Страница 27 из 37
Загалом існувала ймовірність того, що руси можуть стати мусульманами. Якась частина з них, схоже, навіть прийняла іслам. Омелян Пріцак вважав, що союз із мусульманською Волзькою Болгарією особливо був корисний для Новгорода, який лежав не лише на шляху «із варяг у греки», а й на шляху від Балтики до Поволжя. І якби Володимир, на думку вченого, залишився в Новгороді, «…то напевне запровадив би там тюркську версію ісламу, і таким чином північна частина східних слов’ян стюркізувалася б, як це сталося з волзькими булгарами. Однак Володимир перейшов до Києва, змінивши «півмісяць» на «сонце» Константинополя, де змушений був змінити іслам на грецьке християнство»[158].
У дохристиянський період своєї діяльності Володимир, ймовірно, спрямовував свою діяльність на укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Тому 6491 року (983 р. від Різдва Христового) здійснив похід на ятвягів. Літописець навіть зазначає, що князь «взяв землю їх»[159]. Щоправда, це твердження є перебільшенням. Протягом тривалого часу, аж до ХІІІ ст. й пізніше, руським князям доводилося воювати з ятвягами. Останні мешкали в межиріччі Нарева й Німану, переважно на землях нинішньої Білорусії. Належали вони до балтської групи племен, були близькими до литовців і прусів. Також Володимир 6492 року (984 р. від Різдва Христового) з допомогою одного зі своїх воєвод підкорив радимичів[160]. Хоча це плем’я раніше платило київським князям данину, але, очевидно, вийшло з-під їхнього підпорядкування.
Одним із важливих актів державної політики стало прийняття Володимиром християнства із Візантії. Цю подію «Повість минулих літ» датує 6496 роком (988 р. від Різдва Христового). І саме цей рік став загальновизнаною датою хрещення Русі.
Уже після прийняття християнства Володимир, як уже говорилося, здійснив похід на хорватів[161]. Маються на увазі білі хорвати, які проживали на теренах нинішньої Західної України, переважно Галичини.
Здійснював Володимир також похід на Крим, підкоривши Корсунь (Херсонес), який входив до складу Візантії[162]. Проте зробив він це не з метою завоювання, а для того, щоб добитися певних преференцій від візантійського імператора[163].
Можемо виділити кілька напрямків завойовницьких походів Володимира.
Перший напрямок – райони Оки й Поволжя з метою заволодіти волзьким торговим шляхом. Загалом дії в цьому напрямку виявилися невдалими.
Другий напрямок – укріплення тилів шляху «із варяг у греки». Це знайшло вияв у підкорені радимичів та розгромі ятвягів.
Третій напрямок – завоювання територій на заході: підпорядкування Червенських міст, Перемишля й території білих хорватів. Це відкривало для Русі перспективи торгівлі з країнами Центральної й навіть Західної Європи.
Можна виділити ще один напрямок – кримський, який мав на меті тиск на Візантію.
Завойовницькі походи – це була лише один бік медалі воєнної політики Володимира. Була й другий бік – оборонна. Чимало уваги князеві доводилося приділяти обороні Києва й руських земель від печенігів. Те, що це войовниче кочове плем’я становило велику загрозу для Русі, сумніву немає[164]. Не даремно літописець так багато уваги приділяє печенігам, опису оборони від їхніх нападів.
У «Повісті минулих літ» розповідається, що після прийняття християнства Володимир почав посилати своїх синів на княжіння в різні землі своєї держави. Про це говориться таким чином: «Володимир, отож, просвітився сам, і сини його, і земля його. А було в нього синів дванадцять: Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Вишеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоцьку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові. І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Деревлянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані»[165].
Це повідомлення має певні елементи міфологізації. Літописець говорить про дванадцять синів Володимира. Тут відразу виникає біблійна алюзія з дванадцятьма апостолами. Враховуючи те, що у Володимира було багато жінок і наложниць, синів було більше.
Є певні сумніви, що акт відправлення синів на княжіння в різні сторони «держави Володимира» відбулося в один момент, відразу після хрещення.
Наведений уривок нам дає уявлення про тогочасну Русь. Центром її був Київ, де перебував великий князь. Важливим престолом вважався престол новгородський. За часів Володимирового батька, Святослава, такого ще не було. У Новгород Володимир відправляє свого найстаршого сина – Вишеслава. Важливими вважалися престоли в Полоцьку, Турові та Ростові. Перший із них розташовувався фактично на шляху «із варяг у греки» (нині це територія Білорусі).
Турів був у басейні Прип’яті, яка поєднувала Київ із Поліссям та Волинню, зокрема Червенськими містами на Західному Бузі. Ця земля стала об’єктом експансії Володимира. Не даремно він ходив на ятвягів, а також завоював Червенські міста. У наведеному повідомленні (щоправда, уже на другому плані) згадується престол у Володимирі. Безперечно, це нинішнє місто Володимир-Волинський, яке довгий час виконувало роль столиці Волинської землі.
Ще одним важливим престолом став Ростов. Це було місто на волзькому шляху, який теж намагався контролювати Володимир. Згадується на другому плані престол у Муромі, який знаходився на річці Ока (у районі проживання в’ятичів) і мав стосунок до волзького торгового шляху. Також другорядним вважався престол у Деревлянській землі, яка була тісно пов’язана з Києвом і вже тривалий час перебувала під владою «матері городів руських». Ще як один другорядний престол згадана Тмутаракань. Щодо цього престолу висловлювалися різні думки. Однак утвердилася версія, що Тмутаракань була розташована на теренах нинішнього Таманського півострова на місці колишньої грецької колонії Гермонаси[166].
Князь Володимир обираєвіру. Територія МАУП. Київ
«Держава Володимира» виглядала таким чином. Усі шляхи в ній вели до Києва, «матері городів руських». Це місто, яке донедавна було відносно невеликою факторією на околицях Хозарського каганату, тепер перетворилося у важливий торговий і політичний центр, пов’язаний із низкою земель.
Можна виділити кілька груп таких земель.
Перша група – це ближні території. До них варто віднести Полянську землю (Київщину), а також підвладну їй землю Деревлянську.
Друга група – передусім Словенська земля зі столицею в Новгороді. Вона, як і Київ, лежала на торговому шляху «із варяг у греки». До цієї ж групи можна віднести Полоцьку землю, яка теж була на цьому шляху.
Третю групу становили землі, які входили у Волзький басейн або межували з ним. Оскільки торговий шлях Волгою тоді був менш важливий, аніж шлях «із варяг у греки», відповідно, ці землі стали периферійними.
Четверта група – це Волинь і Полісся. Ці землі лежали на шляху між Києвом і Червенськими містами, а також землями білих хорватів. То не був важливий торговий шлях, хоча із часом він почав набувати певного значення. Адже цей шлях пов’язував «матір городів руських» із центральноєвропейськими теренами. Міг він бути й «запасним шляхом» із Візантії в Балтику.
Русь за часів Володимира почалася формуватися як середньовічна держава, яка мала намір взяти під свій контроль певні території: передусім такі, які приносили доходи руській еліті. Це переважно були землі, через які проходили торгові шляхи.
158
Пріцак О. Походження Русі. К., 2003. Т. 1. С. 30–31.
159
Літопис руський. С. 49.
160
Там само. С. 81.
161
Там само. С. 68.
162
Там само. С. 61–62.
163
Немировський О. О. Печеніги. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2011. Т. 8. С. 200.
164
Літопис руський. С. 68–73.
165
Літопис руський. С. 67.
166
Чхеїдзе В.М. Тмуторокань. Енциклопедія історії України: у 10 т. К., 2013. Т. 10. С. 104.