Страница 20 из 37
Отже, згадавши основні події біблійної, античної та візантійської історії, літописець саме від ромейського (візантійського) імператора Михайла ІІІ (840–867) веде мову про руських князів, уписуючи їх у цей хронологічний ряд. І в цьому хронологічному ряду не знаходить місця для варязького князя Рюрика. А це показово! Першим руським князем він називає Олега[104]. Цей фрагмент «Повісті минулих літ», що важливий не стільки в сенсі історичному, скільки в ідеологічному, вказує на те, що літописець, який писав свій гранд-наратив у ХІІ ст., не сприймав Рюрика як засновника Руської держави. Це не означає, що в історичній пам’яті Рюрик не існував. Про таку пам’ять свідчить як Рюрикова легенда, наведена в літописі, так і те, що окремі князі «Володимирового племені» мали ім’я Рюрик. А якщо так, то це ім’я сприймалося як князівське, переходячи з покоління в покоління у представників руської аристократії.
Повідомлення «Повісті минулих літ» від 852 року суперечить Рюриківській легенді, про яку вже йшлося. Якщо в першому разі чітко сказано, що саме 852 року земля почала іменуватися Руською, то в Рюриківській легенді, яка зафіксована літописцем під 862 роком, маємо твердження, ніби якась частина варягів називалася Руссю і саме цю частину закликали княжити у Старій Ладозі (Алдейгьюборзі).
Звичайно, немає підстав заперечувати, що т. зв. варяги відіграли певну роль в економічних і суспільно-політичних процесах Давньої Русі. Особливо це стосується півночі, де вони намагалися контролювати торгові шляхи з Балтійського моря по Дніпру й по Волзі.
Літописні варяги – це не обов’язково скандинави (шведи, норвежці, датчани). З цього приводу варто звернутися до міркувань Омеляна Пріцака. Він вважав, що вікінги й варяги, які мало чим різнилися між собою, були професійними воїнами, які забезпечували охорону морської та річкової торгівлі. «Марно намагатися визначити національність вікінгів і варягів, – писав цей дослідник. – Вони її не мали. Це були просто професіонали, готові стати на службу до будь-кого, кому потребувалося їхнє вміння і хто міг платити за роботу»[105].
Звичайно, такий погляд можна сприймати як крайність. Все ж таки вікінги й варяги були вихідцями з певних етнічних середовищ (переважно північногерманських), які продовжували зберігати свою ідентичність хоча б частково. Однак не можна заперечувати й того, що серед них було й чимало представників західнослов’янських етносів, що осіли на південному узбережжі Балтійського моря.
Розповідаючи про закликання варягів, літописець лише пунктирно описує діяльність Рюрика: він починає княжити в Старій Ладозі (Алдейгьюборзі) й посилає своїх братів у інші важливі стратегічні пункти своєї землі. Щодо якихось ідеологічних заходів Рюрика, то тут повне мовчання. Це й зрозуміло. Адже твір писав християнин. І в нього не було жодного бажання говорити про язичницьку діяльність князя.
Чи можна вести мову про існування держави Рюрика в Північній Русі в ІХ ст.? Принаймні «Повість минулих літ» на це не вказує. Про діяння Рюрика нічого не розповідається, окрім того, що він осів у Старій Ладозі, а його брати в інших факторіях, Білому озері та Ізборську. Напевно, Рюрик стояв на чолі військово-торгової корпорації, яка, з одного боку, займалася торгівлею між країнами Сходу й Балтикою, а, з іншого боку, користаючись військовою силою, визискувала місцеве населення, вимагаючи від нього данину, частина якої йшла на власні потреби варяг, а частина пускалася в торговий оборот. Ведення торгівлі вимагало письмової фіксації даних. Тому у варягів Рюрика мала б існувати писемність, хай навіть примітивна. Певно, завдяки цій писемності й зберіглася пам’ять про цього варязького князя.
У корпорації, на чолі якої стояв Рюрик та його родичі, можна побачити початки державності. Однак ця держава, здійснюючи управління певною масою людей, мала на собі помітну печать тимчасовості.
По-перше, вона зберігалася до того часу, поки існував торговий інтерес. Його зникнення вело до деградації цього державного організму.
По-друге, ця держава «не мала території». Тобто, звичайно, певна територія, яку контролював Рюрик та його брати, була. Проте для них вона не мала великого значення. Для Рюрика і його клану важливим був торговий шлях, на якому вони мали свої факторії. Землі, які були навколо цих факторій і з яких збиралася данина, мали радше другорядне значення. Великих доходів вони не давали. На них панувало натуральне господарство, тоді як у факторіях бачимо відносно інтенсивні товарно-грошові відносини.
З навколишніх земель варягами бралася хіба що певна продукція, яка користувалася попитом на ринку. Зазвичай нею був мед, віск, хутро, а також раби. Работоргівля тоді давала значні прибутки. Власне, Русь стала постачальником рабів на ринки тогочасної Європи й Сходу. Проте, щоб взяти мед, віск, хутро й рабів, треба було застосувати військову силу. Це не завжди давало належну віддачу, особливо, якщо доводилося здійснювати походи на значні відстані. До того ж місцеве населення нерідко чинило опір варягам, які збирали данину.
По-третє, така держава мала «розмите етнічне обличчя». У факторіях жили представники різних племен-етносів. Часто це були активні елементи, які відривалися від свого етнічного коріння, такі собі космополіти епохи Середньовіччя. Цих людей єднав «голий інтерес», нажива. Відсутність етнічної єдності, а, відповідно, й спільних світоглядних, передусім релігійних, уявлень робило таку державу нестійкою.
Під 6387-м роком (879 р. від Різдва Христового) в «Повісті минулих літ» є такий запис: «Помер Рюрик. Княжіння своє він передав Олегові, що був із його роду, віддавши йому на руки сина свого Ігоря, бо той був дуже малий»[106]. Запис цей викликає чимало запитань. Ким, наприклад, доводився Олег Рюрикові, що той довірив йому свого сина? Невже в Рюрика був лише один нащадок, до того ж малолітній? Адже він, згідно з літописним свідченням, княжив у Старій Ладозі й Новгороді близько 17 років. Тобто, здавалося, у нього було чимало часу, щоб одружитися й народити дітей. Щоправда, про сім’ю Рюрика літопис мовчить.
Та, певно, немає сенсу шукати відповідей на ці запитання. Літописний текст нам нічого не скаже. Мовчать також інші джерела. Звернемося краще до подальшої літописної розповіді, яка становить чималий інтерес. Отже, там читаємо:
Рюрик, малолітній Ігор й Олег. Мініатюра з Радзивіллівського літопису
«Вирушив Олег [у похід], узявши багато своїх воїв – варягів, чудь, словен, мерю, весь, кривичів. І прийшов він до Смоленська з кривичами, і взяв город Смоленськ, і посадив у ньому мужа свого. Звідси рушив униз [по Дніпру] і, прийшовши, узяв [город] Любеч і посадив мужа свого.
І прибули [Олег та Ігор] до гір київських, і довідався Олег, що [тут] удвох Аскольд і Дір княжать. І сховав він воїв у човнах, а інших позаду зоставив, і сам прийшов [на берег Дніпра], несучи Ігоря малого. А підступивши під Угорське [і], сховавши воїв своїх, він послав [посла] до Аскольда й Діра сказати, що: «Ми – купці єсмо, ідемо в Греки од Олега і від Ігоря-княжича. Прийдіть до рідні своєї, до нас».
Аскольд же й Дір прийшли. І вискочили всі інші [вої] з човнів, і мовив Олег Аскольдові й Дірові: «Ви оба є ні князі, ні роду княжого. А я єсмь роду княжого. – І [тут] винесли Ігоря. – А се син Рюриків».
І вбили вони Аскольда й Діра, і віднесли на гору, і погребли [Аскольда] на горі, яка нині зветься Угорське і де ото нині Ольмин двір. А на тій могилі поставив [боярин] Ольма церкву святого Миколи [Мирлікійського]. А Дірова могила – за святою Ориною.
І сів Олег, князюючи, в Києві, і мовив Олег: «Хай буде се мати городам руським». І були в нього словени, і варяги, й інші, що прозвалися руссю»[107].
104
Там само.
105
Пріцак О. Походження Русі. К., 1997. Т. І. С. 90.
106
Літопис руський. С. 13.
107
Літопис руський. С. 13.