Страница 26 из 37
Взагалі дивно виглядає зміна імен у «династії Рюриковичів». Починаючи зі Святослава, як уже відзначалося, князі раптом (!) починають брати слов’янські імена, маргіналізуючи імена скандинавські. Мимоволі напрошується думка, чи не відбулася після смерті Ігоря «слов’янська революція», коли на зміну варязької династії прийшла династія слов’янська. Зокрема, про таку «революцію» вів мову Лев Гумільов.
У «Повісті минулих літ» прочитується певна інформація про цю подію. Наприклад, дивно виглядає прихід до влади Святослава. 6453 року (945 р. від Різдва Христового), коли вбитий був князь Ігор, згідно з повідомленням «Повісті минулих літ», Святослав був ще малим. Хоча він уже міг сидіти на коні і навіть спробував кинути списа[144]. Принаймні тоді йому було хоча б років шість-сім. Під 6463 роком (955 р. від Різдва Христового) у літописі розповідається про хрещення Ольги. Після розлогої оповіді про цю подію зустрічаємо такі слова: «…молилась вона за сина і за людей у всі дні і ночі, вирощуючи сина свого до змужніння його і до повноліття його»[145]. На той час Святославу було близько п’ятнадцяти – шістнадцяти років. За часів Русі деякі князі в такому віці вже займали престоли. Проте тут, як бачимо, Святослав ще «не змужнів». Державою продовжувала управляти Ольга, що в ті часи взагалі виглядало дивно. Принаймні в історії Русі не зустрічаємо випадків, коли на київському престолі опинялася жінка.
За версією «Повісті минулих літ», Святослав «виріс і змужнів» аж 6472 року (964 р. від Різдва Христового). Тоді йому було близько двадцяти п’яти років, а то й більше. Тобто був достатньо дорослою людиною. За шість років, 6478-го (670 р. від Різдва Христового) він уже ніби роздавав престоли своїм доросли синам[146]. Виникає закономірне запитання: чому Ольга так довго не давала княжити Святославу? Існує версія, що Святослав прийшов до влади в результаті перевороту, здійсненого його прибічниками, які усунули владолюбну Ольгу від керма управління Руссю[147]. Проте чи насправді так було?
Звичайно, усі ці незрозумілі речі щодо стосунків Святослава й Ольги можна якось пояснити заплутаністю хронології літопису, а також «політичною психологією» (мовляв, Ольга не хотіла віддавати владу). Проте, як тоді пояснити слов’янське ім’я Святослава? Адже його батько (якщо він справді був батьком!) Ігор належав до варягів. Ольга теж, судячи з усього, мала варязьке походження. І один, і друга носили нормандські імена. Проте чому батьки-варяги дають своєму сину слов’янське ім’я?
А, може, насправді Святослав не був сином Ігоря? Може, після його трагічної кончини Ольга вийшла заміж за якогось місцевого слов’янського князя, який і перебрав владу в «матері городів руських»? Бо ж не даремно «Повість минулих літ» пише про сватання до княгині Ольги заможних та наділених владою женихів – і деревлянського князя Мала[148], і навіть візантійського імператора[149]. Від цього невідомого слов’янського князя й народився в Ольги Святослав. Таким чином відбулася в Києві «слов’янська революція».
Так, ця версія багатьом здаватиметься фантастичною. Проте вона багато що пояснює: і незрозумілі речі з хронологією, коли йдеться про Ольгу та Святослава, і те, що княжича довго не допускали до влади, і його слов’янське ім’я, і нарешті те, що Святослав не хотів сидіти в Києві, а прагнув розбудувати слов’янську імперію на Дунаї.
Та все ж «революція» відбулася. Києво-руська еліта відмовилася від «варязького первородства» й слов’я- нізувалася. Відповідно, Русь ставала слов’янською державою. В основному це відбулося за правління Володимира та Ярослава Мудрого, коли йшла культурна «цементація» Русі на слов’янській основі.
Щоправда, залишається запитання: чому літописець приховав справжнє ім’я Святославового батька? Певно, ходило про те, щоб представити цього князя як легітимного наступника, який походив із роду варязьких конунгів. Можливо, це була варязька реакція на «слов’янську революцію».
Проте давайте повернемося до Володимира Святославовича. У розповіді «Повісті минулих літ» про цього князя чимало міфології. Літописне житіє князя подавалося в контексті християнського моралізаторства.
Коли Володимир дотримувався язичницьких вірувань, автор подає його як грішника. Він не лише встановлює кумирів, тобто язичницький ідолів, біля свого двора теремного. Володимир також чинить убивства, здійснює насильства. До того ж він ще й «ненаситний на блуд»[150]. Проте щойно він приймає християнство, як усе змінюється. Цей князь із грішника стає праведником. Значна частина оповіді про Володимира в «Повісті минулих літ» – це переважно розповіді, як він вибирав християнство.
Однак спробуємо дистанціюватися від цього всього й знайти інформацію про те, що робив Володимир як князь – правитель Русі. Однією з перших його справ було те, що він поставив Добриню, свого вуя, посадником у Новгороді[151]. Це місто для князя, певно, мало немале значення. Тут він княжив певний період, звідси розпочав похід на «матір городів руських». Проте не лише такі «сентиментальні моменти» були важливі для Володимира. Новгород став важливою торговою факторією, який пов’язував Київ із Балтикою. Тому для київського князя важило те, щоб у цьому місті правила вірна йому людина, бажано родич. Таким і був Добриня.
Довідуємося дещо про походи Володимира. Літописець говорить про них мало, не вдаючись у деталі. Та все ж дещо дізнатися можемо.
Зокрема, зазначено, що Володимир 6489 року (981 р. від Різдва Христового) пішов «до Ляхів і зайняв городи їх – Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю»[152]. Щодо Червенських градів, то існує чимало питань, які міські поселення до них відносилися і де вони локалізовувалися. Поширеною є думка, що ці гради розташовувалися в басейні Західного Бугу, а одним із найголовніших серед них було місто Волинь[153].
Далі в «Повісті минулих літ» говориться, що Володимир «сього ж року і в’ятичів… переміг, і наклав на них данину од плуга, як і отець його брав»[154].
Тобто, як бачимо, цей князь намагався поставити під свій контроль терени, які не належали раніше Русі (Перемишлянську землю, Червенські городи), а також території, що раніше були під Руссю, але з певних причин відійшли від неї (маються на увазі в’ятичі). Останні виявляли непокору. Й Володимирові доводилося йти на них другий раз походом: у рік 6490-й (982 р. від Різдва Христового)[155].
Чим був викликаний інтерес Володимира до території в’ятичів? Як уже говорилося, ця територія лежала на торговому шляху із Балтики через Волгу на схід. Святослав пробував оволодіти цією транспортною й комунікаційною артерією. Однак не довів справу до кінця. Тим більше, що непокірні в’ятичі вийшли з його підпорядкування.
Володимир, схоже, ставив перед собою мету оволодіти Волзьким шляхом. Цим був пов’язаний його похід на волзьких болгар, які створили своє державне утворення в результаті розпаду Хозарського каганату. Охоплювало воно територію Середнього Поволжя. Під 6493-м роком (985 р. від Різдва Христового) «Повість минулих літ» фіксує цей похід[156].
З літописного повідомлення зрозуміло, що Володимир не зміг підкорити Волзьку Болгарію. Цікаво, що відразу після інформації про цей похід, у «Повісті минулих літ» йде повідомлення про те, що до князя Володимира приходили волзькі болгари й пропонували прийняти іслам[157]. А це свідчило, що представники цього народу стояли на більш високому рівні, аніж руси. Адже вони сповідували світову релігію! До того ж саме тоді іслам переживав піднесення, а мусульманські країни «задавали тон» на широких просторах Азії й навіть Європи.
144
Там само. С. 34.
145
Там само. С. 38.
146
Там само. С. 40.
147
Королев А. С. История международных отношений на Руси в 40–70-е годы Х века. М., 2000. С. 151–173.
148
Літопис руський. С. 31
149
Там само. С. 35.
150
Там само. С. 49.
151
Там само. С. 48.
152
Літопис руський. С. 49.
153
Ляска В. Червен та «Червенські гради»: історіографічні міфи на тлі труднощів археології. Археологічні дослідження Львівського університету. Львів, 2014. Вип. 18. С. 167–211.
154
Літопис руський. С. 49.
155
Там само.
156
Там само. С. 81.
157
Там само.