Страница 24 из 37
Звичайно, процес творення нової держави мав насильницький характер. І це викликало опір. Князь Ігор, який заступив Олега на князівському престолі, трагічно загинув. Убивство Ігоря деревлянами, які стали данниками русів, описує «Повість минулих літ»:
«Сказала дружина Ігореві: «Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми».
І послухав їх Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він [собі ще] до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город [Київ].
Та коли він повертався назад, він роздумав [і] сказав дружині своїй: «Ідіте ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще». І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.
Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить».
І послали вони до нього [мужів своїх], кажучи: «Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину». І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його, бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила його коло Іскоростеня-города в Деревлянах і до сьогодні»[128].
Із цієї розповіді стає зрозумілим, як функціонувало полюддя. Київський князь, підпорядкувавши певні племена, збирав із них данину. Звичайно, можливим це було тоді, коли він мав при собі достатню кількість професійних воїнів-дружинників. Були певні домовленості щодо розміру данини між київським князем і представниками місцевих еліт. Хоча ці розміри чітко не обумовлювалися. Не дивно, що київські князі вдавалися до зловживань. Імовірно, Ігор перейшов межу під час збору данини, що викликало невдоволення деревлян, які повстали. Повстання виявилося успішним через те, що Ігор не мав при собі достатньої кількості воїнів.
Княгиня Ольга. Федір Солнцев
Дружина Ігоря, Ольга, спираючись на військо свого загиблого чоловіка, зуміла придушити деревлянське повстання. Такі діяння Ольги були викликані не лише тим, що вона хотіла помститися за смерть свого чоловіка (хоча і це теж варто брати до уваги). Не менш важливим було те, що деревлянське повстання могло призвести до втрати київськими русами значних теренів, які платили їм данину. Зрештою, унезалежнення деревлян могло б викликати ланцюгову реакцію. Інші племена теж би захотіли вийти з підпорядкування Києву.
Ольга та її оточення усвідомлювали цю загрозу. Тому княгиня змушена була «наводити порядок». Як пише «Повість минулих літ», вона встановила погости (певно, під цим терміном малися на увазі військово-адміністративні осередки) для збору данини, а також «ловища» і «знаки»[129]. Дослідники часто трактують таку діяльність Ольги як реформи. Однак останні не варто переоцінювати.
З приводу цього можна погодитися з такими міркуваннями Олексія й Петра Толочків: «Що ж до економічної суті «реформ» Ольги, то, попри їх певну революційність, вони були продовженням і розвитком усе тієї ж «військово-торговельної корпорації», якою була Київська держава й раніше. Ольга все ще зорієнтована на збирання данини зі східнослов’янських племен і на збут її до Константинополя. Справедливість сказаного підтверджує той факт, що, упорядкувавши данинні справи, Ольга, подібно до своїх попередників на київському столі, вирушає до Константинополя»[130].
Ще одним важливим моментом у державотворчій діяльності княгині Ольги варто вважати прийняття нею християнства. Певно, літописна оповідь про те, що її хрестив сам візантійський імператор і навіть пропонував взяти з нею шлюб, є лише гарною легендою, яка мала на меті показати значущість княгині. Адже правитель Візантії ніби сказав їй: «Достойна ти єси царствувати в городі сьому з нами»[131]. Тобто руська еліта, представником якої була Ольга, піднімалася до рівня імперських правителів.
Однак немає підстав заперечувати те, що Ольга прийняла християнство. І, насправді, не так важливо, де це сталося: у Константинополі чи в Києві, де на той час уже були християни і мали свій храм. Не так важливо й те, чи княгиня виключно орієнтувалася на Візантію, чи шукала контакти з християнським Заходом (існує й така версія)[132]. Зрештою, у Х ст., попри існування певних відмінностей, християнство Візантії та римське християнство не були розділені.
Прийняття християнства руською княгинею мало кілька важливих аспектів.
По-перше, цим актом княгиня ніби долучала Русь до кола християнських народів, до великого «християнського простору», який домінував у Європі й мав помітний вплив на теренах Азії. Прийнявши християнство, Ольга могла більш легко налагоджувати дипломатичні стосунки з християнськими країнами, отримувати від їх правителів певні преференції.
По-друге, прийняття християнства, окрім зовнішньополітичного аспекту, також мало аспект внутрішньополітичний. Як уже говорилося, початково Русь, будучи військово-торговою корпорацією, формувалася на основі різних етнічних елементів: слов’янських, нормандських, угро-фінських, тюркських, інших. Унаслідок цього виник такий собі «інтернаціонал», де представники різних етносів дотримувалися різних традицій, зокрема культурних та релігійних. Питання стояло, щоб ці традиції «переплавити», створити щось одне. Щоб це відбулося, необхідно було витворити один символічний світ. У ті часи такий світ формували переважно релігійні системи. Християнство для різноетнічної Русі було загалом новою релігією (хоча якась частина русів, контактуючи з візантійцями, стали християнами). Маючи високий авторитет у світі, а також значну культурну традицію, християнська релігія якраз і могла зробити Русь єдиною. Саме завдяки християнській церкві забезпечувалася ця єдність за часів правління Володимира Святославича, особливо Ярослава Мудрого, а також інших можновладців Русі.
Правління наступника княгині Ольги, Святослава Ігоровича, виглядає як «крок назад». Взагалі є багато неясних моментів щодо того, коли народився Святослав, чи були в нього брати й сестри, чому княгиня Ольга довго не допускала його до правління державою тощо. З приводу цього є різні здогади.
Княжіння Святослава можна розглядати як протилежність до правління Ольги.
Літопис вказує, що Святослав відмовився приймати християнство, хоча на цьому наполягала його мати. Він хотів проводити свою політику, відмінну від політики своєї родительки.
Проте це несприйняття стосувалося не лише ідеологічної сфери. Святославу не сиділося в Києві. Літопис представляє його як князя-войовника, що постійно знаходився в походах.
Тут Святослав поводив себе як глава військово-торговельної корпорації. Він не був міцно прив’язаний до якогось одного місця, а шукав для себе й для своїх воїнів такого осередку, де би була можливість максимально збагачуватися. У цьому нічого нового немає. Як уже говорилося, варяги, які контролювали Стару Ладогу, з часом втратили інтерес до цієї факторії й почали шукати більш вигідне місце на шляху «із варяг у греки». Приблизно те саме робив Святослав, шукаючи більш доходних шляхів.
Спочатку він хотів знайти своє «місце під сонцем» у східному напрямку. З цим пов’язані походи князя на Хозарський каганат. Ці походи мали на меті встановити контроль за волзьким торговим шляхом. Звідси похід Святослава на в’ятичів, що проживали у верхів’ях Оки й середній течії цієї річки, а також розгром Хозарського каганату, якому ці самі в’ятичі платили данину[133].
128
Літопис руський. С. 30.
129
Там само. С. 35.
130
Толочко О. П, Толочко П. П., Київська Русь. К., 1998. С. 81.
131
Літопис руський. С. 35.
132
Про це див.: Голубинский Е. Е. История русской церкви. М., 1901. Т. 1. Ч. 1. С. 103; Свердов М. Б. Политические отношения Руси и Германии Х – первой половины ХІ в. Проблемы истории международных отношений. Ленинград, 1972. С. 283–286.
133
Літопис руський. С. 38.