Страница 18 из 37
Князь Володимир
Можливо, держави білих хорватів виявилися занадто розвинутими й самодостатніми. Археологічні дані говорять про те, що їх населення займалося землеробством, скотарством, розвивалися також ремесла. Однак зовнішня торгівля не відігравала помітної ролі в їхньому житті. І не приділялося багато уваги військовій справі. Унаслідок чого білі хорвати стали жертвами більш енергійних та воєнізованих «варварів».
Землі білих хорватів завоював князь Володимир, про що є коротка згадка в «Повісті минулих літ»[84]. Сталося це 992 чи 993 року. Археологічні дані говорять, що це було жорстоке завоювання. Воїни князя Володимира знищили чимало міст, багато з яких уже не відродилися. Ці події можна хіба що порівняти з пізнішим нашестям татар Батия.
«Однак, – зазначає Михайло Відейко, – населення все-таки залишилося – хтось відбудовував селища і святилища у святих горах. Когось примусили будувати фортеці для нових господарів Хорватії. Її назва зникла, однак існування власного ранньодержавного об’єднання упродовж кількох століть не могло не позначитися на подальшій політичній ситуації. Схоже на те, що київським князям так і не вдалося винищити місцеву еліту, яка увійшла на сторінки історії як «галицькі бояри». Сучасні історики частенько закидали їм і непокору Рюриковичам, і безперервні заколоти, і навіть «сепаратизм». Однак є підстави вважати, що з погляду галицьких бояр (і, цілком вірогідно, що не лише бояр) їх дії були підпорядковані цілком благородній (і природній) меті: визволенню свого рідного краю від влади чужинців»[85].
Ще одне ранньослов’янське державне утворення на теренах Подніпров’я в Полянській землі. Щоправда, археологічні матеріали не дають підстави говорити, що тут було багато розвинутих городищ. І все-таки у «Повісті минулих літ» є легенда про заснування князем Києм міста Києва. Цей можновладець, судячи з літопису, не лише облаштував це та інші міста, а й здійснив похід на Візантію[86]. Звичайно, ці свідчення мають легендарний характер. Проте не могли вони з’явитися просто так. Їх можна вважати відгомоном спогадів про існування давньої державної традиції на Подніпров’ї.
Доволі розвинутим слов’янським регіоном на сучасних українських землях була Сіверщина. Тут теж могло існувати державне утворення. Проте воно зазнало ударів із боку Хозарського каганату. І сіверяни не змогли стати сильними політичними гравцями.
Також державне утворення, схоже, існувало в деревлян. Про це плем’я (щоправда, в негативному плані) чимало писала «Повість минулих літ». З останньої довідуємося, що в деревлян були князі. Навіть називається ім’я одного з таких князів, Мала, який сватався до княгині Ольги[87].
Можна погодитися з думкою, що «Кожна подібна земля мала шанс перетворитися з часом на сповна самостійну державу (князівство, королівство). Власне, такі процеси повсюдно відбувалися на заселених слов’янами землях у Європі. Найбільш могутня еліта могла претендувати на роль регіонального лідера, а то і могла позмагатися за об’єднання всіх слов’янських земель»[88].
Саме на теренах Аварського каганату в зв’язку з його розпадом виникли перші слов’янські держави – держава Само, Великоморавська держава, хорватська держава в Далмації, держава волинян (Валінана) і Біла Хорватія. Авари ніби стали «державними вчителями» слов’ян.
Нові держави, що виникають, як правило, беруть собі за зразок устрій наявних держав. Для творців перших слов’янських державних утворень зразком цілком міг бути Аварський каганат. Тут простежуються деякі цікаві паралелі. У каганаті існувала система дерев’яних укріплень – хрінгів. Приблизно те саме маємо на теренах Волині, Галичини, а потім – на Русі. Тут ці укріплення іменувалися градами. Князі Володимир та Ярослав Мудрий, як і аварські правителі, будували, зокрема, такі гради на околицях своєї держави з оборонною метою. Звичайно, у цьому не обов’язково простежувався безпосередній вплив авар. Та все ж…
Деяких київських князів давньоруські джерела, як уже говорилося, називають каганами, як і правителів авар і хозар.
Нерідко історія видається парадоксальною. Авари в центрі Європи створили достатньо сильну й розвинуту середньовічну державу. Під їхньою владою опинилася значна частина слов’ян, які зазнавали гніту з боку завойовників.
Проте слов’яни чимало навчилися у своїх поневолювачів, перейнявши їхній державницький досвід.
Хоча такими вчителями були й хозари. Принаймні правителі Русі могли перейняти хозарський досвід. Тим паче, що частина руських земель, зокрема Полянська земля, певний час перебували під владою хозар.
Перейнявши державний досвід своїх поневолювачів (авар і хозар), слов’яни створили свою могутню державу, яка кілька століть відігравала важливу роль на теренах Східної Європи.
Русь: імперія і конфедерація
Середньовічною державою, що з’явилася на землях України, стала Русь (інші «кабінетні» назви – Київська Русь, Давня Русь). Названа держава, що стала імперією, створила в Східній Європі політичний і культурний простір, який попри дезінтеграцію Русі в середині ХІІІ ст., зазнавши певних змін, продовжував своє існування протягом усіх середньовічних часів. Спадок Русі був актуалізований у модерні часи. Його використовувала Російська імперія, що розглядала себе наступником Руської держави для здійснення своєї експансіоністської політики. У добу націоналізму і навіть зараз спостерігаємо змагання за спадок Русі між українцями й росіянами. Це змушує нас уважно поставитися до Русі як держави та її політичного й культурного спадку.
Історія давньої Русі ховається в «темряві віків». Головним її джерелом є літописні оповіді. До нас вони дійшли не в первісному вигляді, а в пізніших списках. Найдавніші з них датуються кінцем XIV ст., основна ж частина – XV–XVII ст. Це Іпатіївська група, до якої належать списки: Іпатіївський (початок XV ст.), Хлєбніковський (кінець XVІ ст.), Погодінський та Єрмолаївський (обидва з XVІІ ст.); Лаврентіївсько-Троїцька група зі списками Лаврентіївським (кінець XІV ст.), Радзивіллівським і Московсько-Академічним (обидва з XV ст.) та нині втраченим Троїцьким (XІV–XV ст.). Окрему групу становлять списки Новгородського першого літопису[89].
До того ж вважається, що найдавніші записи, які використовувалися для укладання літописних зводів, з’явилися не раніше ХІ ст. Отже, говорити, що літописці були свідками подій часів становлення Русі, не варто. Літописні повідомлення записувалися й переписувалися в різний час, зазнаючи іноді суттєвих змін. На літописців впливали різні чинники ідеологічного, політичного й культурного характеру. Усе це треба враховувати, використовуючи давньоруські писемні пам’ятки.
Також є проблемною хронологія давньоруських літописів[90]. Нерідко в них спостерігається «зміщення дат» на кілька років, а то й на більш значні періоди[91]. Іноді трапляється, що літописець під однією датою записує низку подій, які відбулися в різний час.
Звичайно, окрім літописів, є інші писемні джерела, серед них і закордонного походження. Проте, на відміну від літописів, вони не дають цілісної картини руської історії. Переважно ці твори стосуються окремих історичних моментів. Окрім того, такі джерела мають на собі не менший відбиток суб’єктивізму, ніж літописи. Та й писані вони часто авторами, які жили далеко від Русі, користувалися інформацією з других чи навіть третіх уст, а тому мали не зовсім адекватні уявлення про давньоруські реалії. А раз так, то рівень довіри до цих авторів та їхніх творів зазвичай не вищий, ніж до наших літописів.
84
Літопис руський. С. 68.
85
Відейко М. Україна: від Русі до Святої Русі. К., 2010. С. 224.
86
Літопис руський. С. 4–6.
87
Там само. С. 31.
88
Відейко М. Україна: від антів до Русі. С. 207.
89
Толочко О. П., Толочко П. П. Київська Русь. К., 1998. С. 14–15; див. також: Толочко П. П. Давньоруські літописи і літописці Х-ХІІІ ст. К., 2005.
90
У книзі у разі посилання на давньоруські літописні джерела використовується традиційне для них літочислення від «початку світу». Натомість паралельно зазначаються роки за літочисленням «від Різдва Христового».
91
Кузьмин А.Г. Начальные этапы древнерусского летописания. М., 1977. С. 250–257.