»? Нема? То-то ж. Цитьте. Внемліте к річам моїм. Слух преклоніте. Ми вам українізацію апарату покажемо і як тую українізацію переводиться, розкажемо. Прислухайтесь, придивляйтесь. Все, що покажемо, запам'ятайте і на вуса намотайте.
Бурсаки. Тихо! Українізація!
Кумедник. Ось іде комісія по українізації.
Входить комісія.
Кумедник. Ось іде громадянка Ундервуд. Вона на всі 100 % українізувалася і через те на радянській посаді зосталася.
Входить панна.
Кумедник. Прислухайтесь, придивляйтесь, воно вам у пригоді стане, бо українізувати вас ще не скоро перестануть. Будьмо уважні.
Голова комісії запитує панну. Члени – записують відповіді.
Бурсаки на всі відповіді панни реагують жереб'ячим: «Го-го-го».
Голова (до панни). Ви українізувалися?
Панна. Вже.
Голова. А скажіть, будь ласка, навіщо переводиться українізацію?
Панна. Українізацію переводиться для того, щоб залишити всіх на посадах, бо якби не українізували, то треба було б усіх повиганяти.
Голова. Так. Так. А скажіть тепер, чим славна є наша Україна?
Панна (співає):
Бурсаки (раптом підхоплюють):
Кумедник (дзвонить, силкуючись припинити бурсаків. Останні поволі втихають). Ф-фу, не видержали хлопці!
Голова (до панни). Ви хотіли сказати піснею?
Панна. Але…
Голова. Що таке «але»?
Панна. «Але», по-нашому, по-руському, будіть значить: «Да».
Бурсаки регочуть… Музика грає туш.
Голова. А чим іще славна наша Україна?
Панна. Борщем і галушками.
Бурсаки регочуть… Музика грає туш.
Голова. Ну, українознавство ви засвоїли добре. Тепер трохи з географії… Скажіть, що таке «селянин»?
Панна. Селяни… селяни… селяни… Про це і не говорили.
Голова. Не говорили? Ну, та це не так і важно. А скажіть тепер, як буде по-українському: «В виду того, что…»?
Панна. Позакак.
Голова. Прекрасно. Прекрасно. Та ви краще од Шевченка. Скажіть тепер, як пишуться папери українською мовою?
Панна. Всі папери українською мовою починаються так: «З огляду на ваше відношення…» А в словах, де було руськоє «ять», пишеться «і» з точкою.
Голова. Приклад?
Панна. Наприклад: «лєс» – ліс; «сєно» – сіно; «возлє» – возлі; «вездє» – везді…
Бурсаки регочуть.
Голова. Все це дуже добре. А все-таки найголовнішого не сказали. Що найголовніше на Україні?
Панна (мнеться). Не… не… знаю.
Голова. Не знаєте?
Панна. Не знаю.
Голова (до дирижера). Маестро! Допоможіть!.
Музика починає грати гопака.
Панна (скрикує). Гопак! (І починає танцювати).
Танцюють усі. Усі до нестями.
Кумедник намагається перепинити. Нарешті всі вгамовуються.
Голова. Прекрасно! (Урочисто). Громадянка Ундервуд як знавець українознавства переводиться в позакатегорійні й підвищується з 10 в 14 розряд… Ви вільні…
Бурсаки (співають). Українізувалась. Українізувалась.
Україні-зу-ва-а-а-ла-а-ся.
У мене нема жодного сумніву в тому, що я народився, хоч і під час мого появлення на світ божий і потім – років, мабуть, із десять підряд – мати казала, що мене витягли з колодязя, коли напували корову Оришку.
Трапилася ця подія 1 листопада (ст. стилю) 1889 року, в містечку Груні, Зіньківського повіту на Полтавщині.
Власне, подія ця трапилася не в самім містечку, а в хуторі Чечві біля Груні, в маєткові поміщиків фон Рот, де мій батько був за прикажчика.
Умови для мого розвитку були підходящі. З одного боку – колиска з вервечками, з другого боку – материні груди. Трішки поссеш, трішки поспиш – і ростеш собі помаленьку.
З'явився я на світ другим. Поперед мене був первак, старший брат, що попередив мене років на півтора.
Так ото й пішло, значить: їси – ростеш, потім ростеш – їси.
Батьки мої були як узагалі батьки.
Батьків батько був у Лебедині шевцем і пив горілку. Материн батько був у Груні хліборобом і пив горілку.
Глибшої генеалогії не довелося мені прослідити. Батько взагалі не дуже любив про родичів розказувати, а коли, було, спитаєш у баби (батькової матері) про діда чи там про прадіда, вона завжди казала:
– Отаке стерво було, як і ти оце! Покою від їх не було! З горілки померли, царство їм небесне!
Про материну рідню так само знаю небагато. Тільки те й пам'ятаю, що частенько було батько казав матері:
– Не вдалася ти, голубонько, у свою матір. Хіба ж так, як оце ти, п'ють?! Царство небесне покійниці: і любила випити, і вміла випити.
Про діда (материного батька) балачок зовсім не було. Не любили, очевидно, того діда зовсім. Далеко пізніше я довідався, що він хотів був повіситись, та не пощастило йому того зробити, так він узяв та й умер от білої-білої, як буває білий сніг, гарячки.
А взагалі батьки були нічого собі люди. Підходящі.
За двадцять чотири роки спільного їхнього життя послав їм господь усього тільки сімнадцятеро дітей, бо вміли вони молитись милосердному.
Коли, було, хто з сусідів натякне батькові:
– Чи не припинили б ви, Михайле Кіндратовичу, часом діточок?
А батько йому на те:
– Нічого! Господь дав дітей, дасть і на дітей.
Помер батько 1909 року, на п'ятдесят восьмому році свого плодотворного життя.
І як згадує, було, мати про покійника:
– Скільки це є вже дітки, як наш батько помер?
– Та вже, мамо, літ із десять.
Замислиться, було, матуся і прокаже:
– Це б у вас іще було братів та сестер штук із шестеро. А в мене б усього було б оце діточок… Скільки, дітки?
– Двадцять троє, мамо.
– Еге ж. Двадцять троє… Ох-хо-хо! Хай царствує покійничок…
Почав, значить, я рости.
– Писатиме, – сказав якось батько, коли я, сидячи на підлозі, розводив рукою калюжу.
Справдилося, як бачите, батькове пророкування.
Але, нема де правди діти, – багацько ще часу проминуло, доки батькове віщування в життя втілилося.
Письменник не так живе й не так росте, як проста собі людина.
Що проста людина? Живе собі, проживе собі, помре собі.
А письменник – ні. Про письменника подай, обов'язково подай: що впливало на його світогляд, що його оточувало, що організовувало його ще тоді, коли він лежав у матері під цицею й плямкав губами, зовсім не думаючи про те, що колись доведеться писати свою автобіографію.
А от тепер сиди й думай, що на тебе вплинуло, що ти на письменника вийшов, яка тебе лиха година в літературу потягла, коли ти почав замислюватися над тим, «куди дірка дівається, як бублик їдять».
Бо письменники так, спроста, не бувають.
І от, коли пригадаєш життя своє, то приходиш до висновку, що таки справді письменника супроводять в його житті явища незвичайні, явища оригінальні, і коли б тих явищ не було, не була б людина письменником, а була б порядним інженером, лікарем чи просто собі толковим кооператором.
Підскочать оті явища – і записала людина.
Головну роль у формації майбутнього письменника відіграє взагалі природа, а в українського письменника – картопля, коноплі, бур'яни.
Коли є в хлопчика чи в дівчинки нахил до замислювання, а навкруги росте картопля, чи бур'ян, чи коноплі – амба! То вже так і знайте, що на письменника воно піде.