Страница 23 из 37
Оволодіти Києвом варягам із півночі було проблематично. Якщо Аскольд і Дір могли організовувати масштабні походи на Візантію, то вони мали чимало війська. Завоювати місто, вступивши з ними у відкритий бій, було складно. Певно, в Олега не було достатньо сил, щоб це зробити. Тому він вдався до хитрощів. І саме завдячуючи їм, убив Аскольда й Діра, заволодівши Києвом. Принаймні таке можна стверджувати, проаналізувавши літописну оповідь.
Не виключено, що в захопленні Олегом Києва міг відіграти не останню роль релігійно-ідеологічний чинник. Аскольд і Дір, прийнявши християнство з Візантії, могли налаштувати проти себе значну частину варяг-дружинників, які воліли дотримуватися старих традиційних вірувань. Тому вони не чинили опору язичнику Олегу, якого вважали своїм, а то й навіть могли допомагати йому в захопленні Києва.
Напевно, «держава Аскольда й Діра» могла б зберегтися. І розвивалася б вона дещо інакше, ніж «держава Олега» та його наступників. Ця держава, напевно, була б зорієнтована в південному напрямку. І велику б увагу приділила витісненню свого головного конкурента – Хозарського каганату. Власне кажучи, ці тенденції були присутні й для «держави Олега». Однак для цього правителя важливим став також північний напрямок. Руська держава почала формуватися на шляху «із варяг у греки».
Держава, створена князем Олегом та його соратниками на місці колишньої «держави Аскольда і Діра», загалом нагадувала нормандські військово-торгові корпорації. Однак у ній все більш значущим ставав збір данини з підкореного Руссю населення. Візантійський імператор Костянтин Багрянародний у своїй книзі «Про управління імперією» так описує це явище: «Зимовий же й суворий спосіб життя тих таки росів такий. Коли прийде місяць листопад, одразу ж їхні архонти виходять з усіма росами з Кіава й вирушають у полюддя, котре іменується «кружінням», а саме: у Славонії вервіанів, другувитів, кривичів, севеїв та інших слов’ян, котрі є пактіонами (данниками – прим. автора) росів. Годуючись так протягом усієї зими, вони знову, починаючи з квітня, коли розтане крига на річці Дніпро, повертаються до Кіава. Потім же, як було мовлено, узявши свої моноксили, вони споряджають їх і вирушають до Романії (Візантії – прим. автора)»[118]. Звичайно, така діяльність руських князів була зорієнтована на «грабіжницьку економіку». Проте, з іншого боку, вона призвела до освоєння активними елементами територій, утягування їх (хай навіть насильницьким шляхом) у торгівлю, що мала «глобальний характер». Так відбувалося творення Руської держави – «кров’ю й залізом».
Дещо про це творення оповідає «Повість минулих літ». Указується, що на початках свого княжіння в Києві, у 883–885 рр., Олег воював проти деревлян «і, примучивши їх, став із них данину брати по чорній куниці»[119]. До речі, тоді хутро цінувалося високо. Далі йдеться про те, що він воював із сіверянами, наклавши на них легку данину й наказавши не давати їм данини хозарам[120]. Перед тим сіверяни були під владою хозар. Приблизно те саме сталося з радимичами, які теж були хозарськими данниками. Олег відпровадив до них послів, наказавши платити йому данину, а не хозарам[121]. Воював цей князь з уличами й тиверцями, але не зміг їх підкорити[122].
Який вигляд мала «держава Олега»? Судячи з літописних свідчень, він продовжував панувати над північними землями Східної Європи. Під його рукою спочатку були варяги, чудь, словени, меря, весь і кривичі[123]. Проте, схоже, він втратив інтерес до цих земель. Не даремно ж його столицею стає Київ на півдні, який він назвав «матір’ю городів руських». Олег намагається підкорити слов’янські племена навколо цього міста. Це йому вдається зробити з полянами й сіверянами, які проживали переважно в межах сучасної Північної України, а також радимичами – племені, яке займало південно-східні терени сучасної Білорусі.
Однак Олег не підкорив уличів, які жили в пониззі Дніпра, й тиверців, які займали землі між Дністром, Прутом і Дунаєм. Підкорення цих племен давало б кращі можливості контролювати частину шляху «із варяг у греки» на південь від Києва. Не перебували під владою Олега й слов’янські племена, які жили на Заході України. Та все ж із ними варязький князь, ймовірно, знаходив спільну мову.
Про це свідчить запис у «Повісті минулих літ» під 6415-м (907 р. від Різдва Христового) роком. Там йдеться про те, що князь Олег організував грандіозний похід на Константинополь. Й перелічуються представники народів, які були у його війську. Окрім варягів, словен, чуді, кривичів, мері, полян, сіверян, деревлян та радимичів, які входили до складу «держави Олега», згадуються також хорвати, дуліби й тиверці[124]. Останні, ймовірно, стали союзниками руського князя в цьому поході, сподіваючись на поживу.
Населення Русі було не лише багатоетнічне, а й дотримувалося різних вірувань. Переважали дохристиянські язичницькі вірування. Проте й вони не були єдиними. Принаймні серед язичників можна виділити людей, які дотримувалися давніх слов’янських і скандинавських вірувань. Водночас набувало поширення християнство, про що, зокрема, засвідчив договір князя Ігоря з візантійцями.
Того ж ніби 907 р. Олег уклав із цесарями (імператорами) Леоном і Олександром договір, за яким візантійці мали сплатити Русі данину, а також надати певні пільги руським купцям. Також у літописі є договори між русами й візантійцями 912[125] і 945[126] років. Останній укладав уже князь Ігор. Щодо згаданих договорів, то існують певні сумніви в їхній автентичності. Не вдаючись до їхнього детального аналізу, усе ж відзначимо кілька моментів.
По-перше, представниками князів Олега й Ігоря на переговорах є переважно люди зі скандинавськими іменами – Карл, Фарлоф, Рулав, Руальд, Карн, Вуєфаст, Іскусев тощо. Переважно такі самі імена і в купців, які згадуються в договорі 945 р. Лише в останньому серед послів й купців з’являються поодинокі слов’янські імена. Так само скандинавськими були імена князів Олега й Ігоря. Те саме стосується й княгині Ольги. Тобто є всі підстави твердити, що еліта «держави Олега» була переважно скандинавського походження.
По-друге, в цих договорах і в супутній інформації про них загалом окреслюються межі тодішньої Русі. Так, у договорі 907 р. згадуються основні руські городи (міста). Це Київ, Чернігів, Переяслав, Полоцьк, Ростов та Любеч. У договорі 945 р. фігурують лише Київ, Чернігів та Переяслав. Тобто бачимо, що Русь, основні її городи зосереджувалися переважно на півдні, у межах сучасної України.
Уже говорилося, представники яких етносів були залучені до походів на Константинополь. Це, власне, Русь та її союзники. Ведучи мову про похід Ігоря 944 р., літописець зазначає, що він залучив варягів, русів, полян, словен, кривичів, тиверців. До того ж, найнявши ще печенігів[127]. Тобто за часів правління Олега й Ігоря відбулося певне переформатування Русі в його південному напрямку. Як бачимо, у поході князя Ігоря не згадані фінські етноси. Чи випадково? А руси фігурують як окремий етнос. Вони відокремлюються як від варягів, так і від полян. Тобто руси, судячи з усього, уже сформувалися як елітарний прошарок, який, фактично, давав своє ім’я новопосталій державі. Русь же загалом поставала як конгломерат етносів і субетносів, переважно слов’янських. Хоча еліта слов’янською не була. Також спостерігалася тенденція порозуміння з народами, які кочували в степах України. Так, князь Ігор залучив до походу на Візантію печенігів. А князь Олег зумів порозумітися з мадярами, які теж певний час кочували українськими теренами.
118
Константин Багрянародный. Об управлении империей. М., 1991. С. 51.
119
Літопис руський. – С. 13.
120
Там само. С. 13–14.
121
Там само. С. 14.
122
Там само.
123
Там само. С. 13.
124
Там само. С. 16.
125
Там само. С. 18.
126
Там само. С. 26–29.
127
Літопис руський. С. 25.